Пригода в кукурудзі (збірник), стр. 12

— Мам. Як же. Що ж тепер буде?

Мамі теж було прикро, але вона заспокоювала Костика:

— Ну, нічого, синку. Що ж я можу зробити? Та ти не журись! Адже другого-третього буде готова. Тоді й одягнеш. Подумаєш — один день!

Теж іще! Ну, що вона розуміє, мама! Легко їй казати — один день. Адже який це день. Перше вересня! Костикові так хотілося саме в цей святковий, урочистий день прийти в новій формі! Саме першого. Потім буде не так цікаво. А тепер усе пропало!..

«А Олесь буде в формі!..» — подумав Костик, і йому стало до того сумно, що навіть у горлі защеміло. Вони вийшли на вулицю. Мама пішла в крамницю, а Костик, понуривши голову, сумно поплентався додому.

— Костику.

Він підвів голову. Назустріч повільно й статечно йшов… Олесь. Костик навіть не впізнав його відразу.

Олеся справді важко було впізнати.

Сорочка, старанно відпрасовані штани, чорний широкий пояс із блискучою пряжкою. Олесь сяяв.

Не маючи сили приховати заздрість, Костик похмуро дивився на друга і мовчав.

— Ну, а ти? Де твоя форма? — здивовано запитав Олесь.

— Та-а… — Костик махнув рукою й одвернувся.

— Що таке?!

— Та-а… — знову тяжко зітхнув Костик, — Не готова. Майстер захворів. Тільки другого-третього числа буде.

— Та ну? Що ти кажеш? Ох ти!..

На обличчі Олеся щирий смуток, але Костикові чомусь здається, що друг прикидається. Занадто сяючий вигляд у нього.

— Та тобі що? У тебе ж ось є. І… і радій, — роздратовано каже Костик.

Вперше за весь час їхньої дружби в Костика з'явилося недобре почуття до Олеся.

— Знаєш, я піду додому, — говорить Костик, — мені там треба… мамі треба допомогти… Бувай здоровий!..

Йому не хотілося сьогодні бачити Олеся.

— До побачення, — тихо відповів Олесь. …Ранок першого вересня. Сонячний, ясний, святковий! «Дорогі діти! Вітаємо вас з новим навчальним роком!» — чути з радіо. В кімнату вривається бадьора, весела музика.

Костик збирається до школи. Не кваплячись і якось неохоче, складає в портфель книжки й зошити. Невесело в нього на душі.

Подумати тільки: якийсь костюм — штани та сорочка, — а як зіпсували людині настрій!

Мама втішає:

— Нічого, Костику, не журись. Завтра ж буде готова.

Але Костикові ще прикріше стає від її слів.

— А я зовсім і не журюсь. Чого мені журитися? Подумаєш, — бурмоче він.

Нарешті Костик узяв портфель і пішов.

Костик і Олесь мешкають на одній вулиці, майже поруч. Щоранку, щоб іти разом до школи, зустрічаються вони на розі біля аптеки.

От і зараз… Раптом Костик зупинився і здивовано звів брови. На розі стояв Олесь. Але… Де ж його форма?.. Олесь був у своїх звичайних сірих штанях і синій курточці, в якій він іще торік ходив до школи.

Якусь мить хлоп'ята мовчки дивляться один на одного.

— А… а де ж твоя форма? — запитав нарешті Костик.

— Та. Знаєш, мені… я вчора ввечері випадково, компот перекинув. Штани залив. І сорочку. От досада! Мама тепер пере. Другого-третього буде готова. — Олесь якось дивно всміхнувся і почервонів.

Костик пильно подивився йому прямо в очі. Олесь не витримав і відвів погляд.

І Костик раптом збагнув. Олесь усе вигадав, ніякого компоту не було, а просто… Просто Олесь друг… і більше нічого.

— Олесь! Ех, Олесь!..

Костик нічого більше не міг вимовити.

Перехожі мимохіть озиралися і, всміхаючись, дивилися на двох хлопчиків, які, обнявшись, ішли вулицею, розмахували портфелями і в такт наспівували щось веселе.

Напевно, перехожі думали, що це йдуть брати.

Адже вони схожі один на одного. Обидва кирпаті, сіроокі й біляві. Тільки Олесь вищенький на зріст і худіший.

1960 р.

УСМІШКА ТЬОТІ КЛЬОМИ

Павлик пішов у перший клас. Це було дуже урочисто й навіть трішечки страшнувато. Весь перший клас «Б» вишикували перед школою на лінійку і в лункій тиші кожного по черзі привітали з першим вересня, а потім продзвонив дзвоник на перший урок.

А далі були створені зірочки. У Павликову зірочку попали всі його найкращі друзі: Вітя, Юрась, Сашко й Володька на прізвисько Довгоносик. Та й вожатий їм попався дуже хороший — п'ятикласник Вася Черевань, якого знала вся школа, бо ж він був редактором сатиричної стінгазети «Їжачок».

Павлик зрозумів, що в житті його відбулася важлива зміна. І відчув він це вже наступного дня. Це була п'ятниця — особливий день у школі, де вчився Павлик. Прибиральниць у цій школі не було, прибирали в класах і коридорах самі учні. Отож щоп'ятниці влаштовували так званий «аврал», коли в школі мили, шкребли й чистили, як на справжньому військовому кораблі. В «авралі» брали участь усі учні.

І от цієї п'ятниці на великій перерві Вася Черевань зібрав свою зірочку в коридорі біля вікна і сказав:

— Хлопці, ви, звісно, знаєте, що сьогодні «аврал». Нам пропонують приєднатися. Треба, братця, вже вчитись працювати.

Ніколи п'ятеро друзів не чекали так кінця уроків, як у цей день. Нарешті продзеленчав останній дзвінок. Хлопці миттю вибігли з класу. За кілька хвилин до них підійшов Вася Черевань. У руках у нього було шість віників — п'ять для зірочки і один для себе. Він дав кожному хлопцеві по вінику, свій віник поклав на плече, як гвинтівку, й коротко скомандував:

— За мною! Одягатися! І — в сад!

Вася Черевань вивів хлоп'ят на довгу доріжку, що простяглася через увесь сад.

— Сашку, твоя ділянка від початку доріжки до того пенька. А твоя, Вітю, від пенька до старої груші. Юрась буде підмітати від груші до лавки, Володя — від лавки до кущів. А це, Павлику, твоя ділянка. Решту я беру на себе. Слухай мою команду! Розійтись по ділянках! За хвилину починаємо. Приготуватися! Почали!..

Це було здорово! Павлик не знав, що саме відчувають на кораблі матроси під час «авралу», але він був чомусь певен, що вони повинні відчувати те ж саме, що зараз він. Ще давно-давно, в дитячому садку, Павлик остаточно поклав собі бути моряком, коли виросте. Він мріяв про безкрає синє море, про далекі небезпечні плавання, про бурі й шторми. Й ось тепер Павликові раптом здалося, що його мрія несподівано наблизилась і в якійсь мірі почала здійснюватись. І те, що в зірочці були самі лише хлопці, і що ватажком у них був такий бойовий п'ятикласник, і, головне, що цей ватажок давав їм завдання таким владним командирським тоном, наче справжній капітан, — усе це здавалось Павликові дуже схожим на морську службу.

Павлик підмітав доріжку так захоплено, як, здається, ніколи не грав навіть у найулюбленіші ігри. Особливо радісно було від того, що поряд, у саду, в школі, працюють десятки, сотні учнів, — щось носять, миють, шкребуть, підмітають. А коли хвилин через двадцять усе було зроблено, Павлик, на диво, відчув не задоволення, а якусь досаду і навіть розчарування. Йому хотілося ще працювати. І він із потаємною надією глянув на вожатого — чи не загадає той ще робити що-небудь? Але Вася Черевань, забравши в хлопців віники, сказав:

— Оце молодці! Справжні трударі! Ну, а тепер — гайда додому, обідати!.. Привіт!..

По віконній шибці повільно й ліниво повзе муха. Павлик якийсь час презирливо дивиться на неї, потім різким рухом зганяє її з вікна. Павлик давно пообідав і тепер тиняється по кімнатах. У кімнатах тихо, нікого немає. Мати і батько ще не повернулися з роботи. Але Павлик уже звик один залишатися вдома, і це його аніскілечки не турбує. Спершися на підвіконня, Павлик із сумом дивиться, як на вулиці двірник підмітає тротуар. Раптом з коридору чується голос, різкий і неприємний:

— Хлопчику, я йду! Замкни двері на защіпку. Нікого чужого не впускай. Якщо стукатимуть — неодмінно спитай: «Хто там?» І не нароби пожежі. Зрозумів?

— Та чую! — невдоволено відповідає Павлик. Парадні двері грюкнули, клацнув замок. Це пішла сусідка, тьотя Кльома.

Тьотя Кльома… Навряд чи в усьому світі є друга така сусідка, як тьотя Кльома.

Це висока худа бабуся з жовтим зморшкуватим обличчям і хижацьким гачкуватим носом. На цьому носі якимсь дивом тримається схоже на пропелер пенсне з квадратними гранчастими скельцями.