Код Да Вінчі, стр. 18

«Воно й не дивно, — подумав Колле. — Цей арешт Фашеві потрібний як повітря». Не так давно кабінет міністрів і засоби масової інформації відверто засудили агресивні методи Фаша, його постійні сутички з впливовими посольствами, величезні перевитрати його відомства на нові технології. Якщо сьогодні йому пощастить так віртуозно, за допомогою саме високих технологій, заарештувати американця, то це надовго заткне пельки всім його критикам. І Фаш зможе ще кілька років спокійно собі працювати, а потім достойно піти й отримати дуже гарну пенсію. «А вона йому ох як потрібна, ця пенсія», — подумав Колле. Пристрасть до технологій зашкодила Фашеві і в кар’єрі, і в особистому житті. За чутками, кілька років тому він інвестував усі свої заощадження в якусь компанію зі сфери високих технологій і втратив геть усе, до останньої сорочки. А Фаш не з тих, хто носить дешеві сорочки.

Нічого, ще є багато часу. Щоправда, дивне вторгнення Софі Неве трохи зашкодило, але це все дрібниці. Тепер вона пішла, а Фаш ще має кілька козирів на руках. Він досі не сказав Ленґдонові, що поряд із тілом жертви на підлозі красувалось його ім’я. P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона. Можна уявити, як відреагує американець на такий доказ!

— Капітане! — покликав Фаша один із агентів. — Гадаю, вам варто відповісти на цей дзвінок. — Він тримав у руці слухавку і виглядав стурбовано.

— Хто це? — запитав Фаш.

Агент насупився.

— Це директор відділу криптографії.

— І що ж там у нього?

— Це стосується Софі Неве. Щось там не так.

Розділ 15

Час настав.

Сайлас почувався добре, коли вийшов із чорного «ауді», нічний вітерець шурхотів полами його просторої ряси. Віє вітер змін. Він знав, що завдання, яке постало перед ним, вимагатиме радше спритності й кмітливості, а не сили, тож залишив пістолет в авті. Про тринадцятизарядний геклер-і-кох USP 40 подбав для нього Учитель.

Смертоносній зброї не місце в Божому храмі.

Цієї пізньої пори площа перед знаменитою церквою була безлюдна, і лише осторонь виднілося двійко малолітніх повій, що демонстрували свої принади перед запізнілими автами туристів, їхні молоді, вже цілком дозрілі тіла пробудили в Сайласа знайомий поклик плоті. Він мимоволі напружився, і волосяниця з шипами боляче вп’ялась у тіло.

Бажання миттєво зникло. Ось уже десять років Сайлас утримувався від плотських утіх, навіть не задовольнявся самостійно. Так вимагав «Шлях». Він знав, що багато чим пожертвував, аби бути в «Опус Деї», проте натомість отримав іще більше. Обітницю утримання й відмову від особистого майна навряд чи можна вважати тяжкою пожертвою. Порівняно з тими злиднями, з яких він вийшов, і тим сексуальним насильством, якого зазнав у в’язниці, утримання здавалося чи не благом.

Тепер, уперше повернувшись до Франції від часу свого арешту й ув’язнення в Андоррі, Сайлас відчував, що рідна земля випробовує його, пробуджує в його оновленій душі найжорстокіші спогади. «Ти народився вдруге», — нагадав він собі. Сьогодні заради служіння Господові він мав скоїти гріх, убити, і цю жертву, він знав, йому доведеться мовчки нести в серці до кінця його днів.

«Міра віри твоєї — це міра болю, який ти можеш витримати», — сказав йому Учитель. Сайлас добре знав, що таке біль, і прагнув якнайшвидше довести свою відданість Учителеві, який запевняв, що його вчинками керує вища сила.

— Я служу Божій справі, — прошепотів Сайлас іспанською і рушив до входу в церкву.

Опинившись у тіні масивних дверей, він глибоко вдихнув повітря. Лише цієї миті до нього прийшло усвідомлення того, що має зробити і що чекає його всередині.

«Наріжний камінь. Він приведе нас до кінцевої мети».

Сайлас підняв свою білу, наче в привида, руку й тричі постукав У двері.

За хвилю заскреготіли засуви, й величезні дерев’яні двері повільно відчинились.

Розділ 16

«Цікаво, — думала Софі, — скільки часу знадобиться Фашеві, аби виявити, що я не виходила з Лувру». Побачивши, що Ленґдон надто приголомшений усім, що почув від неї, Софі засумнівалась, чи правильно вчинила, попросивши його прийти сюди.

«А що мені ще було робити?»

Вона уявила свого діда, як він лежить на підлозі голий, із розкинутими руками й ногами. Колись він був для неї всім, але сьогодні, хоч як це дивно, Софі майже не сумувала за ним. Жак Соньєр давно став для неї чужим. їхні теплі стосунки обірвались умить одного березневого вечора, коли їй було двадцять два. Десять років тому. Тоді Софі на кілька днів раніше повернулась додому з Англії, де навчалась в університеті, і застала діда за чимось таким, чого б їй краще ніколи не бачити. Вона досі не може повірити, що це було насправді.

«Якби я не бачила на власні очі...»

Надто вражена й засоромлена, щоб вислуховувати незграбні дідові пояснення, Софі негайно виїхала з його будинку і на заощаджені гроші найняла невеличке помешкання, де оселилася з кількома подругами. Вона поклялась ніколи й нікому не розповідати про те, що бачила. Дід відчайдушно шукав примирення, надсилав їй поштівки й листи, благав Софі зустрітися з ним, щоб він міг усе пояснити. Як пояснити?! Софі відповіла лише раз: заборонила дідові телефонувати їй чи намагатися зустрітися на людях. Вона боялась, що пояснення виявиться ще страшнішим за сам його вчинок.

Але Соньєр не здавався, і в шухляді в Софі назбиралася ціла гора нерозірваних листів, які надходили всі десять років. До його честі треба сказати, що він скорився її волі й ані разу не зателефонував.

Аж до сьогоднішнього дня.

— Софі, — голос в автовідповідачі був на диво старечий. — Я так довго слухався тебе... і мені дуже важко телефонувати, але я мушу з тобою поговорити. Сталося щось жахливе.

У Софі аж мурашки пробігли по шкірі — так дивно було почути його знову за стільки років. Вона стояла на кухні у своєму паризькому помешканні, і м’який голос діда навіював їй спогади про дитинство.

— Софі, прошу тебе, вислухай, — говорив він англійською. У дитинстві дідусь завжди розмовляв з нею англійською. «Французькою говори в школі. Вдома вправляйся в англійській». — Ти ж не можеш сердитись на мене довіку. Хіба ти не читала моїх листів усі ці роки? Хіба ти не розумієш? — На мить він замовк. — Нам треба поговорити негайно. Будь ласка, виконай це єдине прохання твого діда. Подзвони мені до Лувру, просто зараз. Здається, ми з тобою опинилися в небезпеці.

Софі здивовано дивилась на автовідповідач. «У небезпеці? Про що це він?..»

— Принцесо... — дідів голос тремтів, і Софі ніяк не могла зрозуміти, чим це зумовлено. — Знаю, я приховував від тебе дещо і через це втратив твою любов. Але я це робив задля твоєї ж безпеки. Тепер ти мусиш довідатися правду. Зрозумій, я мушу розповісти тобі правду про твою родину.

Софі відчула, як шалено закалатало серце. «Про мою родину?» Батьки її загинули, коли їй було лише чотири роки. Авто зірвалося з мосту й упало в бурхливу річку. Бабця й молодший брат теж були в цьому авті, й Софі вмить утратила всю родину. Вона й досі зберігала газетні вирізки, у яких розповідалось про цю катастрофу.

Від слів діда її несподівано огорнув гострий жаль: «Моя родина!» На коротку мить Софі побачила перед очима той сон, від якого безліч разів прокидалася в дитинстві: «Мої рідні живі! Вони повертаються додому!» Але, як це завжди було вві сні, ця радісна картина вмить розтанула.

Твої рідні загинули, Софі. Вони не повернуться ніколи.

— Софі... — в автовідповідачі далі звучав голос діда, — я чекав багато років, доки зможу розповісти тобі це. Чекав слушної миті, але тепер часу вже не залишилося. Подзвони мені до Лувру, як тільки отримаєш це повідомлення. Я чекатиму тут цілу ніч. Боюсь, нам обом загрожує небезпека. Я мушу розповісти тобі так багато.

Повідомлення закінчилось.

Кілька хвилин Софі стояла посеред тиші й відчувала, як її кидає то в жар, то в холод. Вона думала над словами діда і знаходила лише одне пояснення його вчинку.