За золотом Нестора Махна, стр. 32

До хутора під’їхали вже затемна, і звернули на узбіччя, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Невеличкий цвинтар містився віддалік, маячив дерев’яними хрестами. Ніщо не порушувало тиші, аж моторошно ставало на душі. Скомський перехрестився і стиха нашіптував якусь молитву. Йому з самого початку не дуже подобалася ця витівка, а тепер і поготів відчував себе млосно.

— Іване, — видавив він із себе майже пошепки, — а може не будемо чіпати могилу. Це ж гріх який. Нехай собі лежить те золото в землі. На ньому ж смертна печать закарбувалася. Ми що, так не проживемо?

— Перестань, Андрію, — рішуче обірвав його Каретников. — Ти що, боїшся? А гріхи завтра в церкві одмолимо, і за упокій Тарана свічку поставимо. Йому це золото вже ні до чого, а нам жити треба, і гарно жити.

— Ну, з Богом, — ніби переконавшись, що знайшов потрібну могилу, мовив Лепетченко. — Тут земля податлива, швидко впораємось.

Але все ж робота затяглася аж за північ. Копали з перекурами. Нарешті лопата вперлася в щось тверде.

— Витягніть мене звідси, — почав благати Скомський, — я більше не можу.

— От боягуз, — присоромив його Каретников. — Дай-но я сам.

Він віддав Івану ліхтар і хутко сплигнув у яму замість Андрія. Земля під ним з одного боку просіла, і він ледве не впав. Скомський і Лепетченко з огидою дивилися на нього зверху.

— Зупинись, Пантелеймоне, не чіпай, — металеві нотки в голосі Лепетченка примусили його підвести голову й насторожитись.

— Але ж я думав… — спробував він за інерцією щось пояснити.

— Ні про що хороше ти думати не міг, — перебив його Іван. — У тебе золото затьмарило всі людські почуття.

— Ти сам хіба не такий! — спробував огризатися Каретников.

— Не міряй мене своїми мірками. Я б ні за що навіть не наступив на могилу свого бойового товариша. Ось вона, поряд знаходиться. Нехай земля йому буде пухом. І золота там ніякого немає. Ми тебе сюди привезли, щоб виконати волю Махна. Після нашої з тобою першої зустрічі я побував за кордоном і все розповів батькові: як ти від його імені забрав скриню із золотом і потім десь його сховав чи розтринькав. Знаєш, що за це тебе чекає?

Про розмову з Махном Лепетченко, звичайно ж, вигадав. Але це справило величезне враження. Каретникова сіпало, він борсався в могильній ямі, ніби звір, що потрапив у пастку. Оце тільки нарешті збагнув, у яку халепу вліз.

— Ми тебе не розстріляємо, — продовжував нагнітати обстановку Лепетченко, — забагато честі. Живцем закопаємо.

— У мене ж діти, — вже зовсім іншим тоном заговорив приречений. — Зжальтеся хоч над ними.

— Їм вистачить для безбідного існування тих цінностей, що ти накрав та потайки повідкопував, — озвався Скомський.

— Клянуся, що нічого не знайшов, — у відчаї хапався за рятувальну соломинку Каретников. — Це мене лихий поплутав. Мені весь час не давала спокою та скриня, що я виманив у вдови Долгаш, а потім, як тікав від переслідування, викинув у річку. Мені те добро щоночі снилося, і я все дно вибродив, та так нічого й не знайшов. А потім якесь затьмарення на мене впало, змушувало скрізь шукати закопані скарби. Але, клянуся, нічого не знайшов. І більше цим не займатимуся, нехай мені руки повідсихають.

— Їж землю.

Каретников загріб рукою кілька вогких грудочок і запхнув у рота. Земля скрипіла на зубах і не лізла в горлянку, але він силоміць примусив себе її проковтнути, боячись виплюнути.

— І що з ним робитимемо? — Лепетченко звернувся до Скомського.

— Та нехай живе, дідько з ним.

— Гаразд, тільки дивись мені, Пантелеймоне, останній раз попереджаю.

Скомський з Лепетченком сіли на бричку і подалися неквапливо до Гуляй-Поля. А знесилений Каретников ще довго сидів у ямі, проклинаючи їх, себе, той день, коли він забрав скриню із золотом, яке не принесло йому щастя. Цієї ночі він однією ногою побував на тому світі. А могло бути й гірше. Тільки б ніхто не дізнався про таку наругу і ганьбу. Викараскавшись з ями, він взяв лопату і став гарячково її загортати, щоб навіть слідів ніяких не залишилося. І лише почорнілі від часу хрести та місяць на небі німотно спостерігали за його роботою.

Загадкове вбивство

Зима дещо остудила запал шукачів махновських скарбів. Товстий шар снігу покрив мерзлу землю, і ні про які пошуки не могло бути й мови. А навесні наснага почала відновлюватися.

Як не маскувалися чекісти разом із Лепетченком ще тоді, влітку, щоб ніхто не звернув уваги на їх пошуки, все ж Гуляйпіллям пішов розголос. Колишні махновці, яких тут жило багато, розповідали легенди про награбоване золото та певні місця його зберігання. Безкінечні плітки, що переповідалися за чаркою-другою самогону, часто втрачали свій первісний зміст, а потаємні місця, про які згадувалося, поступово завойовували все нові території на гуляйпільській землі. Цікавість підігрівали різноманітні чутки про якісь знахідки, що насправді дуже рідко підтверджувалися.

Мало хто знав, що за всіма подіями уважно стежить райуповноважений ГПУ Іван Мулука. Більше того, він ретельно все аналізував і вже перевірену інформацію доповідав своєму керівництву в Олександрівський окружний відділ. Одним із основних його завдань було вивчення настроїв колишніх махновців і безпосередній нагляд за Іваном Лепетченком. Йому також було відомо про пошуки золота, що здійснювалися минулого літа під наглядом співробітників губернського відділу. Тепер Мулука мав уже самостійно опікуватися цим питанням. «Особливо звертай увагу на приїжджих, незнайомих осіб, тих, хто повертається додому із закордону, — дістав він вказівку. — Серед них можуть бути посланці від Махна. Пильнуй, бо від тебе залежить багато».

Якось Мулука одержав повідомлення про вбивство махновця Юхима Бурими в селі Кінські Роздори. Він знав, що Бурима недавно разом із Лепетченком повернувся з Польщі, тому відразу зацікавився обставинами пригоди. Із райвідділу міліції для розслідування направлявся Микола Куриленко. Порадившись, вони вирішили їхати разом.

— Як саме його вбили? — поцікавився Мулука, коли рушили підводою.

— Кажуть, ножем штрикнули.

— А за що?

— Хтозна. Мабуть, по п’янці. На місці з’ясуємо.

— А я думаю, тут все серйозніше, — всім своїм стурбованим виглядом, настороженим поглядом, зведеними на переніссі бровами, наморщеним лобом Мулука показував, що йому за посадою дано знати й розуміти більше від інших.

— Та облиш, Іване, — кепкував з нього іронічний Куриленко. — Ви завжди в звичайній справі, яка не варта й виїденого яйця, вбачаєте якийсь прихований зміст чи контрреволюцію.

— То ви в міліції куцо мислите, — не піддався грайливому тону чекіст, — а тут, можливо, політикою пахне. Бурима де був? У Польщі, разом з Махном. Не виключено, що приїхав сюди з якимсь завданням. Під час його виконання став комусь поперек дороги, щось не склалося, ось його і вбили.

— Яке там завдання? Перепилися, як свині, а тоді давай один одного за грудки хапати. А там і ніж під руку трапився.

За розмовою час швидко спливав. Незчулися, як попереду замайоріли куполи церкви, побудованої в Кінських Роздорах ще за батька останнього царя. На подвір’ї садиби, де жив Бурима, метушилися люди — готувалися до похорону. Столи, збиті з неструганих дощок, виставили в затишку попід стіною давно не біленої хати. З дверей назустріч приїжджим вийшов старий змарнілий дід Іларіон — батько вбитого.

— Ми з району, — відрекомендував себе і свого супутника Мулука. — Що тут у вас трапилося?

— Та от позавчора прийшов я ввечері додому, — почав старий Бурима, — у кухні на столі недопита пляшка самогону, об’їдки, а в хаті все розкидано, побито, і він в крові лежить, скрючений на підлозі, з ножем у грудях. Вже мертвий.

— Когось підозрюєте? — запитав Куриленко.

— Ніхто нічого не бачив. Навіть не знаю, що й думати. Нібито ні з ким він тут не заводився, не сварився.

— А в хаті нічого не зникло? — продовжував Куриленко.