Полліанна, стр. 24

Тепер у Полліанни не було жодних сумнівів стосовно того, що саме Джон Пендлтон був колись коханим тітоньки Поллі, і дівчинка всім своїм добрим серцем прагнула зробити все, щоб таки з'єднати ці люблячі, та надзвичайно самотні серця.

Та поки що вона не уявляла, як це можна зробити. Вона іноді говорила з містером Пендлтоном про свою тітоньку, він слухав — часом уважно, а часом роздратовано, та здебільшого з трохи дивною посмішкою на зазвичай суворому обличчі. Говорила вона про містера Пендлтона і з тітонькою Поллі, точніше, намагалася поговорити, бо зазвичай тітка її довго не слухала і завжди знаходила іншу тему для розмови. Вона так часто робила, коли Полліанна заводила про когось мову а особливо коли йшлося про лікаря Чілтона. Дівчинка гадала, що це через те, що саме лікар Чілтон побачив тітоньку на веранді з новою зачіскою, трояндою у волоссі та мереживною шаллю на плечах. Дуже скоро Полліанна й сама переконалася в тому, що тітонька справді не любить лікаря. А трапилося це, коли дівчинка трохи застудилася й була змушена сидіти вдома.

— Якщо до вечора тобі не покращає, доведеться послати когось по лікаря, — сказала тітка Поллі.

— Справді? О, тоді я хочу, щоб мені було зле, — вигукнула Полліанна, — адже тоді до мене прийде лікар Чілтон.

Тітка якось дивно на неї подивилася, і Полліанна не зовсім зрозуміла цей погляд.

— Тебе лікуватиме не лікар Чілтон, Полліанно, — різко мовила міс Поллі. — Він не наш сімейний лікар. Якщо тобі стане гірше, я викличу лікаря Воррена.

На щастя, дівчинці стало краще, і лікар взагалі не знадобився.

— Я така рада, — зізналася Полліанна тітці того ж вечора. — Звісно, мені подобається лікар Воррен, але лікар Чілтон все-таки подобається мені більше. Думаю, він би засмутився, якби його не покликали мене лікувати. Знаєте, тітонько Поллі, він же не винен, що випадково побачив вас — тоді, як я вас зачесала й накинула вам на плечі шаль, — серйозно зауважила дівчинка.

— Годі вже, Полліанно. Я не хочу обговорювати ані лікаря Чілтона, ані його почуття, — рішуче відрізала міс Поллі.

Якусь мить дівчинка засмучено на неї дивилася, а потім зітхнула:

— Мені так подобається, коли на ваших щоках з'являються ось такі рум'янці, тітонько Поллі, і, знаєте, мені так хочеться вас знову причесати… От якби ви… — але договорити їй не вдалося, бо міс Поллі вже була в іншому кінці коридору.

Якось наприкінці серпня Полліанна прийшла до містера Пендлтона зранку й помітила на його подушці яскраві веселкові смужки — блакитну, жовту, зелену, червону, фіолетову… Дівчинка аж завмерла від захвату.

— О, містере Пендлтон, до вас у гості завітала малесенька веселка, — і Полліанна радісно заплескала в долоні. — О, яка ж вона гарна! Але як сюди могла потрапити веселка? — запитала вона.

Чоловік розсміявся, але сміх чомусь був сумним. Цього ранку Джон Пендлтон був не в гуморі.

— Гадаю, вона «потрапила» сюди через он той скляний термометр на вікні, — слабким голосом мовив він. — Взагалі, це погано, коли сонце світить на термометр, та зранку його проміння потрапляє саме в це вікно.

— Веселка така гарна, містере Пендлтон, правда ж? І це справді робить сонце? Це ж треба! Якби в мене був термометр, я б почепила його на сонці, щоб бачити такі веселки цілісінький день!

— Ха, такий термометр і користі не приноситиме, — розсміявся хворий. — Як же він зможе показати, наскільки тепло чи холодно надворі, якщо цілий день висітиме на сонці?

— А мені все одно, — мовила Полліанна, із захватом милуючись кольоровими промінцями на подушці. — Яка різниця — якщо у твоїй кімнаті завжди житиме маленька веселка?

Містер Пендлтон знову засміявся. Він зацікавлено дивився на щасливе обличчя дівчинки, а потім йому сяйнула одна думка. Він подзвонив у дзвіночок.

— Норо, — мовив хворий, коли до кімнати ввійшла літня служниця, — принеси мені один із великих мідних підсвічників, що стоять на каміні у першій вітальні.

— Так, сер, — пробурмотіла дуже здивована жінка. За мить вона повернулася. Її супроводжував незвичайний тихий дзенькіт. Жінка підійшла до ліжка. Дзенькіт створювали кришталеві підвіски, що висіли на старовинному канделябрі в її руках.

— Дякую, постав його на тумбу, — звелів хворий. — А тепер візьми мотузок, відсунь фіранку і натягни його впоперек вікна. Ось так, дякую, — додав він, коли служниця зробила все, про що він просив.

Коли жінка вийшла, містер Пендлтон поглянув на Полліанну, яка аж палала з нетерплячки і цікавості. Очі його всміхалися.

— А тепер, Полліанно, дай мені канделябр. Дівчинка принесла його, і за мить хворий уже зривав із нього кришталеві підвіски — одну за одною — і скоро всі вони лежали біля нього на ліжку.

— А тепер, люба моя, візьми їх і почепи на мотузку, яку Нора прив'язала на вікні. Якщо тобі й справді хочеться жити з веселкою, я не бачу іншого виходу.

Спочатку Полліанна не розуміла, навіщо все це робити, та коли почепила три підвіски і ненароком кинула оком на кімнату, їй відкрилося все, що задумав містер Пендлтон. Після цього вона ледве впоралася зі своїми тремтячими пальцями — так їй хотілося якомога швидше почепити решту кришталиків. Та нарешті вона закінчила, і відступила од вікна, скрикнувши в захваті.

Розкішна, але безрадісна спальня перетворилася на казку. Усюди витанцьовували різнобарвні промінці — червоні й зелені, фіолетові й помаранчеві, золотаві й сині. Вони миготіли на підлозі, стінах, меблях і навіть на ліжку.

— О!!! Як же гарно! — загукала Полліанна і раптом засміялася: — Гадаю, сонце намагається пограти з нами у гру! Вам так не здається? — запитала дівчинка, зовсім забувши, що містер Пендлтон не розуміє, про що вона говорить. — Якби ж у мене було багато таких кришталевих підвісок! Я б із радістю дала трохи тітоньці Поллі, місіс Сноу та іншим! Які б вони були раді! А тітонька Поллі, може, і дверима разочок би грюкнула, як гадаєте?

Почувши це, Джон Пендлтон не стримався від сміху.

— Гм, наскільки я знаю твою тітку, Полліанно, потрібно дещо більше за кришталеві підвіски на сонці, щоб змусити її гримати дверима і радіти з того. А що ж це за гра така, про яку ти згадала?

Якийсь час дівчинка здивовано кліпала очима, а потім таки зрозуміла.

— Я зовсім забула, ви ж нічого не знаєте про гру в радість!

— А ти мені розкажи про неї!

І цього разу Полліанні нарешті вдалося розповісти хворому про свою гру. Вона почала з самого початку, тобто з розповіді про милиці, які отримала замість бажаної ляльки. Поки дівчинка говорила, вона зовсім не дивилася на хворого, а зачаровано милувалася танцюючими промінцями, які проходили крізь кришталеві призми на осяяному сонцем вікні.

— Ну ось і все, — нарешті закінчила розповідь дівчинка, — тепер ви знаєте, чому я сказала, що сонце намагається пограти з нами.

На мить у кімнаті запала тиша. А тоді з ліжка почувся здавлений голос:

— Можливо, та мені здається, що найкраща із усіх призм — це ти сама, Полліанно.

— Справді? Але ж від мене не відбиваються гарненькі червоні, зелені і фіолетові промінці, коли на мене світить сонце, містере Пендлтон!

— Хіба ні? — усміхнувся хворий. А Полліанна ніяк не могла зрозуміти, чому в його очах стоять сльози.

— Ні, — відповіла дівчинка, а за мить засмучено додала: — Боюся, містере Пендлтон, сонце не дає мені нічого, окрім ластовиння. Тітонька Поллі каже, що мені не можна довго бути на сонці, бо його стане ще більше!

Чоловік знову засміявся, але сміх прозвучав, як ридання.

Розділ 19. Дивна позиція

З вересня Полліанна почала ходити до школи.

Вона склала іспит, і виявилося, що в неї достатньо знань для дівчинки її віку. Тож дуже скоро вона вчилася в одному класі з хлопчиками й дівчатками — такими ж, як вона сама.

Складно визначити, чи то школа більше здивувала Полліанну, чи Полліанна школу. Та дуже скоро у дівчинки встановилися з нею гармонійні стосунки, і Полліанна навіть якось зізналася тітці Поллі, що хоча раніше в неї були сумніви щодо цього, та все ж ходити до школи — це теж «жити».