За золотом Нестора Махна, стр. 30

Хвилин за десять він повернувся. Інші махновці нічого нового не сказали. Вони божилися, що не мали ніякого відношення до махновської скарбниці, а тим більше до схованок. Залишалося одне: «додавити» Зіньковського.

— З вашим переходом кордону мені все зрозуміло, — загадково продовжив Карелін. — Відставимо поки що це питання. Ми до нього ще повернемося. Поговоримо про інше. Твої хлопці, Льово, стверджують, що кому ж, як не тобі, знати, де Махно залишив на Гуляйпільщині награбовані цінності. Але попереджаю, від твоєї щирості буде залежати доля всіх заарештованих.

Звичайно ж, Карелін блефував. Ніхто із махновців на допитах такого не говорив. Їм про місця схованок і не могло нічого бути відомо: хто ховав, де і скільки. До цієї найсекретнішої справи Махно залучав лише найвідданіших осіб із свого оточення — своїх ад’ютантів і охоронців Івана Лепетченка, Феодосія Щуся, іноді Льову Зіньковського. Можливо, ще когось, але кого саме й коли — про це ніхто не знав. Під загрозою смерті ніхто не смів зазіхати на спільні кошти. Це знав кожний повстанець, бо всі не раз пересвідчувалися, як за спробу запустити руку до скарбниці зловленого відразу карали на горло. Тому навіть охочих проявляти бодай зацікавленість махновським золотом було небагато. За цим пильно стежила контррозвідка.

Льова на мить замислився: «Чому це чекісти так нагально зацікавилися махновським золотом? Можливо, їм тільки недавно дещо стало відомо, і вони хочуть вияснити, наскільки правдиво я даю свідчення? А може просто користуються нагодою, щоб спробувати вилучити цінності на користь революції? Взагалі-то йому особисто відомо небагато. Найбільше посвячений у «золоті» справи був Ваня Лепетченко. Але він зараз знаходиться десь далеко у Польщі. Ось на нього все й можна звалити — його все одно чекістам не дістати».

— Якщо казати правду, — нарешті мовив він, — то мені відомо небагато. Адже основний золотий запас Нестор Іванович сховав саме тоді, коли дізнався про різню під Перекопом. Самі знаєте, коли ми допомогли вам розгромити Врангеля, наше повстанське угруповання роззброїли і начебто хотіли всіх розкидати по регулярних частинах Червоної Армії. Ми спочатку не погоджувалися і попросили дати нам час на роздуми. Але не встигли навіть оговтатися, як ваші нас оточили з усіх боків і майже всіх порубали. Мені з сотнею бійців вдалося з боєм прорватися. Коли ми прискакали до Гуляй-Поля, то застали Махна страшенно розлюченим. Він прагнув помсти і був уже готовий до неї. А щоб не обтяжувати себе неповоротким обозом в частих і тривалих рейдах, заздалегідь віддав розпорядження все найцінніше залишити на зберігання у місцевих жителів або закопати. Так ось, коли ми повернулися з Криму, його вказівка вже була виконана.

— А хто ховав найцінніше, знаєш? — запитав Карелін.

— В той час поряд з ним постійно перебував Ваня Лепетченко. Напевно, він усе знає.

— Льово, — раптом пильно і пронизливо, майже впритул уставився в нього Карелін, — можеш розказувати мені що завгодно, але я все ж не повірю, що тобі зовсім нічого не відомо.

— Дещо й мені відомо, — спокійно відказав Зіньковський, — але мало.

— Я слухаю.

— Ну, пригадую, як у 25-й німецькій колонії ми разом з Лепетченком залишили на зберігання у одного німця деякі особисті речі Махна. Там був портфель з книгами і якимись документами, хірургічний набір Нестора Івановича і ще щось. Я добре пам’ятаю, що той німець українською мовою ні бельмеса не розумів, а дружина йому все пояснювала.

— Показати, де він живе, зможеш?

— А чому б і ні.

— Гаразд, продовжуй, — Карелін в душі торжествував.

— А більше нічого продовжувати, — несподівано засмутив його Льова. — Хіба що можна пошукати у четвертій єврейській колонії, що неподалік від Гуляй-Поля. Я чув від самого Махна, ніби там закопано багато золота. Але ж мене з ними тоді не було, і я не відаю, де його ховали.

— Можливо, Махно при цьому називав якесь прізвище, умовне місце? — намагався вхопитися за найтоншу ниточку Карелін.

— Їй Богу, не пам’ятаю, — щиро відповів Льова.

Це було вже хоч щось. Від інших махновців взагалі не вдалося одержати ніякої цікавої інформації. На нараді заступник голови ГПУ Карлсон дав вказівку тримати всіх шістьох під вартою, аж поки не завершиться операція з Лепетченком.

— Зараз у Катеринославі заступник начальника губернського відділу Говлич разом зі своїми хлопцями трясе махновського ад’ютанта, — повідомив він. — Всі повинні бути готові в будь-який момент допомогти їм новою інформацією, яку можуть знати наші затримані. А взагалі я б не поспішав з їхнім звільненням. Вони нам можуть не лише в цій справі знадобитися.

Під час невеликої паузи, поки Карлсон перегортав якісь документи, всі уважно дивилися на нього, намагаючись відгадати хід його думок. Нарешті він підвів погляд і продовжував:

— Я сьогодні мав розмову з головою ГПУ України Балицьким і вислухав від нього не зовсім приємні, але цілком слушні зауваження. Ми дійсно слабо ведемо роботу по махновцях, особливо по закордонному контингенту. Які там у нас агентурні позиції? Практично ніяких. Що ми знаємо про самого Махна, його плани? На практиці — майже одну загальновідому офіційну інформацію. А погляньмо на останні події. Колишніх махновців, які осіли в Румунії, ворожі іноземні спецслужби почали залучати до антирадянської діяльності. Я впевнений, що вони й надалі намагатимуться використовувати їх у підривних цілях. Тому нам треба знайти можливість позбавити наших противників такої вербувальної бази. А для цього слід виводити махновців на територію СРСР, розповсюдити серед них інформацію, що тут їм нічого не буде за старі гріхи, показати успіхи і досягнення нашого вільного життя. Цими питаннями слід зайнятися негайно спільно з Одеським губернським відділом. Які будуть пропозиції?

— Дозвольте, — підвівся Карелін. — Я тут кілька разів допитував начальника махновської контррозвідки Льову Зіньковського, і у мене з’явилася думка: а що як залучити його до цієї роботи, тобто, до нашої роботи?

— Що ти маєш на увазі? — перебив його Бармінський. — Щоб колишнього ворога зарахувати до наших лав? А він потім підступно в спину…

— Не гарячкуй, — зупинив його Карлсон, про щось замислившись. — А може Карелін і має рацію. Зіньковський користується авторитетом у махновців, знає їх як облуплених. До того ж, він сам прагне вберегти своїх колишніх однодумців від халепи, в яку вони можуть потрапити за кордоном. Нам треба зіграти свою мелодію на цих благородних струнах. Якщо його вдасться схилити на наш бік, це буде великим успіхом. Так що, товаришу Карелін, вам і всі карти в руки. Заодно уважно вивчіть можливості всіх інших махновців: і тих, які повернулися з-за кордону, і які постійно проживають тут. Нікого не випускайте з поля зору. Вони нам ще можуть знадобитися.

Нарада закінчилася пізно ввечері. Махновці в камері теж ще не спали. Вони жваво обговорювали події дня, що минув. Несподівана для всіх тема допиту породжувала нові питання. Але чому все так раптово повернулося, залишалось лише здогадуватися. Ніхто з них не міг і передбачити, що сидіти їм у в’язниці ГПУ доведеться саме стільки, скільки триватиме вся епопея пошуків Лепетченком махновського золота.

Зустріч з Лепетченком

Теплого погожого осіннього дня Андрій Скомський повертався до Гуляй-Поля. Від залізничної станції він ішов пішки, і ці кілька верст здавалися йому безкінечністю, так хотілося якнайшвидше потрапити додому. Кожен знайомий з дитинства вибалок, пагорб, вигін він відмічав з величезною радістю, ніби старих добрих приятелів. Степ у цей час виглядав надзвичайно мальовничим. Осінь його ще тільки ледь-ледь позолотила, і він умиротворено відігрівався під лагідним сонцем. До перших приморозків було ще далеко. Легкий ніжний вітерець лише ворушив кущик перекотиполя, а згодом пронизливий суховій його розгойдає, вирве із землі і пожене безмежними степовими просторами аж за обрій, і воно більше ніколи сюди не повернеться.