Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник), стр. 32
– Видніше! – з притиском повторила Тіна.
Івасик і Христя
Івасик Тимченко, головатий, крутолобий, неусміхнений, жив удвох із мамою. Тата в нього не було. Спершу мама казала, що тато помер, як Івасик ще був дуже маленький, але потім у дитсадку нахабнуватий Жора Мукосій сказав, що тата в нього не було зовсім, що мама його – мати-одиначка, і взагалі нічого вигадувати. Івасик тицьнув Жору в ніс, але це справи не змінило. Язиката Соня Боборика вступилася за Жору і сказала, що, правда-правда, Івасикова мама – мати-одиначка, і це всі знають.
Івасик нишком плакав у кутку, ковтаючи сльози. Він дуже любив свою маму, найніжнішу, найдобрішу з усіх мам на світі, і не міг повірити у ці злі розмови.
Але увечері мама зітхнула і сказала:
– Так, синку, з татом нам не пощастило. Він не вартий нашої з тобою уваги. Негарною він виявився людиною.
Не будемо про нього згадувати. Головне, що в мене є ти, а в тебе я. Будемо любити одне одного і не пропадем.
І так вона це щиро і просто сказала, що Івасик потроху заспокоївся…
… Тіна Яременко, гостроносенька, кучерявенька, з кількома цятками-родимками на щоках і на шиї, дуже любила сміятися. Правда, це їй вдавалося не завжди.
Жила Тіна удвох із татом. Мама покинула тата, вийшла заміж за якогось військового і кудись поїхала. Коли на суді Тіну спитали, з ким вона хоче залишитися, з татом чи з мамою, вона, не задумуючись, сказала:
– Звісно, з татом.
Власне, тато для неї змалечку був і за тата, і за маму. Тато її, маленьку, сповивав, купав, годував із соски.
Мама Тінина була артистка – хористка в театрі оперети. Вона ніколи не мала ні хвилини вільного часу. Зранку в неї були репетиції, увечері спектаклі… І татові, звичайно, довелося самому займатися Тіною. Робив він це із задоволенням, бо дуже любив Тіну.
Тато був веселий добрий чоловік, але маму це не влаштовувало. Тіна пам'ятала, як мама, не соромлячись її, Тіниної, присутності, істерично кричала на тата:
– Остогидли мені твої дешеві жарти!.. Я на них собі нової сукні не куплю. Не вмієш заробити як інженер, іди на ринок торгувати. Нікчема! Невдаха!
Тато мовчки винувато усміхався і раз у раз поправляв на переніссі вказівним пальцем окуляри, які весь час чогось сповзали. Тіна не витримувала і теж починала кричати на маму:
– Не чіпай! Не чіпай! Це мій тато! – і тупотіла ногами.
– Ну й цілуйся, цілуйся зі своїм татусем! – кричала мама. – А я не хочу!
Тіна ніколи тепер не згадувала маму. Наче її й не було зовсім.
Так склалося, що Івасика й Тіну вчителька першого ж дня у першому класі посадила за одну парту.
І коли були батьківські збори, на яких обирали батьківський комітет, Тінин тато, Микола Іванович, та Івасиковамама, Лідія Петрівна, теж сиділи за однією партою (вчителька садовила батьків на тих місцях, де сиділи їхні діти).
І Миколу Івановича, і Лідію Петрівну обрали у батьківський комітет.
Учителька була ними дуже задоволена. З усього батьківського комітету Микола Іванович і Лідія Петрівна працювали найбільше і найактивніше.
Лідія Петрівна влаштувала у класі аптечку (вона була медсестрою). А Микола Іванович змайстрував для аптечки у кутку дуже симпатичну навісну шафку зі скляними дверцятами.
Коли Микола Іванович майстрував, то просив Івасика допомогти. Івасик подавав інструменти, цвяшки, тримав реєчки. І навіть два цвяшки забив сам. Правда, перший зігнувся. Але Микола Іванович випрямив його, весело примовляючи:
– Ич, що надумав! Згинається!.. По капелюшку його за це, по капелюшку!..
Тіна стояла поруч і усміхненими очима закохано дивилася на тата.
Спершу Івасикові сподобалася і сама Тіна, і її тато – особливо тато. І стосунки між ними сподобалися – жартівливі, веселі стосунки.
– Ану, Христе, розгортай-но щоденника! Що там у тебе сьогодні вскочило? – казав тато, приходячи забирати її з «продльонки».
– Будь ласка, товаришу тато! За гачечки одинадцятка зачепилася. А з паличками гірше, кривенькі вийшли, більше шісточки не потягли, – кумедно бідкалася Тіна.
– Ай-яй-яй!.. Оголошую вам своє батьківське «фе»! Наказую – палички вирівняти, шісточку виправити!
– Єсть! – вона кидалася татові на шию і цілувала його. У душі в Івасика ворушилася заздрість.
Якось вони пішли всім класом до оперного театру, на балет «Лісова пісня». І сиділи поряд – Тіна з татом, Івасик з мамою. І радісно було Івасикові.
А якось у неділю вони пішли в кіно, вже без класу, просто вчотирьох – Івасик з мамою і Тіна з татом. І потім ще двічі ходили… І нічого в цьому не було дивного, все нормально. Але якось перед Новим роком на перерві Івасик почув, як Соня Боборика (вона й тут опинилася з ним в одному класі) сказала у гурті учнів:
– А її тато залицяється до його мами…
– Ги-ги! – гигикнув Гришка Гонобобель.
Івасика мов окропом ошпарило.
Соня Боборика ще щось сказала, але він уже не добрав, бо швидко пройшов повз них, удаючи, наче не почув.
Івасик і сам помічав, що мама останнім часом стала більше чепуритися, стежити за собою. І настрій у неї був веселіший – вона часто навіть наспівувала, чого раніше ніколи не робила. Але Івасик тільки радів із цього.
Аж виявляється…
На уроці він ні з того ні з сього раптом штовхнув ліктем Тіну:
– Посунься!.. Розсілася…
Вона здивовано глянула на нього. Але нічого не сказала, посунулася…
І так стало гірко Івасикові, що й словами не висловити… Після «продльонки» їх прийшли забирати разом і його мама, і Тінин тато.
Вони стояли у вестибюлі поруч. Він розповідав їй щось веселеньке, видно, жартував, а вона сміялася, та так охоче, так дзвінко, так радісно, як не сміялася ніколи раніше.
Івасик раптом відчув, що маму в нього забирають. Що вона не належить більше нероздільно йому й тільки йому, як це було завжди. Що вона, коли отак сміється, майже чужа йому.
Тінин тато перехопив його ворожий погляд спідлоба і широко розплющив очі:
– Овва! Що сталося? Чи не побилися ви з Христею? Товариші!
– Ні-ні, таточку! Все гаразд, – поспішила сказати Тіна.
По дорозі додому Івасик мовчав.
І тільки дома раптом вигукнув одчайдушно:
– Нащо він тобі?! Нащо вони нам?! – і гірко заплакав.
Мама розгублено застигла, потім рвучко обняла його:
– Ну, заспокойся, заспокойся, синку! Що ти! Що ти!.. Ніхто, ніхто мені, крім тебе, не потрібен… Ніхто! Лише коли він перестав плакати, вона тихо сказала:
– Я чогось думала, що вони тобі подобаються… Мені так здавалося… А якщо ні, то, звичайно…
Він нічого не відповів.
На другий день, коли батьки прийшли забирати їх після «продльонки», Микола Іванович і Лідія Петрівна стояли вже в різних кутках вестибюля. Наче незнайомі. Тінин тато раз у раз поправляв пальцем окуляри на переніссі й ніяково усміхався. Жодних жартів, жодних дотепів. Івасикова мама дивилася втомлено і байдужо.
Настав Новий рік, а потім канікули.
Івасик зовсім заспокоївся.
Тільки помітив, що мама перестала чепуритися й наспівувати.
Одного разу наприкінці канікул пізно увечері мама підійшла до вікна і раптом з відчаєм махнула рукою, різко обернулася до Івасика. Не знати чому, Івасик удав, наче не помітив нічого. Але по хвильці підійшов до вікна і глянув на вулицю. На тому боці під деревом навпроти їхнього будинку хтось стояв. Був мороз, хурделиця, поодинокі перехожі поспішали, намагаючись швидше сховатися в будинок чи тролейбус. А цей стояв, тупцяючи на одному місці, і щулився від холоду. Потім враз смикнувся і сховався за дерево.
Івасикові постать видалась якась знайома. Але розібрати було важко – далекувато, темнота й хурделить.
Мама вже постелила постіль і гукнула його спати… І знову, сам не знаючи чого, Івасик не сказав мамі ні слова про те, що побачив.
Через два дні канікули закінчилися.