Втрачений символ, стр. 101

Суто розумово Кетрін упізнала чоловіка у візку. Але емоційно вона відмовлялася вірити тому, що бачила.

«Пітер?»

Вона не знала, чи радуватися їй тому, що її брат живий, чи жахатися. Тіло Пітера було вибрите. Зникла його срібляста чуприна разом із бровами, а гладенька шкіра блищала так, наче її намастили олією. Він був у чорній шовковій мантії. На місці його правої п'ясті був лишень обрубок, замотаний у чистий свіжий бинт. Пронизані болем братові очі поглянули в очі сестри, сповнені жалю й горя.

— Пітере! — крикнула вона надтріснутим голосом.

Брат хотів був щось відповісти, але видав лише приглушені гортанні звуки. Тепер Кетрін побачила, що Пітера прив'язали до візка, а рот заткнули кляпом.

Татуйований чоловік простягнув руку і ніжно погладив голену маківку Пітера.

— Я приготував вашого брата до почесної місії. Цієї ночі йому належить зіграти видатну роль.

Все тіло Кетрін заклякло. «Ні!»

— Ми з Пітером за кілька секунд підемо, але я подумав, що ви захочете попрощатися.

— Куди ви його повезете? — тремтячим голосом спитала Кетрін.

Чоловік посміхнувся.

— Ми з Пітером маємо здійснити подорож до священної гори. Саме там є скарб. Масонська піраміда розкрила мені його місцезнаходження. Ваш приятель Роберт Ленґдон дуже мені допоміг.

Кетрін поглянула у вічі брату.

— Він... убив Роберта.

Обличчя Пітера скорчилося від болю, він дико замотав головою, наче відганяючи від себе нові страждання, які він був не в змозі винести.

— Тихенько, Пітере, заспокойся, — мовив татуйований, знову ніжно погладивши його по бритій голові. — Не будемо руйнувати урочистий момент. Попрощайся зі своєю сестричкою. Це ваша остання родинна зустріч.

Від безсилого відчаю в Кетрін потемніло в очах.

— Навіщо ви це робите?! — закричала вона на татуйованого. — Чим ми перед вами завинили?! Чому ви так ненавидите мою родину?!

Татуйований монстр підійшов до неї, нахилився і прошепотів їй на вухо:

— Я маю свої причини, Кетрін. — Потім підступив до допоміжного столика і взяв з нього химерний ніж. Повернувшись до неї, він провів відшліфованим лезом по її щоці. — Наскільки мені відомо, це найзнаменитіший жертовний ніж у світі.

Кетрін не знала ні про які знамениті ножі, але цей видався їй зловісним і древнім. Його лезо здалося їй гострим як бритва.

— Не бійтесь, — мовив татуйований. — Я не витрачатиму на вас його магічну силу і прибережу для більш достойної жертви... у священному місці. — Пітере, ти ж впізнаєш цей ніж?

Очі її брата широко розкрилися від страху та приголомшення.

— Так, Пітере, цей древній артефакт і досі існує. Я роздобув його за великі гроші... і приберігав спеціально для тебе. Нарешті ми зможемо одночасно скінчити нашу болісну подорож.

Із цими словами татуйований обережно загорнув ніж у тканину разом із рештою предметів — кадильницею, флаконами з рідиною, білою атласною тканиною та іншими церемоніальними речами. Потім поклав усе це в шкіряну сумку Роберта Ленґдона — разом із кам'яною пірамідою та золотим горішнім каменем. Кетрін безпорадно спостерігала, як чоловік застебнув професорову сумку, а потім повернувся до брата.

— Ти ж понесеш оце, Пітере, еге ж? — І з цими словами він поставив важку сумку Пітерові на коліна.

Потім татуйований підійшов до комода і заходився там нишпорити. Кетрін почула, як дзенькотять якісь металеві предмети. Повернувшись, чоловік взяв жінку за праву руку і випростав її. Кетрін не бачила, що він робив, зате Пітер, вочевидь, бачив, бо несамовито засмикався.

Раптом вона відчула різкий укол під правим ліктем — і тілом розтеклося химерне тепло. Пітер видавав недоладні гнівні звуки, марно намагаючись відірватися від важкого крісла. Кетрін відчула, як передпліччям і пальцями поширюється холодне заціпеніння.

Коли чоловік відступив убік, вона побачила, що так нажахало її брата. Татуйований ввів їй у вену голку, яку використовують для донорів. Однак голка не була прикріплена до трубки. Кров витікала з неї, збігаючи по ліктю, передпліччю і капала просто на кам'яний стіл.

— Людський пісковий годинник, — сказав чоловік. — Вистачить приблизно на годину. Якщо ти підеш мені назустріч, то я матиму час врятувати її. Ну, а якщо ти цього не зробиш, то твоя сестра тут і помре... у темряві... самотня.

Пітер заволав щось нерозбірливе крізь кляп.

— Знаю, знаю, — співчутливо мовив чоловік, поклавши руку Пітерові на плече. — Тобі зараз важко. Втім, це досить дивно. Так не має бути, бо тобі не вперше втрачати члена родини. Слід уже звикнути. — Татуйований замовк, а потім нахилився і прошепотів йому на вухо. — Звісно, я маю на увазі твого сина Захарія в тюрмі Соганлик.

Прив'язаний Пітер знову смикнувся і щось приглушено крикнув крізь кляп.

— Припиніть! — заволала Кетрін.

— Я добре пам'ятаю ту ніч, — глузливо зауважив чоловік, закінчуючи збиратися. — Я все почув. Начальник тюрми запропонував відпустити твого сина, але натомість ти захотів провчити Захарія... і покинув його. І твій хлопець добре засвоїв цей урок, еге ж? — Чоловік криво всміхнувся. — Його втрата стала моєю знахідкою.

Татуйований витяг полотняну ганчірку і запхав її глибоко до рота Кетрін.

— Смерть, — прошепотів він їй, — має приходити тихо.

Пітер несамовито засіпався. Не кажучи ні слова, татуйований потягнув візок із кімнати, спинкою уперед, даючи Пітерові змогу кинути на сестру довгий прощальний погляд.

Їхні очі зустрілися — востаннє.

А потім він зник.

Кетрін чула, як вони піднімаються крутими сходами і проходять у металеві двері. Татуйований замкнув за собою металеві двері і рушив до картини «Три грації». За кілька хвилин Кетрін почула, як завівся двигун.

А потім в особняку запала тиша.

Кетрін лежала в темряві і стікала кров'ю.

РОЗДІЛ 108

Розум Роберта Ленґдона витав над безкраєю безоднею.

Ні світла. Ні звука. Ні відчуття.

Лише нескінченна і тиха порожнеча.

М'якість.

Невагомість.

Тіло відпустило його. Тепер він — розкріпачений і вільний.

Фізичний світ припинив своє існування. Час також припинив своє існування.

Роберт Ленґдон тепер являв собою чисту свідомість. Безтілесний елемент свідомості в порожнечі широченного всесвіту.

РОЗДІЛ 109

Спецвертоліт UH-60 низько гуркотів над широкими дахами району Калорама-Гайтс, несучись до точки, вказаної групою підтримки. Агент Сімкінс першим помітив джип «ескалада», поспіхом припаркований перед одним з особняків. Брама до під'їзної доріжки була зачинена, сам будинок поринув у темряву, наче біля нього нічого не відбувалося.

Сато дала сигнал на посадку.

Вертоліт твердо приземлився на галявині посеред кількох автомобілів, один з яких виявився седаном із проблисковим маячком на даху.

Сімкінс та його люди вистрибнули з гелікоптера і зі зброєю напоготові кинулися до ґанку. Виявивши, що парадні двері зачинені, Сімкінс склав долоні «човником» і придивився у вікно. У холі було темно, але агент розгледів слабкі контури тіла на підлозі.

— От чорт! — прошепотів він. — Це Гартман.

Один з агентів схопив стілець, що стояв на ґанку, і пожбурив його у вікно біля входу. У ревінні гелікоптера позаду звук розбитого скла був майже нечутним. Через кілька секунд вони всі були всередині. Сімкінс кинувся у хол і схилився над Гарманом, щоб перевірити його пульс. Пульсу не було. Але було багато крові. І тоді агент побачив викрутку, що стирчала з шиї Гартмана.

«Господи». Сімкінс випростався і віддав своїм людям наказ зробити повний обшук. Агенти розосередилися на першому поверсі, обмацуючи своїми лазерними прицілами темряву розкішного будинку. У вітальні, що слугувала також кабінетом, вони не знайшли нічого, але у їдальні, на свій подив, виявили труп задушеної жінки-охоронця. Сімкінс швидко втрачав надію, що Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон іще живі. Цей жорстокий убивця влаштував засідку, і якщо він примудрився убити агента ЦРУ та озброєного охоронця, то у професора та науковця, здавалося, не було жодного шансу вижити.