Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник), стр. 29
І коли рік тому я вперше побачила у себе на кухні на підвіконні кульочок цукерок, я розгубилась. Я не знаходила собі місця… На другий день я зустріла тебе у дворі, зазирнула тобі в очі, але ти удала, наче нічого не сталося, наче ти нічого не знаєш. І я зрозуміла, що ти хочеш, щоб це була твоя таємниця. І я подумала, що ти права. Так буде краще для всіх… А коли наступного разу я знайшла на підвіконні пачку вафель «Артек», я вже не сумнівалася аніскілечки. Ти знала, що я люблю ці вафлі.
Ти завжди приносила свої подарунки у мою відсутність. Я жодного разу не помітила, як ти це робиш. Хоча, признаюся тобі чесно, іноді навіть чатувала, сподіваючись застати тебе. Але марно. Ти велика спритниця, моя люба. Будьте певні!..
Спасибі! Спасибі тобі, моя єдина радість!
Будь щаслива, добра моя дівчинко!
Обіймаю тебе.
Твоя баба Надя».
Серце у Аллочки шалено билося. Рядки листа розпливалися перед очима. Вона нічого не розуміла.
Яка таємниця?… Які цукерки, які вафлі, які подарунки?… Вона ж нічого цього не робила!.. І раптом…
Раптом в уяві її виринула Люба Миркотан… Як вона з пакунком у руках стрибає з підвіконня… Кров кинулася Аллочці в обличчя…
Люба жила на третьому поверсі з мамою, татом, старшою сестрою і двома молодшими братиками. Звичайно, сьогодні неділя, вони могли кудись поїхати. У них була дружна сім'я, і вони часто у неділю галасливою ватагою їздили «на природу». Усі з рюкзаками, навіть найменший шестирічний Андрюха.
Але вони були вдома.
Двері відчинила сама Люба.
В Аллочки паморочилося в голові, коли вона пересохлими від хвилювання губами сказала:
– Вийди на хвилиночку… Будь ласка…
І повторила прохально:
– Будь ласка…
Вона навіть забула привітатися. Люба не здивувалася:
– Зараз… Я тільки накину кофточку.
Спускаючись сходами, вони спершу мовчали. Потім Люба спитала:
– Де ти була?
– В Одесі… Але я не знала!.. Чесне слово, я нічого не знала. Тільки сьогодні… Чесне слово! – Аллочка била себе кулачком у груди, але й без цього їй не можна було не повірити. Такий у неї був голос.
– Я так і думала, що тебе кудись одправили, – не дивлячись на неї, сказала Люба.
– Скажи, для чого ти це робила? – тремтливим голосом спитала Аллочка.
– Що? – різко повернула голову Люба.
– Ну… цукерки… вафлі…
– А… звідки ти знаєш? – почервоніла Люба.
Аллочка мовчки простягла їй листа. Потім дивилася, як Люба читала і бачила, що їй було боляче.
Аллочка вже шкодувала, що дала листа, та було пізно. – Якби я знала… – тихо сказала Аллочка. – Якби я тільки знала…
Люба здвигнула плечима, потім несподівано зітхнула:
– Я випадково почула її розмову… З тіткою Галею. Двірничкою. Вона так говорила… Про тебе… І взагалі… Мені стало так її жаль… Це ж страшно, коли людина така самотня…
– Якби я знала… Якби я тільки знала… – все повторювала й повторювала Аллочка…
… Баба Надя стояла на пероні дитячої залізниці у затінку дерев і, схиливши голову набік, дивилася, як Аллочка від'їжджає у маленькому розцяцькованому вагончику все далі й далі…
Коли Люба Миркотан одержала п'ятірку з хвостиком, вона так розгубилася, що навіть говорити не могла. Ніхто з тих, хто одержував такі оцінки, так не розгублювався. У Люби аж випіки на щоках з'явилися.
– Ой!.. Та що?!.. Ну, це вже… абсолютно!..
Всі, особливо дівчатка, почали її заспокоювати:
– Ну чого ти…
– Якраз ти… абсолютно!
– Нічого прибіднятися!..
А Аллочка Граціанська гарячково вигукнула:
– От і неправда! Не говори! Може, ти якраз найбільше… – і враз затнулася. Ніхто в класі не знав ні про бабу Надю, ні про Любину таємницю, ні про листа…
– Ай! Облиш! Чуєш! – скрикнула Люба, але теж враз примовкла і махнула рукою. – А! Ну вас усіх!
І вибігла з класу…
Так на тому тоді й закінчилося…
Аллочка і Люба були, як ви вже зрозуміли, дівчатка темпераментні, у вияві своїх почуттів не завжди стримувались.
Але, навіть знаючи це, друзі не сподівалися на таку бурхливу реакцію, коли підходили до них зараз.
– Та ви що – смієтесь?! – вигукнула Аллочка. – Щоб я чужу сумку з грошима взяла?! Хоч би вона десять років під лавкою стояла. – От смішнячки! – вигукнула Люба. – Ви мене просто не знаєте. Та я б нізащо не стала дзвонити і лишати сумку в телефонній будці. Це ж хтось міг спокійнісінько простежити, схопити її і, поки той черговий вибіг би, – шукай вітру в полі!.. Я б у крайньому разі просто забігла у міліцію, кинула б сумку на стіл черговому і тоді б утекла. Ні! Це не я!
Отже, перша спроба шукати серед дівчат нічого не дала. І допитливі друзі вирішили повернутися до хлопців.
– А як видивитесь на… новачка? – спитала Тая Баранюк і, як завжди, почервоніла.
– Позитивно! – прохопилася Наталі Приходько і чогось теж почервоніла.
Шурочка нічого не сказала, тільки глянула на них і з невідомих причин почервоніла й собі.
Тіна Яременко пирснула в кулак.
Капітан Буль та боцман Вася
Першого вересня, коли четвертий «А» вперше був уже не четвертим, а п'ятим, у класі з'явився новачок. Вася Мостовий.
Засмаглий, з вигорілим волоссям і облупленим носом, він був усміхнений і зовсім не боязкий. Не те що інші новачки. З усіма привітався, перезнайомився і почав розказувати про Горенку, що у Києво-Святошинському районі, одразу за Пущею-Водицею – «два кроки – і в Києві»…
Але до новачка ми ще повернемося.
А зараз поговоримо про капітана Буля.
Капітан Буль – це Петрусь Булько. Чому він Капітан Буль, питаєте?… Ну, це дуже просто.
Ви самі знаєте, як часто у першому, другому, третьому класі міняють люди професії. Сьогодні ти космонавт, завтра ти прикордонник, післязавтра художник, потім лікар, потім директор школи, потім клоун у цирку і так далі…
Що ж до Петруся Булька, ні в кого двох думок не було. З першого класу всі знали, що він стане капітаном далекого плавання.
І мрію свою Петрусь не зраджував ні разу. Навіть коли в школі була зустріч із космонавтом і всі хлопці до єдиного сипонули в космонавти, Петрусь утримався – лишився капітаном.
А вирішено це було ще в дитячому садку.
Хто з вас не пускав весною в струмках і калюжах паперові кораблики?… Мабуть, немає таких людей на світі.
Любив пускати кораблики і Петрусь. Хлопець він був меткий і досяг у цій справі неабияких успіхів, його кораблики майже ніколи не переверталися, не розклеювалися, не розмокали, а, долаючи всі підводні рифи, щасливо випливали з річок-струмків у калюжу-океан.
Отож пускали вони якось у дитсадку кораблики. А мимо проходив моряк. Справжній моряк, у безкозирці зі стрічками, у синій матросці, з-під якої визирав смугастий трикутник тільняшки. А під носом вусики хвацько закручені, в очах веселі бісики стрибають. Не моряк, а картина.
Глянув моряк на Петруся, усміхнувся сонцесяйно, рукою мозолястою із синім якірцем скуйовдив Петрусевого чуба. І сказав дзвінко:
– Молодець! Бути тобі капітаном далекого плавання!
Це чули і Гришка Гонобобель, і Шурочка Горобенко, і Люська Зарічняк, що ходили до того ж самого дитсадка. На власні вуха чули.
Сказав моряк та й пішов собі, а слова його лишилися – зачепилися у Петрусевому серці.
Та подивився б я на вас, якби ото вам такі слова сказав справжній моряк! А ви ще тільки у дитсадок ходите, хай навіть і в старшу групу… Як би ви зреагували…
Отож-то!..
І після того як заходила балачка, хто ким буде, Петрусь уже просто не міг нічого іншого сказати.
Усі зошити Петруся, особливо останні сторінки, були замальовані кораблями – лінкорами, крейсерами, фрегатами, каравелами… І книжки він читав головним чином про море й моряків. І листівки «морські» збирав.