Код Да Вінчі, стр. 70

— Може, це давня мова, — припустив Тібінґ.

— Неккудот? — здивувалася Софі.

Тібінґ не відводив погляду від скриньки.

— У більшості сучасних семітських алфавітів немає голосних і замість них застосовують неккудот — малесенькі крапки і риски під приголосними або всередині, які показують, який голосний іде після них. В історичній перспективі неккудот — порівняно нове явище в мові.

Ленґдон усе ще не випускав скриньки з рук.

— Може, це якась сефардська транслітерація?..

Тібінґ не витримав.

— Дозвольте, я... — Він легко відштовхнув Ленґдона і потягнув скриньку до себе. Поза сумнівом, Ленґдон добре орієнтувався в основних давніх мовах — грецькій, латині, інших романських. Але ця мова з першого ж погляду видалася Тібінґові доволі рідкісною — можливо, курсив Раші чи іврит із коронками.

Тібінґ глибоко вдихнув і замилувався написом. Він довго мовчав. І з кожною секундою відчував, як упевненість тане.

— Дивно, — нарешті вимовив він. — Ця мова ні на що не схожа!

Ленґдон безсило відкинувся на спинку сидіння.

— Можна мені? — запитала Софі.

Тібінґ удав, що не чує.

— Роберте, ви сказали, що вам здалося, наче ви вже бачили щось схоже?

Ленґдон був сердитий і розчарований.

— Мені так здалося. Я не впевнений. Проте... це письмо чомусь здається знайомим.

— Лі! — знову звернулась Софі, явно незадоволена, що на неї не звертають уваги. — Чи можу я глянути на скриньку, яку змайстрував мій дідусь?

— Звичайно, люба, — відповів Тібінґ і підсунув скриньку до неї. Він не хотів її ображати, але куди вже було братися Софі Неве, якщо член Королівського історичного товариства і гарвардський символог не могли навіть визначити, що це за мова!

— Ага, — сказала Софі вже за кілька секунд. — Я мала б одразу здогадатися.

Тібінґ і Ленґдон разом витріщились на неї.

— Здогадатися про що? — поцікавився Тібінґ.

Софі знизала плечима.

— Здогадатися, що саме цією мовою дідусь мав би це написати.

— Ви хочете сказати, що можете прочитати цей текст? — вигукнув Тібінґ.

— Елементарно, — задоволено усміхнулась Софі. — Дідусь навчив мене цієї мови, коли я мала тільки шість років. Я вільно нею володію. — Софі нахилилася, через стіл і докірливо подивилася Тібінґові в очі. — І, щиро кажучи, сер Лі, з уваги на вашу відданість короні, я трішки здивована, що ви не впізнали цієї мови.

І Ленґдон умить усе зрозумів.

Не дивно, що текст здається таким знайомим!

Кілька років тому Ленґдон побував у Гарвардському музеї мистецтв. Білл Ґейтс, який колись навчався в Гарварді, повернувся до альма-матер, щоб подарувати музеєві один зі своїх безцінних трофеїв — вісімнадцять аркушів, які він недавно придбав на аукціоні, з колекції Арманда Хаммера.

Заплатив він за них не багато, не мало — тридцять мільйонів вісімсот тисяч доларів.

Автор тексту — Леонардо да Вінчі.

Ці вісімнадцять аркушів — тепер вони відомі як «Лестерський кодекс» Леонардо і названі так на честь їх відомого власника графа Лестерського — усе, що залишилося від одного з найцікавіших зошитів да Вінчі. Це були есе й рисунки, що відображали прогресивні погляди автора на астрономію, геологію, археологію та гідрологію.

Ленґдон ніколи не забуде відчуття, коли, простоявши у черзі, нарешті побачив безцінний пергамент. Повне розчарування! Текст неможливо було прочитати. Хоч рукопис чудово зберігся і був виконаний бездоганним каліграфічним почерком — червоне чорнило на кремовому тлі — він скидався на цілковиту нісенітницю. Спочатку Ленґдон подумав, що не може прочитати його, бо да Вінчі писав свої щоденники давньою італійською. Але, придивившись уважніше, збагнув, що не знаходить жодного італійського слова, навіть жодної літери.

— Спробуйте з оцим, сер, — шепнула йому працівниця музею, яка чергувала біля експоната. Вона показала на люстерко, прикріплене до стенда ланцюжком. Ленґдон узяв його й підніс до тексту.

Умить усе стало зрозуміло.

Ленґдон так прагнув ознайомитися з ідеями великого мислителя, що зовсім забув, що одним із численних художніх талантів цього чоловіка було вміння писати дзеркально відображеним письмом, якого не міг прочитати ніхто, крім нього самого. Історики досі сперечаються, чи да Вінчі писав так просто задля розваги, чи тому, що не хотів, аби хтось викрав у нього ідеї. Хто знає... Да Вінчі чинив, як хотів.

Софі подумки усміхнулась від того, що Роберт зрозумів її з півслова.

— Я можу прочитати кілька перших слів, — сказала вона. — Це англійська.

Тібінґ усе ще не розумів.

— Що тут відбувається?

— Це перевернутий текст, — пояснив Ленґдон. — Потрібно дзеркало.

— Та ні, не потрібно, — заперечила Софі. — Закладаюся, що це дерево тонесеньке. — Вона піднесла скриньку до світла на стіні й уважно подивилась на внутрішній бік кришки. Насправді її дідусь не вмів пис'ати задом наперед і тому вдавався до хитрощів: писав нормально, а тоді перевертав папір і обводив відтиснені літери. Софі подумала, що в цьому випадку він, очевидно, випалив нормальний текст на дерев’яній дощечці, а тоді шліфував її зі зворотного боку, аж вона стончилась настільки, що випалені літери стало видно крізь дерево. Потім він просто перевернув дощечку і зробив над написом інкрустацію.

Наставивши кришку навпроти світла, Софі переконалась, що мала рацію. Яскравий промінь пройшов крізь тонкий аркуш дерева, і на внутрішньому боці кришки з’явився той самий текст, уже нормальний.

Цілком розбірливий.

— Англійська, — крекнув Тібінґ і похнюпився з сорому. — Моя рідна мова.

Ремі Леґалудек, що сидів у хвості літака, намагався почути, про що говорять у передньому салоні, але заважав рев двигунів. Останні події його геть не тішили. Аніскілечки. Він подивився на зв’язаного монаха, що лежав у нього в ногах. Той зовсім затих, наче змирився з долею, а може, подумки молився про визволення.

Розділ 72

На висоті п’ятнадцять тисяч футів над землею Роберт Ленґдон неначе втратив зв’язок із фізичним світом. Усі його думки зосередились на віршикові Соньєра, що просвічувався крізь кришку скриньки.

Софі швидко знайшла папірець і записала текст. Усі троє по черзі його прочитали. Це нагадувало якийсь археологічний кросворд... загадку, що мала б допомогти відкрити криптекс. Ленґдон повільно прочитав уголос:

— «Як давнє слово мудрості знайти... щоб зміг з’єднати знов родину ти?.. Ключ — камінь, перед ним вкляк тамплієр... Відкриє атбаш правду всю тепер» 30.

Ленґдон не встиг іще замислитись, про який такий давній пароль ідеться у цьому вірші, як уловив у його звучанні щось дуже істотне — розмір. Вірш був написаний п’ятистопним ямбом.

За весь той час, що Ленґдон вивчав таємні товариства Європи, він доволі часто натрапляв на п’ятистопний ямб — хоч би й минулого року в таємних архівах Ватикану. З давніх-давен талановиті літератори в усьому світі надавали перевагу п’ятистопному ямбові — від давньогрецького поета Архілоха до Шекспіра, Мільто-на, Чосера і Вольтера. Ці відважні мислителі воліли висловлювати свої погляди на суспільство віршовим розміром, якому їхні сучасники приписували містичні властивості. Корінням п’ятистопний ямб сягав давніх поганських традицій.

Ямб. Два склади — наголошений і ненаголошений. Інь і ян. Урівноважена пара. По п’ять пар у кожному рядку. Пентаметр. Число «п’ять» символізує пентаграму Венери і священну жіночність.

— Це пентаметр! — вигукнув Тібінґ, повертаючись до Ленґдона. — Вірш написаний англійською мовою! La lingua pura!

Ленґдон кивнув. Пріорат Сіону, так само, як і багато інших європейських таємних товариств, що неполюбляли Церкву, століттями вважав англійську єдиною чистою мовою. На відміну від французької, іспанської та італійської мов, що походили з латини — мови Ватикану — англійська з лінгвістичного погляду була недосяжна для пропагандистського апарату Риму і тому стала священною таємною мовою братств, достатньо освічених, щоб опанувати її.