Полліанна, стр. 38

Полліанна ж, як і місіс Сноу, почала плести гарненькі речі із кольорової пряжі. Барвисті клубочки яскравіли на білому простирадлі, і Полліанна — знову ж таки, як місіс Сноу, — раділа тому, що в неї працюють руки.

До дівчинки іноді приходили знайомі і друзі, а ще їй писали записки із приємними побажаннями, і їй завжди було над чим подумати. Одного разу до неї навіть навідався Джон Пендлтон, а Джиммі Бін прибігав аж двічі. Містер Пендлтон запевнив Полліанну що Джиммі виявився чудовим хлопчиком, і їм добре живеться разом. А Джиммі радісно розповів про те, що він потрапив у надзвичайно гарний будинок, а містер Пендлтон став для нього справжньою родиною. Обоє запевнили дівчинку, що всього цього не було б, якби не вона.

— Тепер я ще більше радію тому, що в мене були ноги, — трохи пізніше зізналася тітоньці Полліанна.

Нарешті настала весна. Лікування не принесло бажаного результату; всі потроху звикали до думки, що прогноз лікаря Міда таки справдиться, і Полліанна вже ніколи не ходитиме.

Майже всі жителі Белдінґсвіля постійно цікавилися станом дівчинки. Та був один чоловік, який ретельно збирав будь-яку інформацію. Здавалося, що він знав про дівчинку все, так, ніби сам її лікував. І з кожною звісткою про її стан він хвилювався все більше, бо розумів, що вони просто втрачають дорогоцінний час. Коли ж Полліанні не стало краще і навесні, чоловік просто не зміг більше сидіти, склавши руки. І тоді лікар Чілтон (так-так, це був саме він!) вирішив піти до містера Пендлтона.

— Пендлтоне, — рішуче почав лікар, коли вони пройшли до кабінету, — я прийшов саме до вас, бо ви як ніхто знаєте історію моїх стосунків із міс Поллі Гаррінґтон.

Джон Пендлтон здивовано на нього поглянув. Звісно, він знав, що між міс Поллі та лікарем Чілтоном колись були романтичні стосунки, та про це ніхто не згадував уже п'ятнадцять років.

— Так, я пам'ятаю, — відповів він, намагаючись надати своїм словам інтонації співчуття. Але потім помітив, що співчуття було навіть зайвим, бо лікареві було геть не до того, як хтось сприйме його слова.

— Пендлтоне, я маю побачити дівчинку. Мені конче необхідно її оглянути. Я мушу її оглянути!

— То чому б вам це не зробити? — запитав містер Пендлтон.

— Чому? Ви ж самі знаєте, що я вже п'ятнадцять років не переступав порогу її будинку. Вам, звісно, це невідомо, та я скажу: господиня цього дому наостанок сказала мені, що наступного разу, коли я увійду туди, це означатиме, що вона визнала свою провину і вийде за мене заміж. Ось чому я не впевнений, що зможу туди потрапити, якщо вона сама мене не запросить.

— Навіщо ж чекати запрошення? Просто підіть туди і огляньте дівчинку.

— Ну, знаєте, у мене є почуття власної гідності, — трохи обурився лікар.

— Та якщо ви так переживаєте, чи не можна ненадовго забути про гідність та про сварку і…

— Забути про сварку?! — вигукнув лікар. — Та річ зовсім не в цьому! Я б міг піти туди на колінах чи навіть на голові — якби ж це тільки допомогло! Я мав на увазі професійну гідність. Дівчинка хвора, я лікар. Але ж я не можу увірватися до них і сказати: «Візьміть мене!».

— Чілтоне, а чому ви все-таки посварилися? — раптом поцікавився містер Пендлтон.

Лікар зробив незрозумілий жест рукою і підвівся.

— Хочете знати причину? Коли йдеться про сварку між двома закоханими, хто може визначити, чому вони насправді сваряться? Іноді дурна суперечка з приводу розмірів місяця чи глибини річки може розростися до жахливої сварки, після якої настають довгі роки мовчання й гіркоти… Та не будемо про це! Я не хочу згадувати про цю сварку Пендлтоне. Але мені потрібно побачити дівчинку. Це питання життя і смерті. Ставлю дев'ять із десяти, що Полліанна Віттієр знову ходитиме!

Лікар говорив чітко і голосно, і якраз із цими словами він підійшов до відчиненого вікна. Джиммі Бін, який полов перший бур'ян у квітнику, почув усе й принишк, слухаючи далі.

— Полліанна ходитиме? — із подивом перепитав Джон Пендлтон. — Що ви маєте на увазі?

— Я кажу це, бо зробив певні висновки із того, що мені стало відомо про перебіг її хвороби. Її випадок дуже схожий на той, який вдалося вилікувати моєму колезі. Ми з ним училися в одному коледжі. Цей лікар спеціалізується на таких проблемах. Певна річ, я теж багато про все це знаю, до того ж ми постійно листуємося. І з того, що я чув про Полліанну, я зрозумів, що мені треба її оглянути!

— Ви справді маєте це зробити! — вигукнув містер Пендлтон. — А чи не можна влаштувати все, домовившись із лікарем Ворреном?

— Боюся, що ні, — похитав головою лікар Чілтон. — Воррен насправді непоганий чолов'яга. Він казав мені, що одразу запропонував міс Гаррінґтон викликати мене для консультації, та її «Ні!» було таким рішучим, що він більше не наважився це пропонувати, хоча й знає про те, що я хотів оглянути Полліанну. А ще деякі із його шанованих пацієнтів перейшли лікуватися до мене, тож він не надто радіє з цього приводу… Але я маю оглянути цю дитину! Тільки подумайте, наскільки це може бути важливо для неї!

— Авжеж, та яке це матиме значення, якщо ви її не оглянете?

— Але як я можу це зробити? Мене має запросити її тітка, а вона цього точно ніколи не зробить! — з болем вигукнув лікар.

— Треба зробити так, щоб вона вас запросила, — мовив містер Пендлтон.

— Та як?

— На жаль, я не знаю.

— Цього, либонь, ніхто не знає. Вона надто горда й сердита, щоб запросити мене після того, що сказала багато років тому. Та коли я думаю про цю бідолашну дівчинку, коли розумію, що ключ до її здоров'я може бути саме в моїх руках… А на заваді стоїть почуття гідності та професійний етикет… Я… — лікар так і не закінчив своєї думки, запхав руки до кишень і знову почав ходити по кімнаті туди-сюди. Він дуже нервував.

— Але якби можна було усе їй пояснити, — міркував Джон Пендлтон.

— І хто б це міг зробити? — похмуро поцікавився лікар.

— Не знаю, ох, не знаю, — розпачливо простогнав господар будинку.

Джиммі Бін на мить завмер під вікном. Він уважно слухав кожне слово, затамувавши подих, і тепер знав, що робити:

— Я знаю, хто це зробить! — схвильовано прошепотів він. — Це зроблю я — Джиммі Бін! — І він проповз аж до рогу будинку, а потім щодуху побіг до маєтку Гаррінґтонів.

Розділ 30. До справи береться Джиммі

— Прийшов Джиммі Бін. Він хоче бачити вас.

— Мене? — щиро здивувалася міс Поллі. — А ти впевнена, що він прийшов не до Полліанни? Перекажи, що до неї можна зайти на кілька хвилин.

— Я теж спочатку подумала, що він помилився. Та хлопчик каже, що йому треба поговорити з вами.

— Що ж, гаразд, я спущусь, — і міс Поллі втомлено підвелася з крісла.

У вітальні вона побачила Джиммі, який чекав на неї. Він дуже зніяковів, і його щоки залив рум'янець.

— Мем, я, мабуть, зараз скажу вам щось жахливе, та мовчати я не можу, бо все це заради Полліанни, — нарешті заговорив він, — а для Полліанни я готовий по гарячому вугіллю ходити, чи з вами говорити, чи ще щось — ну, ви й самі розумієте. Ви б теж так сказали, якби знали, що вона знову може почати ходити. І ось я прийшов, щоб сказати, що якщо тільки почуття гідності, чи як там його, заважає тому, щоб Полліанна ходила, то я хотів би попросити вас покликати лікаря Чілтона. Ну, ви й самі розумієте, що й до чого.

— Що-о? — перервала його міс Поллі, у якої аж обличчя витягнулося від обурення. Ще б пак — таке нахабство!

Джиммі важко зітхнув.

— Та я геть не хотів вас сердити. Тому й сказав одразу, що вона зможе ходити. Думав, що ви як почуєте, то зрадієте.

— Джиммі, про що це ти говориш? — уже спокійніше запитала міс Поллі.

— Та я ж намагаюсь вам розказати, — знову зітхнув він.

— Тоді розповідай. Але почни з самого початку і так, щоб я все зрозуміла!

— Що ж, спочатку лікар Чілтон прийшов до містера Пендлтона, і вони говорили у бібліотеці, — схвильовано заговорив хлопчик. — Це вам зрозуміло?