Втрачений символ, стр. 114

Офіруючи себе, Малах встановить свій ранг в ієрархії демонів. Темрява та кров — онде була істинна сила. Древні це знали, і адепти приймали той чи інший бік залежно від природи своєї особистості. Малах зробив правильний і мудрий вибір. Хаос був природним законом всесвіту. Байдужість була рушієм ентропії. Людська апатія є родючим ґрунтом, у який лихі й темні привиди сіяли свої зерна.

— Я прислужився їм, і вони приймуть мене як бога.

Пітер не ворухнувся. Він мовчки дивився на древній ніж у своїй руці.

— Я прагну тебе, — глузливо сказав Малах. — Я — охоча жертва. Твою завершальну роль було прописано. Ти трансформуєш мене. Ти вивільниш мене з мого тіла. Ти зробиш це, інакше втратиш сестру і своє братство. І тоді ти дійсно залишишся сам-один. — Він замовк і посміхнувся своєму полоненому. — Вважай це своїм остаточним покаранням.

Пітер повільно підвів очі й зустрівся поглядом із Малахом.

— Убити тебе? Як покарання? Невже ти думаєш, що я завагаюся? Ти вбив мого сина. Мою матір. Усю мою родину.

— Ні! — вибухнув Малах із такою силою, що налякала навіть його. — Ти помиляєшся! Я не вбивав твоєї родини! Ти сам зробив вибір, покинувши Захарія в тюрмі! І відтоді колеса долі крутилися, не зупиняючись! Це ти убив свою родину, Пітере, а не я!

Пітер гнівно стиснув руків'я ножа з такою силою, що аж пальці побіліли.

— Ти нічого не знаєш про те, чому я залишив Захарія в тюрмі.

— Я знаю все! — визвірився Малах. — Я там був. Ти запевняв, що намагаєшся «допомогти» йому. А коли ти пропонував йому вибір між багатством та мудрістю, то теж намагався допомогти? А коли в ультимативній формі запропонував вступити до масонів, теж намагався допомогти? Що ж то за батько, який пропонує дитині вибір між багатством і мудрістю, вважаючи що дитина добре знає, що з ними робити? Що ж то за батько, який залишає свого сина в тюрмі замість визволити його і відправити літаком додому, у безпечне місце? — Малах підійшов до Пітера і нахилився, і його татуйоване обличчя опинилося всього за кілька дюймів від обличчя полоненого. — Та найважливіше ось це: що ж то за батько, який дивиться своєму сину у вічі... через багато років... і навіть не впізнає його!

Кілька секунд слова Малаха відлунювали в кам'яній залі.

А потім запала тиша.

І в цій раптовій тиші та непорушності Пітер Соломон сіпнувся і вийшов з трансу. Його обличчя затуманилося виразом абсолютної недовіри.

— Так, батьку, це я.

Роками чекав Малах цього моменту, щоб помститися чоловікові, який залишив його у біді... Щоб зазирнути в ці сірі очі й висказати всю правду, яку так довго приховував. І ось цей момент настав, і Малах заговорив — повільно, прагнучи побачити, як страшний тягар його слів розчавлює душу Пітера Соломона.

— Маєш радіти, батьку. Твій блудний син повернувся.

Пітер побілів як смерть.

А Малах упивався кожною миттю.

— Мій рідний батько прийняв рішення залишити мене у в'язниці... і тієї миті я поклявся собі — це востаннє він відмовився від мене. Я більше не бажав бути його сином. Тому Захарій Соломон припинив своє існування.

Раптом в очах його батька налилися дві блискучі сльози, і Малах подумав, що то найпрекрасніше видовище в його житті.

Пітер через силу ковтнув, стримуючи сльози і витріщився на обличчя Малаха так, наче вперше його бачив.

— Усе, що потрібно було начальникові в'язниці, — це гроші, — продовжив Малах. — Але ти відмовив йому. Втім, тобі ніколи, мабуть, не спадало на думку, що мої долари так само зелені і так само вагомі, як і твої. Тюремнику було байдуже, хто йому заплатить, аби тільки грошей хапонути. Тож коли я запропонував йому грубеньку суму, він знайшов якогось в'язня-доходягу приблизно моєї статури, вдягнув його в мій одяг і відгамселив так, що того і мати рідна не впізнала б. Ті фото, що ти бачив, і та домовина... то був не я. То був інший чоловік.

Залите слізьми обличчя Пітера спотворила мука і невіра.

— О Господи... Захарію!

— Я вже не Захарій!

Вийшовши з в'язниці, він зазнав трансформації. Його підліткова статура та напівдитяче обличчя зазнали сильної мутації, коли він наситив своє молоде тіло експериментальними гормонами росту та стероїдами. Навіть його голосові зв'язки і ті спотворилися, перетворивши його хлоп'ячий голос на безперервний сиплий шепіт.

Захарій став Андросом.

Андрос став Малахом.

А цієї ночі... Малах стане втіленням найвищої досконалості.

А в Калорама-Гайтс Кетрін Соломон стояла над висунутою шухлядою стола і невідривно дивилася на те, що можна було назвати не інакше, як фетишистською колекцією старих газетних статей і фотографій.

— Не розумію, — мовила вона, звертаючись до Беламі. — Цей псих дійсно зациклився на моїй родині, але ж...

— А ви далі дивіться... — порадив Беламі й сів. У нього і досі був вигляд людини, яка пережила глибоке потрясіння.

Кетрін заглибилася в газетні статті, кожна з яких стосувалася родини Соломонів — успіхів Пітера, дослідницької роботи Кетрін, жахливого вбивства їхньої матері Ізабель, широко розголошеної пристрасті Захарія Соломона до наркотиків, його ув'язнення та жорстокого вбивства в турецькій в'язниці.

Зацикленість цього чоловіка на родині Соломонів була більш, ніж фанатичною, але Кетрін і досі не знайшла пояснення чому.

Аж раптом вона побачила фотографії. На першій був Захарій Соломон. Він стояв по коліно у блакитній воді біля морського берега, всіяного цятками біленьких будиночків. Це фото, припустила Кетрін, вочевидь було зроблене під час походеньок Зака по Європі під наркотичним кайфом. Однак була одна дивна обставина: на цьому фото Захарій мав вигляд людини, що випромінює здоров'я, на відміну від зроблених папараці знімків охлялого та виснаженого підлітка в компанії таких самих наркоманів, як і він. Він здавався сильнішим, стрункішим і неначе дорослішим. Кетрін не пам'ятала, щоб він коли-небудь мав такий квітучий вигляд.

Вона ошелешено поглянула на позначку дати, віддруковану на фото.

«Але ж це... це просто неможливо!»

Дата свідчила, що на момент знімку після смерті Зака у в'язниці минув майже рік.

І Кетрін у розпачі кинулася переривати фото, яких був цілий стос. Всі вони були знімками Захарія Соломона... який поволі ставав дорослішим. Ця колекція була чимось на кшталт автобіографії у фото, яка з хронологічною чіткістю відобразила повільну трансформацію. Передивляючись знімки, Кетрін стала свідком різкої зміни. З жахом дивилася вона, як тіло Захарія почало зазнавати мутації, як наливалися його м'язи, як змінювалися риси обличчя — вочевидь, під впливом великих доз стероїдів. Здавалося, маса його тіла збільшилася вдвічі, а в очі заповз незмінний вираз жорстокості.

«Я навіть не впізнаю цього чоловіка!»

Ніщо у ньому не нагадувало колишнього маленького племінника Кетрін.

Коли вона дійшла до фотографій з бритою головою, то відчула, як її коліна підігнулися. А потім побачила фото його оголеного тіла, прикрашеного першими татуюваннями.

Її серце мало не зупинилося. «Господи милосердний...»

РОЗДІЛ 120

— Праворуч! — прокричав Ленґдон із заднього сидіння тимчасово «запозиченого» «лексуса».

Сімкінс різко рвонув авто на вулицю S і помчав через зарослий деревами житловий мікрорайон. Коли вони наближалися до рогу Шістнадцятої вулиці, то праворуч, неначе гора, виросла велетенська споруда Храмового дому.

Сімкінс зміряв поглядом масивну будівлю. Дивно, наче хтось збудував піраміду на вершечку римського Пантеону. Він уже приготувався повернути праворуч на Шістнадцяту вулицю, що вела до фасаду споруди.

— Не повертайте! — наказав Ленґдон. — Залишайтеся на вулиці S і їдьте прямо!

Сімкінс послухався і скерував машину вздовж східного боку споруди.

— На П'ятнадцятій, — вигукнув Ленґдон, — повернете праворуч!

Сімкінс виконав наказ свого «штурмана» і за кільканадцять секунд Ленґдон показав на ледь видиму під'їзну ґрунтову дорогу, що перетинала парк за Храмовим домом. Сімкінс звернув на цю дорогу і помчав до тильної частини будівлі.