Навколо світу за вісімдесят днів, стр. 35
О третій годині дня наші мандрівники вже прогулювалися вулицями міста, що стояло між рікою Йорданом і нижніми відногами Восатчського хребта. Тут було небагато церков; його найбільш монументальні споруди — будинок пророка, резиденція самоврядування й арсенал; окремі будинки були зведені з блакитнуватої цегли, з верандами й галереями й оточені садами, де росли пальми, акації й ріжкові дерева. 1853 року довкола міста вимурували стіну з глини й кругляка. На головній вулиці, де облаштували ринок, височіло кілька прикрашених прапорами готелів, серед них «Готель Солоного озера».
Містерові Фоґґу і його супутникам місто видалося мало населеним. Вулиці були майже порожні, крім храмової частини; мандрівники дійшли до неї, лише минувши кілька кварталів, оточених палісадами. Жінок у поселенні було досить багато, що пояснюється складом мормонської родини. Проте не слід вважати, що всі мормони — багатоженці. Вони вільні чинити так, як вважають за потрібне, але треба відзначити, що майже всі жительки штату Юта прагнуть вийти заміж, бо, за віруваннями мормонів, незаміжнім жінкам небо на тому світі не дарує благодаті. Ці нещасні істоти не виглядають ні щасливими, ні задоволеними. Деякі з них, безумовно багатші, носили чорні шовкові жакети, а на головах — каптури або скромні шалі. Інші були одягнені в ситцеві сукні.
Паспарту як затятий холостяк з острахом дивився на цих мормонок, покликанням яких було догоджати одному мормонові в числі кількох душ. Із властивим йому здоровим ґлуздом він уявив собі цього нещасного чоловіка. Його лякала сама думка вести одразу стількох дам через усі труднощі земного існування аж до мормонського раю, де чоловікові призначено назавжди залишатися в компанії з ними та зі славетним Смітом, який своєю присутністю має прикрашати це місце вічного блаженства. Така перспектива мало тішила Паспарту, і йому навіть здавалося — може, він і помилявся, — що мешканки Ґрейт-Лейк-Ситі кидали на нього дещо схвильовані погляди.
На щастя, в «Місті святих» Паспарту був недовго. Майже о четвертій годині наші мандрівники повернулися на вокзал і знову зайняли місця у своєму вагоні.
Пролунав свисток, але тієї миті, коли поїзд почав пришвидшуватися, почулися крики: «Зупиніть! Зупиніть!»
Потяг, що почав набирати швидкість, не зупиняють. Джентльмен, що кричав, був спізнілий мормон. Він мчав щодуху. На щастя для нього, вокзал не мав ні дверей, ні бар’єрів. Він перебіг дорогу, стрибнув на підніжку останнього вагона і, важко дихаючи, упав на лавку.
Паспарту, що схвильовано стежив за цими гімнастичними вправами, з цікавістю розглядав спізненого; він дізнався, що цей громадянин Юти втік із дому після сімейної сцени.
Коли мормон трохи оговтався, Паспарту якомога чемніше розпитав його про кількість дружин: судячи з поспішної втечі джентльмена, парубок припускав, що в того їх мало бути принаймні двадцять.
— Одна, пане! — вигукнув мормон, здіймаючи руки до неба. — Тільки одна, але й цього цілком достатньо!
Розділ двадцять восьмий,
Полишивши Велике Солоне озеро і станцію Огден, поїзд протягом години йшов у північному напрямку до річки Вебер; після відходу із Сан-Франциско він подолав близько дев’ятисот миль. Потім знову повернув на схід і рушив через Восатчський гірський масив, помережаний ярами й долинами. Будівництво ділянки шляху між ним і Скелястими горами далося американським інженерам дуже важко. Саме на цій ділянці кожна миля колії коштувала американському урядові сорок вісім тисяч доларів, тоді як миля дороги на рівнині обходилася лише в шістнадцять тисяч доларів. Зате, як уже згадувалося, інженери не боролися з природою — вони намагалися перехитрити її, обходячи перешкоди; так протягом усього шляху між океанами вони прорили тільки один тунель завдовжки чотирнадцять тисяч футів.
Біля Солоного озера залізниця досягала своєї найвищої точки. Звідти вона окреслювала дуже витягнуту криву, що спускалася в долину Біттер-Крик, а потім знову піднімалася до вододілу між Атлантичним і Тихим океанами. Річок у цьому гірському районі не бракувало. Потягові доводилось перетинати мости через Мадді, Ґрін-Рівер та інші. У міру наближення до мети Паспарту ставав дедалі нетерплячішим. Фіксові також хотілося швидше минути цей важкий відрізок шляху. Він боявся затримок, нещасних випадків і більше, ніж сам містер Фоґґ, жадав ступити на британську територію.
О десятій годині вечора потяг ненадовго зупинився на станції Форт-Бриджер і далі, пройшовши ще з двадцять миль, в’їхав у штат Вайомінґ — стародавню Дакоту, — прямуючи долиною річки Біттер, звідки витікає частина вод, що утворюють басейн річки Колорадо.
Наступного дня, 7 грудня, поїзд зробив п’ятнадцяти-хвилинну зупинку на станції Ґрін-Рівер. За ніч випав рясний сніг з дощем, утім він уже майже розтав і не міг завадити рухові поїзда. Одначе кепська погода дуже непокоїла Паспарту, адже снігові замети могли поставити під загрозу всю подорож.
«І чого це містерові Фоґґу заманулося подорожувати взимку! — міркував Паспарту. — Не міг він хоча б дочекатися літа, коли більше шансів на успіх?»
Тоді як славного парубка турбував лише стан неба і зниження температури, місіс Ауда тривожилася зовсім з іншого приводу.
Річ у тім, що на станції Ґрін-Рівер з вагонів вийшло кілька пасажирів, що прогулювалися на платформі, чекаючи відходу поїзда. Серед них жінка помітила й полковника Стемпа В. Проктора, того самого американця, який так грубо обійшовся з містером Фоґґом під час мітингу в Сан-Франциско. Місіс Ауда не хотіла, щоб її упізнали, і швидко відступила вглиб вагона.
Ця обставина дуже схвилювала її. Вона встигла прихилитися до людини, яка, незважаючи на безпристрасність, щодня доводила їй свою найглибшу відданість. Звичайно, Ауда сама ще не усвідомлювала всієї глибини почуття, що зародилося в ній до її рятівника, називала це почуття вдячністю, але непомітно для неї воно переростало у щось більше. Тому серце її стислося, коли вона впізнала чоловіка, в якого містер Фоґґ збирався рано чи пізно зажадати пояснення за його поведінку. Очевидно, полковник Проктор потрапив у цей поїзд випадково, та він їхав у ньому, і треба було завадити Філеасові Фоґґу зустрітися зі своїм супротивником.
Коли потяг рушив і джентльмен задрімав, місіс Ауда за першої слушної нагоди розповіла Фіксові й Паспарту про те, що трапилося.
— Цей Проктор у нашому поїзді! — вигукнув Фікс. — Утім, не тривожтеся, пані. Перш ніж зустрітися з паном… з містером Фоґґом, йому доведеться мати справу зі мною! Мені здається, найсильніше він образив саме мене!
— Крім того, я сам візьмуся за нього, хоч він і полковник! — додав Паспарту.
— Містере Фікс, — заперечила місіс Ауда, — містер Фоґґ не дозволить нікому мститися за себе. За його словами, він здатен повернутися в Америку, щоб знайти кривдника. Якщо він побачить полковника Проктора, нам не уникнути прикрих наслідків цієї зустрічі. Залишається пильнувати, щоб вони не зіштовхнулися.
— Маєте рацію, пані, ця зустріч може все занапастити, — погодився Фікс. — Переможець або переможений, містер Фоґґ спізниться, і…
— І це буде на руку джентльменам із Реформ-клубу, — підхопив Паспарту. — За чотири дні ми будемо в Нью-Йорку! Якщо тільки впродовж цих чотирьох днів містер Фоґґ не виходитиме з вагона, можна сподіватися, що випадок не зведе його з цим клятим американцем, побий його грім. Так що ми зуміємо завадити…
На цьому бесіда урвалася. Містер Фоґґ прокинувся і став дивитись у вікно, запорошене снігом. Трохи згодом Паспарту тихо, так, що ні його пан, ні місіс Ауда не чули, запитав детектива:
— Ви справді збираєтеся за нього битися?
— Я зроблю все, щоб доставити його живим у Європу! — відповів Фікс, сповнений твердої рішучості.