За золотом Нестора Махна, стр. 15

— Гаразд. Зачекай у коридорі, я віддам необхідні розпорядження.

Якраз на цей день шукачі золота запланували перехід кордону. Вранці Лепетченко мав сам зайти до Шибаліної, взяти на дорогу харчів, обговорити з Черняком маршрут і про всяк випадок записати адреси його родичів у Житомирі та Умані. Черняк мав супроводжувати їх до Умані, а там у своєї дружини чекати вже на їх повернення із золотом. Померанця, як він не просився до гурту, залишали у Ковелі забезпечувати перехід кордону назад.

До обіду мали підійти Зайцев з Харламовим. Але щось вони надміру запізнювалися. Минула година, друга, але ніхто не приходив. Уже всі почали хвилюватися і висловлювати різноманітні здогадки, навіть припускали думку, що їх могли затримати в місті при перевірці документів. Коли терпець урвався, Лепетченко вирішив сам сходити на місце схованки і подивитися, в чому справа.

— Тільки будь обережним, — попрохала його Шибаліна, що хвилювалася не менше, ніж інші.

Тільки Іван вийшов з подвір’я і пройшов метрів п’ятдесят, він озирнувся і побачив, як до будинку Шибаліної під’їхала машина, стала, і з неї повискакували жандарми. Він відійшов ще трішки і заховався у кущах. Через деякий час побачив, як з будинку вивели Шибаліну і Черняка з Померанцем, посадили в машину, та розвернулася і помчала до центру міста.

Лепетченко мерщій рушив до залізничного вокзалу. Якраз мав відходити поїзд на Рівне. Йому пощастило — взяв квиток за десять хвилин до відправлення, загубився між людей на пероні, сів у вагон і без пригод доїхав до Рівного. Звідти він найняв підводу до одного з приміських сіл, а потім ще верст з десять йшов пішки до кордону, де в обумовленому місці на їхню групу мали чекати контрабандисти, щоб переправити на той бік.

Всю дорогу від Ковеля Іван думав про те, що ж могло трапитися. Він і уявити не міг, що за доносом Шибаліна дефензива арештувала за містом Зайцева і Харламова. Там же обшукавши, у них знайшли листи від Шибаліної з її адресою. Тому й послали туди жандармів, які захопили всіх, хто знаходився в будинку. Затриманим висунули обвинувачення у підготовці вибуху порохового складу і замаху на військового міністра Сікорського, який невдовзі мав інспектувати місцеві військові частини.

Розповідаючи контрабандистам про незвичайну пригоду в Ковелі і готуючись до переходу кордону, Лепетченко також не міг знати, що радянському дипломатичному представництву у Польщі якимось чином стало відомо про плани махновців і про те, що у нього виписані документи на прізвище Домбровський. Він навіть гадки не мав, що на радянській стороні в цю ніч прикордонники разом із співробітниками ГПУ вже готувалися зустріти Івана Савелійовича Домбровського.

ЧАСТИНА ДРУГА

Під пильним оком чекістів

Невисокий кремезний поляк з русявим коротко підстриженим волоссям і похмурим обличчям, який мав перевести Лепетченка через кордон, сказав, що потрібно ще почекати півгодини, поки відбудеться зміна постів. Тоді вже можна буде вирушати. Решту часу сиділи на траві, мовчки. Лепетченко думав, як йому діяти далі. Він залишився один. Без помічників багато золота не привезти. Отже, треба когось шукати. Хоча посвячувати сторонніх людей у таємниці не хотілося. Гіркий досвід у нього вже був. Забагато людей знали про їхні наміри, тому десь і відбувся прокол. Тепер він буде обережнішим.

Один з варіантів — це дістатися Гуляй-Поля і там вже знайти когось із старих надійних товаришів, розповісти йому про все і з його допомогою викопати і доставити золото у Польщу. Був ще один варіант: залучити до цієї справи якогось із родичів Черняка. Той добре відзивався про свого шурина з Умані. Але на нього ще треба подивитися. Ризикувати не можна. Навіть невелика помилка зараз може дорого коштувати. Мало втратити золото, так можна ще позбутися й голови.

— Пора, — скомандував поляк. — Ходь за мною слід в слід, тільки обережно, щоб робити якнайменше галасу.

Як тільки Лепетченко щасливо опинився на тому боці, він за порадою проводиря взяв напрямок до міста Славути. Воно знаходилося верст за двадцять звідти. Та не встиг він пройти й півверсти, аж за спиною почув окрик:

— Стій! Стріляти буду. Руки вгору!

Від несподіванки Іван настільки розгубився, що став як укопаний, і навіть руки не підняв.

— Руки вгору! — знову гукнув той же голос.

Це були радянські прикордонники. Двоє. Один стояв з наведеним на нього карабіном, інший почав обшукувати. Нічого не знайшовши, вони зв’язали Іванові руки і повели на заставу. Начальник застави, якого розбудили у зв’язку із затриманням порушника кордону, запитав у нього прізвище і куди він іде.

— Домбровський Іван Савелійович. Повертаюся додому з еміграції.

Начальник уважно подивився на вилучений у нього документ, потім поклав його на стіл і, нічого більше не запитуючи, віддав розпорядження доставити затриманого в Славуту. Коли Івана виводили у коридор, він почув, як той попереджав підлеглих:

— Не спускайте з нього очей. Негайно везіть в ГПУ, а я зараз туди зателефоную.

Іванові було дивно, чому його майже не допитували, а відразу відправили в Славуту. «Може такі у них порядки?», — думав він.

У кабінеті, куди його завели, сидів поважний чоловік років сорока у цивільному одязі. Він пильно дивився на Лепетченка. Від того погляду, в якому вгадувалася якась іронія і ледь прихована злорадна посмішка, Іванові чомусь стало трохи не по собі. В кутку за письмовим столом сидів інший чоловік, готовий записувати свідчення.

— Проходь, Іване Савелійовичу, і розповідай, хто ти, що ти і з якою метою нелегально потрапив на радянську територію, — запропонував старший.

— У 1921 році я втік до Румунії, — почав Іван, — потім жив у Польщі. Офіційно дозвіл на повернення додому одержати не вдалося. Тому й перейшов нелегально.

— Почекай, — перебив слідчий, як його про себе назвав Іван, — спочатку назви прізвище, розкажи біографію. Нам поспішати нікуди. Тільки попереджаю: кажи правду і не подумай хитрувати.

— Моє прізвище Домбровський, звати Іван Савелійович.

— Досить нам брехати, — рвучко підвівся слідчий. — Не забувай, де ти знаходишся. Так яке твоє справжнє прізвище?

Приголомшений таким поворотом подій, Іван здивовано дивився на нього і мовчав.

— Якщо забув, я можу пригадати. Твоє прізвище Лепетченко. Чи не так?

— Звідки ви знаєте? — мимоволі вирвалося у Івана.

— Ми все знаємо, — самовдоволено відповів слідчий. — Так що повторюю: кажи лише правду. З якою метою перейшов кордон?

— Я дійсно Лепетченко, — нарешті сказав Іван, який зрозумів, що про нього їм щось відомо, тому не варто їх більше водити за ніс. — Родом з Гуляй-Поля. Воював у Махна. Недавно дізнався, що махновцям оголосили амністію, тому вирішив повернутися додому.

— Більше нам нічого не хочеш повідомити?

— Нічого.

Слідчий нервово почав ходити по кімнаті. Потім зупинився і наказав секретареві:

— Записуй. Затриманий Лепетченко підозрюється у зв’язках з антирадянськими анархістськими закордонними організаціями, які ставлять перед собою мету здійснення терористичних акцій проти радянських дипломатичних представництв. За завданням контрреволюціонерів він перейшов кордон для створення підпільних груп на території СРСР і організації терору і диверсій.

— Це не так, — почав благати Іван. — Ніякого завдання щодо терористичних акцій я не мав і ні з якими контрреволюціонерами я не зв’язаний.

— Тоді кажи правду, — грюкнув кулаком по столу слідчий. — Інакше ми все одно знайдемо, за що тебе розстріляти. Якщо не за нинішні контрреволюційні наміри, то за твої старі «грішки». Думаєш, ми не знаємо, що ти був ад’ютантом і особистим охоронцем Махна і що разом з ним розстрілював червоноармійців і мирних жителів.

— Я не розстрілював, — виправдовувався Лепетченко.

— Як це не розстрілював? — з удаваним подивом запитав слідчий. — Ану, покличте Ісаака.