За золотом Нестора Махна, стр. 9

— Давай про це завтра поговоримо, — запропонував Махно. — Тут все набагато складніше, ніж ти думаєш. Галино, постели йому і давайте спати.

Тієї ночі Нестор майже не спав. Розмова про Україну, рідне Гуляй-Поле зачепила його за живе. Він сам не раз думав про повернення додому, але щоразу лише серце краялося від таких думок. Він знав, що зараз це самогубство. Розстріляють і баста. А перед тим ще й показовий суд влаштують. Ні, він такої радості клятим більшовикам не дасть, не дочекаються. Але і в Румунії далі залишатися не можна. Вже не раз представники румунського уряду натякали, що можуть видати його і всіх махновців радянській Росії. Отже, потрібно щось робити.

Вранці Махно вирішив зібрати своїх колишніх бійців, які в цей час знаходилися у Бухаресті. Але так, щоб це не викликало зайвої підозри у сигуранци. Згодом прийшли Яків Домашенко, Василь Харламов, Василь Зайцев, Григорій Сергієнко, Гнат Горобець та інші. Всі радісно вітали Лепетченка, а він, у свою чергу, розпитував про їхнє життя.

— Та я вас зібрав не задля того, щоб ви один на одного подивилися, — почав Махно, коли всі зійшлися. — Потрібно порадитись, як нам бути далі. Ось Іван хоче додому повертатися.

— До першої ж стінки доведуть, і на цьому подорож скінчиться, — вставив свою репліку Гнат Горобець, який мав прізвисько Чорна Хмара за вічно похмурий вигляд і важкий погляд смоляних очей з-під чорних кошлатих брів.

— Якби були гроші, — почав Зайцев, — можна було б з цієї клятої Румунії поїхати в будь-яку країну, навіть у Францію.

— А якщо все ж спробувати повернутися в Україну через Східну Галичину? — не полишав своєї думки Лепетченко.

— Ти знову за своє, — перебив його Чорна Хмара.

— Зачекай, Гнате, дай висловитися, — очі в Івана заблищали, а в інтонації з’явилися нотки невдоволення. — Пам’ятаєте, Несторе Івановичу, як ще після того бою в Мишуриному Розі ви пропонували податися в Східну Галичину і підняти там повстання проти поляків. Не пізно це зробити і зараз. Пани там заможні, золота і всякого добра накопичили багато. Зробимо рейд по їхніх маєтках, наведемо паніку на шляхтичів і, поки вони там оговтаються і кинуть на нас регулярне військо, ми вже будемо на українській території. За це більшовики можуть простити нам всі наші гріхи і відпустити з миром до Гуляй-Поля.

— А що, Іван діло каже, — першим озвався після деякої паузи колишній начальник штабу повстанської армії Домашенко. — Місцеве населення нас підтримає, можна не сумніватися. Дадуть і коней, і зброю, і самі підуть проти клятих панів. Можна буде такого шереху наробити, що пів-Європи говоритиме про нас. Веди, батьку, хоч погуляємо, а то зовсім тут захиріли, злидарями стали і батраками у румунів.

— Тихіше ти, — перебив його Махно, — не галасуй. Ідея непогана, треба лише все добре обміркувати. Оповістіть про це всіх наших, кого знайдете в Бухаресті. Але обережно, щоб ніхто сторонній ні про що не здогадався. І будьте всі напоготові. Можливо, днями і вирушимо.

2 квітня 1922 року Махно з дружиною, Лепетченком, та ще 18 махновців, бортовою машиною, орендованою на Бухарестській біржі, вирушили в напрямку польського кордону. День видався напрочуд теплим і сонячним, тому всі мали піднесений настрій. Тільки Нестор Іванович про щось увесь час думав. Його роздирали сумніви щодо цього зненацька і поспіхом народженого плану. Раніше він не раз приймав несподівані рішення і стрімголов кидав бійців на здійснення найнеймовірніших операцій. Але зараз він став мудрішим і розважливішим. Він і сам з якогось моменту це відчув, і товариші тепер помічали його обачливість.

До того ж, зараз Махно себе не дуже добре почував. Роки, проведені у в’язниці, у виснажливих рейдах, хвороби, поранення — все це давалося взнаки. Тому останніми місяцями він все частіше навертався до того, щоб за допомогою зарубіжних анархістських організацій мирно і спокійно поселитися десь у Варшаві чи Парижі, підлікуватися і нарешті засісти за написання історії махновського руху. Сьогоднішня авантюра не зовсім вписувалася у його плани. Але він вирішив так: спочатку необхідно потрапити до Польщі, а там буде видно.

Несподівано за поворотом на шляху показався жандармський патруль. Один жандарм порався біля коней, інший жестом наказував зупинитися. Суворий вигляд і гвинтівки за плечима постових не обіцяли нічого доброго.

— Іване, — Лепетченко відчув на лівому плечі важку руку Чорної Хмари, — ви з Домашенком беріть того, що біля коней, а ми із Зайцевим візьмемо на себе першого.

Поки Махно намагався пояснити, хто вони і куди прямують, половина пасажирів злізли з кузова і робили вигляд, ніби розминають ноги. Коли Лепетченко зрозумів, що старший патруля не вдовольнився поясненнями і вимагає, щоб усі слідували за ним до жандармерії, він непомітно подав знак товаришам.

За мить коні сполошено сіпнулися вбік, а їх господар вже лежав на землі з викрученими назад руками. Перший румун широко розкритими від подиву очима розгублено дивився на спрямований на нього Чорною Хмарою револьвер. Махновці швидко роззброїли обох, відвели подалі в гущавину, прив’язали до дерев і ганчірками позатикали роти, щоб не галасували. Відігнавши в ліс і коней, сховали у машині рушниці і рушили далі. До самого кордону всі жваво обговорювали цю сутичку і вперше за останній час відчували себе переможцями на чужині.

Але кордон, що добре охоронявся, так легко перейти не вдалося. Їх зупинили і взяли під арешт. Міністр внутрішніх справ, якому відразу доповіли про намір махновців виїхати до Польщі, не дуже довго думав, що з ними робити. Залишати на своїй території таку непередбачувану компанію, яка може в будь-який час створити нові неприємності, не хотілося. До того ж, радянський уряд постійно надсилав вимоги про видачу Махна. Нарешті було вирішено всіх відпустити і навіть посприяти їм у нелегальному переході через кордон. Нехай там поляки з ними розбираються, тільки б уряду Його Величності короля Румунії не було клопоту.

Але фортуна відвернулась від махновців. Тільки-но вони дістались міста Бучача на Тернопільщині, як усіх заарештувала польська дефензива (контррозвідка). Спочатку їх доставили у місто Станіслав, а звідти — у Щолківський табір.

Постійно тривали допити. Агенти дефензиви, яких підсаджували у камери до махновців, жадібно ловили кожну фразу про їхні плани і наміри, підслуховували і хитрощами вивідували будь-яку інформацію. Польський уряд багато знав про діяльність Повстанської армії батька Махна в недалекому минулому і не збирався необачно звільняти затриманих. Поляки мали великі сумніви щодо мирних намірів колишніх повстанців.

Незабаром на основі зібраної дефензивою інформації Махну було пред’явлено звинувачення у підготовці збройного повстання в Східній Галичині з метою її відриву від Польщі і приєднання до Радянської України. Нестора з Галиною, Лепетченка та ще кількох чоловік перевели до Варшавської в’язниці.

Операція зі звільнення Махна

Кінець травня 1923 року видався теплим і лагідним. Сонце ще не палило по-літньому спекотно, листочки на деревах були ніжно-зеленими, а трава — м’якою, духмяною і шовковистою. Махновці, яких після майже 14 місяців перебування у польських в’язницях нарешті звільнили і розмістили в бараках у Варшаві, в ці дні часто збиралися за будівлями на толоці, всідалися просто на траву і до сп’яніння насолоджувалися свободою, чистим повітрям, одним лише безтурботним єднанням із землею.

А сам батько Махно ще сидів у Мокотувській в’язниці. Скориставшись дозволом його вагітній дружині виїхати на лікування до Варшави, він доручив їй відвідати посольство Української Республіки у Польщі і почати переговори про укладання угоди з радянською владою. Галина Кузьменко зробила все, як велів чоловік. Український уряд на це дав категоричну відповідь: ніяких переговорів з махновцями не вести і жодних обіцянок не давати.

Активізація діяльності махновців за кордоном змусила керівництво ГПУ вжити додаткових заходів для одержання якомога повнішої інформації про їхні плани і наміри. Відповідну вказівку одержали іноземний відділ ГПУ і представник варшавської резидентури зовнішньої розвідки. Вся зібрана інформація надходила до Харкова в ГПУ Української соціалістичної радянської республіки.