Код Да Вінчі, стр. 38

Ніхто не знає напевно, чи тамплієри шантажували Ватикан, чи, може, Церква просто спробувала купити їхнє мовчання, але так чи інакше, папа Інокентій II відразу видав безпрецедентний указ, який надавав тамплієрам необмежену владу і право бути самим собі законом. І цей орден став автономною армією, якій не загрожувало нічиє втручання, навіть королів і прелатів.

Одержавши від Ватикану повну свободу дій, орден тамплієрів зростав шаленими темпами, поширюючи і свій політичний вплив. У десятках країн він накопичив величезні маєтки. Тамплієри почали давати кредити збанкрутілим монархам і брати з них відсотки. Так вони започаткували сучасну банківську систему і ще більше розширили свій вплив.

До початку XIV століття з благословення Ватикану тамплієри здобули стільки влади, що папа Климент V вирішив, що треба щось із цим робити. У змові з королем Філіпом IV папа розробив хитромудрий план, як заманити тамплієрів у пастку, знищити й заволодіти їхнім скарбом, що давав їм владу над Ватиканом. Це була операція, гідна ЦРУ: папа Климент V розіслав по всій Європі таємні накази, які належало відкрити всі одночасно у п’ятницю 13 жовтня 1307 року.

На світанку тринадцятого числа печатки з документів було зірвано і їх страшний зміст розголошено. Климент писав, що мав видіння: Бог застеріг його, що тамплієри — єретики, які поклоняються дияволу, мужоложать, скотоложать, плюють на хрест і богохульствують багатьма іншими способами. Бог попросив папу Климента очистити землю від цих єретиків: зібрати їх усіх разом і катувати доти, доки вони не зізнаються в своїх злочинах проти Бога. Віроломна операція Климента пройшла як по маслу. Того дня схопили сотні тамплієрів. їх безжально катували, а потім спалили на вогнищі як єретиків. Відлуння цієї трагедії докотилося до наших днів: п’ятницю тринадцятого дотепер уважають нещасливим днем.

Софі була здивована.

— Тамплієрів знищили? А я думала, братства тамплієрів існують дотепер.

— Це й справді так, вони існують під різними назвами. Попри брехливі звинувачення й усі зусилля Климента V винищити тамплієрів, ті мали могутніх союзників і декому вдалося врятуватися від переслідування Ватикану. Справжньою метою папи було, звісно ж, заволодіти цінними документами, які давали тамплієрам необмежену владу, але він піймав облизня. Документи вже давно перейшли під опіку таємничих засновників ордену тамплієрів — Пріорату Сіону, якому Ватикан нічого не міг заподіяти. Коли Ватикан надто розгулявся, Пріорат якось уночі переправив документи з паризької схованки на кораблі тамплієрів у Ла-Рошелі.

— І куди їх повезли?

Ленґдон знизав плечима.

— Це знає лише Пріорат Сіону. Ці документи дотепер є об’єктом постійних пошуків і спекуляцій, тому вважають, що їх переховували кілька разів. За останньою версією, вони десь у Великій Британії.

Софі наче стривожилась.

— Тисячу років, — вів далі Ленґдон, — легенди про цю таємницю переходили від покоління до покоління. Усі ці документи, владу, яку вони дають, і таємницю, що криється в них, почали називати одним словом — Санґріл. Про це написано сотні книжок, і мало яка таємниця цікавить істориків більше, ніж Санґріл.

— Санґріл? Чи пов’язане це слово з французьким sang або іспанським sangre, які означають «кров»?

Ленґдон кивнув. Кров була провідною ідеєю Санґріл, але, мабуть, не в тому розумінні, що думала Софі.

— Легенда доволі заплутана, але важливо те, що Пріорат Сіону охороняє важливий доказ і очевидно чекає відповідного часу, щоб відкрити правду.

— Яку правду? Яка таємниця може мати таку владу?

Ленґдон глибоко зітхнув і подивився у вікно на сороміцьке місце Парижа, прикрите темрявою.

— Софі, Санґріл — давнє слово. З часом воно набуло нової форми... сучаснішої. — Він помовчав. — Коли я скажу тобі його сучасну версію, ти зрозумієш, що багато знаєш про це. Практично кожна людина на землі чула легенду про Санґріл.

Софі, схоже, не повірила.

— А от я не чула.

— Ну, що ти, звісно, чула. — Ленґдон усміхнувся. — Ти просто звикла, що це називають «Святим Ґраалем».

Розділ 38

Софі уважно подивилася на Ленґдона. Він що, жартує?!

— Святий Ґрааль?

Ленґдон кивнув з абсолютно серйозним виразом на обличчі.

— Святий Ґрааль — це те, що буквально означає Санґріл. Це словосполучення походить від французького Sangraal, яке з часом перетворилось на Sangreal, а потім розщепилось на два слова — San Greal.

Святий Ґрааль. Софі було дивно, що вона одразу не вловила зв’язку між цими двома назвами. Але в словах Ленґдона однаково не було сенсу.

— Я думала, Святий Ґрааль — це чаша. А ти стверджуєш, що Санґріл — це збірка документів, які розкривають якусь давню таємницю.

— Так, але документи Санґріл — це лише половину скарбу, який називають Святим Ґраалем. Вони заховані з самим Ґраалем... і розкривають його справжнє значення. Ці Документи дали тамплієрам таку величезну владу, оскільки вони пояснюють істинну суть Ґрааля.

Істинну суть Ґрааля? Софі ще більше збентежилась. Вона завжди думала, що Святий Ґрааль — це чаша, з якої Ісус пив під час Таємної вечері і в яку згодом Йосип з Ариматеї збирав Його кров, що стікала з розп’яття.

— Святий Ґрааль — це чаша Христова, — мовила вона. — Що може бути простіше?

— Софі, — прошепотів Ленґдон, нахилившись до неї, — Пріорат Сіону вважає, що легенда про Святий Ґрааль — це лише гарна алегорія. Чаша — це метафора, яка насправді означає щось інше, значно могутніше. — Він на хвильку замовк. — Щось, що чудово узгоджується з усім, що намагався нам сьогодні сказати твій дідусь, у тому числі з усіма символами, пов’язаними зі священною жіночністю.

Софі це пояснення не переконало. З терплячої усмішки Ленґдона вона зрозуміла, що він спокійно сприймає її збентеження. Однак очі його залишались серйозними.

— Але якщо Святий Ґрааль — це не чаша, — запитала Софі, — то що ж це таке?

Ленґдон передбачив це запитання, однак і досі не вирішив, як краще їй пояснити. Якщо він не пов’яже відповідь із належним історичним контекстом, то Софі сприйме його розповідь як казку, — саме так відреагував його редактор кілька місяців тому, коли Ленґдон вручив йому попередній варіант рукопису, над яким працював.

— То ви тут стверджуєте... — редактор похлинувся, поставив склянку з вином на стіл і втупився в свій недоїдений обід. — Ви це серйозно?

Абсолютно серйозно. Адже я працював над цим цілий рік.

Відомий нью-йоркський видавець Джонас Фокман нервово смикав борідку. За свою блискучу кар’єру він, безумовно, бачив немало сенсаційних книжок, але ідея, висловлена в цьому рукописі, була просто неймовірна.

— Роберте, — нарешті вимовив Фокман, — зрозумійте мене правильно. Мені подобається те, що ви робите, і ми завжди чудово співпрацювали. Але якщо я погоджусь оприлюднити таку книжку, то під моїм офісом місяцями стоятимуть пікети. Крім того, вона попсує вам репутацію. Заради Бога, ви ж історик із Гарварду, а не якийсь там дешевий писака, що женеться за швидкою наживою. Хіба ви маєте достатньо переконливих доказів на підтвердження такої гіпотези?

Ленґдон усміхнувся, витяг із кишені твідового пальта якийсь аркуш і простягнув його Фокманові. Це був бібліографічний перелік, який містив понад п’ятдесят позицій — книжки відомих істориків — і сучасних, і таких, що померли кілька століть тому. Чимало з цих книжок були науковими бестселерами. Усі назви перегукувалися з ідеєю, яку Ленґдон висловив у своєму рукописі. Коли Фокман пробіг очима перелік, на обличчі в нього з’явився такий вираз, наче він щойно дізнався, що земля насправді пласка.

— Я знаю декого з цих авторів. Це... справжні історики!

Ленґдон знову всміхнувся.

— Отже, бачите, Джонасе, це не тільки моя гіпотеза. Вона з’явилася вже давно. Я лише розвиваю її далі. Жоден автор ще не досліджував легенду про Святий Ґрааль з погляду символіки. Іконографічні докази на підтвердження цієї гіпотези, що їх я виявив, дивовижно переконливі.