У відкритому морі, стр. 40
«Кабельтових з п'ятнадцять буде, — націливши катер, що скажено мчав, на корабель, міркував Калузький. — А що як промажу? Конфуз і скандал… Буду стріляти з найкоротшої дистанції».
Промені прожектора знову забігали і раптом ударили в обличчя. Микола Дементійович міцніше вчепився в штурвал і не міняв курсу.
Він не чув, як з берега і корабля гулко залупотіли швидкострільні гармати, не бачив близьких сплесків і клекотіння води. Старий твердою рукою вів катер прямо на транспорт. Промінь прожектора більше не заважав йому. Від сліпучого світла прикривав високий борт і надбудови ворожого корабля.
Лишалось не більше як шість кабельтових. Микола Дементійович уже бачив у жовтих гарматних спалахах метушню людей на палубі.
Він відчував, як його ліву руку стягує судорога, як тремтять від напруження ноги.
— Плі! — неприродно високим голосом закричав він і махнув рукою.
Калузький не чув сплеску торпеди, що плюхнулася в воду, він тільки відчув, як здригнувся звільнений від вантажу катер, і одразу ж повернув направо.
«Ну й хоробрий же дідуган! — стежачи за світляним слідом торпеди, що мчала, не тямив себе від захвату Восьмьоркін. — Прямо на сплески йшов. Під таким вогнем інший би не підійшов так близько до транспорту».
Коли блиснув вогонь, моряк присів. В його вуха немов кулаком вдарив важкий гуркіт. Почувся тріск шматованих на частини залізних шпангоутів і перегородок. Догори злетіли уламки. Катер несподівано загойдався, почав описувати півколо.
— Що за чудасія! Невже із старим негаразд?
Двома стрибками Восьмьоркін опинився на місці рульового. Він став на місце повислого на штурвалі інженера і, виправивши руль, повів ревучий катер в рятівну імлу відкритого моря.
Вдалині добре було видно охоплений полум'ям і парою корабель, що розламувався надвоє. Навколо нього копошилися катери, підбирали з води тонучих солдатів і матросів.
Калузькому стало краще. Після незвичайного нервового напруження він відчував страшенну слабкість у ногах та перебої серця. Боячися знову впасти, Микола Дементійович сів прямо серед палуби, в ногах у Степана.
«Чеем», не зменшуючи швидкості, підійшов до печери разом з «Дельфіном».
— Молодці! Чисто зробили, — весело поздоровив чеемівців Кльоцко. — Не менше шести тисяч тонн утопили.
Розділ двадцять другий
Удосвіта, коли в печері всі ще спали, з лісу вернулися Вітя й Пунчонок з надзвичайною новиною. Черговий негайно зіграв побудку. Пунчонок вискочив на стіл і радісним голосом закричав:
— Прокидайтеся, товариші!.. Всі прокидайтеся!.. Приморська Армія визволила Керч! На всьому Перекопському перешийку лінія оборони фашистів прорвана! Наші форсували Сиваш, зайняли Армянськ і просуваються до нас. Ура-а!
«Ура» було підхоплене, воно відгукнулося такою дзвінкою луною в закапелках печери, що прокинулися від зимового сну і зашугали кажани.
Спати вже більше ніхто не міг.
Записка начальника штабу починалася урочисто:
«Почалося! Час розплати настав! — писав він. — Не випускайте з Криму злодюг і поневолювачів. Хай тут вони знайдуть могилу, щоб не могли повторити своїх мерзенних справ іще десь…»
Далі йшли поради і вказувалися пункти, зручні для нападу та підривних робіт. Для печерної групи було відведено велику ділянку приморської дороги й побережжя.
Прочитавши вголос давно ждане послання, Тремихач закліпав очима і стиснув в обіймах Пунчонка. Суворі дорослі люди раділи, як школярі. Забувши про свої хвороби й рани, партизани хлюпалися й обливали один одного водою, вмиваючись, жартували й сміялися за сніданком.
Почалися гарячі дні. Вдень люди набивали похідні мішки вибухівкою, патронами й гранатами. А вночі групами по три-чотири чоловіка висаджувалися в різних пунктах побережжя, заміновували в темряві дороги, звалювали навислі скелі на обози відступаючих окупантів, закидали гранатами гітлерівців, що метушилися в сум'ятті.
Іноді вітер і гірська луна приносили далекий неугавний гуркіт канонади. Здавалося, всі гори Криму приєднали свій гомінкий голос до залізного басу гармат: «Бий!.. Не дай втекти нищівникам!»
Солов'ї наче шалені були цієї весни. Їх не могли втихомирити ні близька стрілянина, ні гуркіт моторів на дорозі та в повітрі. В години короткого нічного затишку солов'ї шаленіли до світанку. І голоси їх таїли в собі таку силу, що іноді заглушали рев війни, що наближався.
Радянська Армія невпинно просувалася. Вже було звільнено Сімферополь, Феодосію, Старий Крим. Кожен день приносив усе нові й нові звістки про визволення приморських селищ та міст. Незабаром спалахами розривів осяялося й небо над скелями біля печери. Окупанти, що застряли тут, ще огиналися. Бої йшли біля підніжжя найближчих гір.
Партизани вирішили напасти на гітлерівців з тилу. Печерній групі доручено було висадити на світанку десант у місцях розташування приморських частин. Від перебіжчиків штабові стало відомо, що серед фашистських солдатів почалися заворушення. Вони готувалися відступати, але їх затримали есесівці, виставивши на дорогах загороджувальні загони.
Ледве почало сіріти, обидва катери вийшли в море.
Перша десантна група підійшла до берега на двох шлюпках. Вистрибнувши на суходіл, Восьмьоркін оглянув прибережний пісок і, переконавшись, що цей відрізок не замінований, першим видряпався нагору.
Справа стріляли. Стрілянина наближалася. Неозброєним оком уже було видно, як рветься шрапнель. Над дорогою повисла жовта завіса пилюки. Пунчонок, забравшись на вершину гори, раптом закричав:
— Танки!.. Наші танки йдуть у видолинку!
І майже водночас із його криком почувся тріск кущів, брязкіт казанків і тупіт сотень ніг: до моря мчалося сотень зо три фашистських солдатів. Їх хриплий подих Восьмьоркін почув здалека.
— Стій! — закричав Степан.
Та ніяка сила не могла втримати фашистів, що тікали. Вони перекиди скочувалися з горба до моря і лише біля пінявої лінії прибою піднімали вгору руки.
Партизанам немало довелося докласти сили, щоб привести в порядок і звести цей гнаний страхом табун в одну колону. Лише через хвилин п'ятнадцять, коли втихла стрілянина, полонені заспокоїлися і Восьмьоркін зміг їх вивести на дорогу.
Танкісти, помітивши моряка, що йшов рядом з колоною полонених, здивовано повисовували голови з люків.
— Ти диви, моряки й тут уже порядкують, — дивувалися вони. — На танках не вженешся за ними.
— А чого ловити гав? — не розгубившись, відповів басом повеселілий Восьмьоркін. — Кому тут їх здати під розписку?
— Плюнь, братіку, — порадив танкіст, що від пилюки став схожий на мірошника. — Віддай цих куроїдів партизанам і сідай на нашого коня. Довеземо до самого Севастополя.
— До Севастополя?! — не вірив Восьмьоркін.
— Довеземо, — підтвердив і другий танкіст.
— Ех, так і бути! — зважився Восьмьоркін. — На зло мічманові поїду!
Залишивши полонених під опікою Пунчонка, він вискочив на бархатисту від пилюки броню і, помахавши партизанам безкозиркою, помчав на гуркотливому танку.
З північного краю селища чутно було густу стрілянину. Там окупанти відбивалися від партизанів, що осідлали приморську дорогу.
Танки з ходу відкрили вогонь і півколом почали охоплювати селище.
Восьмьоркін, лежачи на гуркотливій броні машини, зрідка посилав автоматні черги по сірих постатях, що бігли вдалині, і занепокоєно поглядав у бік тюрми. В тому краю яскраво спалахувала і, розкидаючи іскри, горіла якась будівля, заволікаючи димом вулицю.
«Хоч би не тюрма, — думав моряк. — Може, Катя там». Він усе ще не вірив у її смерть.
Коли танк увійшов на околицю селища, Восьмьоркін зіскочив на землю і, зігнувшись, побіг вздовж низьких парканів і розквітлих кущів акації до пожарища.