До катастрофи лишалося кілька секунд, стр. 9

— Ну, все це врешті не так важливо, — сказав тато. — Головне, що він сказав. І чого саме вибрав наших хлопців?

— Бо геройські хлопці! — підморгнув дід. — Шурика ж, бач, забракував. «Ненадійний».

— Геройські то геройські, але самим їм братися до цієї справи нічого. Раз вони кажуть, що на жарти це не схоже, треба й поставитися до цього з усією серйозністю Я вважаю, що треба порадитися зі Степаном Івановичем і Анатолієм Петровичем.

— Абсолютно згоден! — підхопив дід. — Мати таких друзів і не скористатися — смішно.

Хлопці не заперечували. Вони самі вже думали проте, що без капітана Горбатюка і капітана Попенка їм не обійтися.

По дорозі — і в автобусі, і в електричці — всі були задумані й мовчазні. Тільки зрідка перекидалися окремими репліками (як це називав дідусь-драматург).

— «Імпульси ідуть звідти…» Що це значить? — знизував плечима Женя.

— І разом із тим: «Я не знаю, про що заявляти…». Головоломка-крутиголовка якась, — сказав Вітасик.

Тато і дід промовчали. Після паузи Женя знову:

— І чого це він думає, що міліція не зможе нічого?

— А хто ж тоді зможе? Ми з тобою? — спитав Вітасик.

— Нічого ви самі не зможете, — подав голос дідусь.

— Бо ніхто вас туди самих не пустить, — докинув тато.

Знову помовчали.

— І ліхтарики ж справні. Зараз горять. А тоді… — Женя кілька разів увімкнув і вимкнув по черзі всі три ліхтарики.

— Тож-бо й воно! — мовив тато.

— Не інакше як маємо справу з аномальним явищем, — казав дід.

— То що ж він — екстрасенс якийсь? — спитав Вітасик.

— Не виключено, — відповів дід. — Серед дітей екстрасенсорні здібності трапляються навіть частіше, ніж серед дорослих.

— То чого ж він сам не може впоратися з тими злочинцями? Йому ж легше… Ех, чому ми не екстрасенси! — зітхнув Женя.

— Мабуть, є в нього серйозні причини, раз він звернувся до нас, — сказав Вітасик.

На цьому репліки увірвалися.

Далі їхали мовчки.

Розділ XV

«Заходьте-заходьте, дорогі друзі!»

Капітан Горбатюк сидів за столом у своєму кабінеті, перебирав папери у справі про пограбування магазину, але ніяк не міг зосередитися. Все згадував учорашній вечір у Троянді.

Після розмови з Борею Ультразвуком вони вирішили зустрітися з Дармовисом. Але не одразу — щоб Боря не зв’язав це зі своїми свідченнями. Вони не виказали аніякісінької зацікавленості словами Борі про Дармовиса, вислухали до кінця всі його характеристики (а їх було чимало), подякували, попрощалися і пішли.

Відчуваючи потилицями пильний Борин погляд, вони попрямували спершу до симпатичного підстаркуватого подружжя пенсіонерів, що, зігнувшись, длубалися на городі, поговорили з ними про погоду, про ціни, про сесію Верховної Ради, потім пройшли далі, підійшли до сухореброго чоловіка у плавках і капелюсі, що з цвяхами у зубах невміло грюкав молотком, лагодячи паркан, знову поговорили про політичну ситуацію, про сесію Верховної Ради, про виступи депутатів, попрощалися і вже намірилися йти до Дармовиса, аж тут назустріч їм вийшли на стежку двоє — кремезний лисий дідуган і довготелесий худорлявий дядечко в окулярах і з борідкою.

Дідуган ковзнув по Горбатюкові гострим поглядом — і раптом спинився:

— О! Степане Івановичу! Яким вітром? Що робите у наших краях?

Горбатюк примружився — обличчя було начебто знайоме, але…

— Не впізнаєте? Ай-яй-яй! Я старий, і то… А ви!.. Слідчий називається!

Горбатюк згадав:

— А-а… Добрий день!

Два місяці тому він їхав у Москву в одному купе з цим дідуганом.

— Олександр Васильович? Не переплутав?

— Так точно. Не переплутали. Хоча впізнати мусили спершу ви, а тоді я… Знайомтесь — мій племінник, Васючок, тобто Василь Мартинович, кандидат історичних наук.

— А це мій друг, капітан Попенко.

…То була невесела поїздка до Москви. Два місяці тому їздив Степан Іванович з приводу реабілітації свого рідного діда — татового батька, сільського вчителя Микити Яковича Горбатюка, репресованого у тридцять восьмому році і безслідно зниклого. Багато років не було ніякої відповіді — чи його справа згоріла під час війни, чи то хто його зна… І от нарешті знайшлися кінці. Відшукався Микита Якович Горбатюк у списках розстріляних у 1942 році на далекій Колимі. Їхав Степан Іванович — як із похорону. Купейних квитків не було, довелося взяти СВ — спальний вагон, двомісний. І на другому місці виявився оцей дідуган, Олександр Васильович Силенко, полковник у відставці. Коли люди їдуть удвох, хоч-не-хоч, а доводиться балакати. І, ясна річ, зайшлося про ті страшні сталінські репресії. Не міг Степан Іванович мовчати. Наче свіжа рана була після отого «вища міра соціального захисту — розстріл». Соціальний захист! Аж тремтів Степан Іванович, кидаючи гнівні слова проти тої нелюдської сталінської системи. Олександр Васильович не сперечався: «Так, так, звичайно… Я не виправдовую. Але все-таки… Хоч порядок був. Працювали, боялися. Навіть злочинці. А зараз… Ніхто нічого не боїться. Ніхто не хоче працювати. А злочинність!.. Страшно подумати! І що та міліція може? Що ви можете? Які у вас можливості?» Говорили довго, до глибокої ночі.

Прощаючись, обмінялися адресами, телефонами… Але хто коли дзвонив ні з того ні з сього до випадкових супутників?..

І от раптом…

— У вас що тут — дача? — спитав Горбатюк.

— Уже десять років, — сказав Олександр Васильович. — А ви до Дармовиса?

Капітан Горбатюк мовчки здивовано глянув на нього. Відставний полковник усміхнувся:

— Ну, ви ж ведете їхню справу. Невже це секрет? А він мій сусіда. До речі, щойно поїхав, кілька хвилин тому. Забрав сина, тещу і поїхав. А збирався начебто ночувати…

Горбатюк перехопив погляд відставного полковника, і в тому погляді було наче торжество.

«Що ви можете, міліція? Які у вас можливості?» — згадалися раптом слова, сказані полковником тоді у поїзді.

Це вже була несподіванка. Прикра…

Було над чим думати зараз капітанові, перебираючи папери… Раптом у двері постукали.

— Будь ласка! Заходьте! — гукнув капітан. Двері прочинилися.

На порозі стояли Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко.

— Можна?

— А-а! Заходьте-заходьте!

Розділ XVI

Капітан Горбатюк «фантазує»

Степан Іванович слухав Женю й Вітасика так уважно й напружено, що навіть краплини поту виступили в нього на чолі.

А коли вони закінчили розповідь, капітан перевів подих і сказав:

— Ви не уявляєте, хлопці, як ви вчасно прийшли. На півгодини б запізнилися — і мене б не застали. Я збирався йти. А мені ваша інформація отак-о потрібна!.. Дуже цінна інформація, навіть не цінна, а безцінна. Я ж саме цією справою займаюся.

— Якою? — здивовано перезирнулися хлопці.

— Про можливу катастрофу… І хоч не дозволяється сторонніх втаємничувати під час слідства у суть справи, але ви мої давні друзі й помічники, та й навіть колеги. Отже… — і капітан розповів їм у загальних рисах і про лист, і про телефонний дзвінок, і про вчорашнє відвідання Троянди.

Єдине, що приховав капітан, — коли і де має статися катастрофа. Знаючи своїх юних друзів, вирішив не привертати до цього їхньої уваги. Щоб, не дай Боже, не подалися туди.

Почувши прізвище Дармовиса, хлопці аж роти пороззявляли.

— Дармовис?! — вигукнув Женя.

— Так це ж батько того Шурика, про якого ми говорили, однокласника нашого, який із Ноликом поперед нас познайомився. Прізвище ж Шурика — Дармовис. Ми хіба не казали?

Тепер уже Степан Іванович роззявив рота.

— Не казали, — капітан засміявся. — Отакої! Ну, це вже, браття, зовсім… як у кіно.

Та враз капітан спохмурнів:

— Негаразд вийшло. Якби знав, не згадував би Дармовиса. Він же під підозрою. А ви Шурику можете ненароком…

— Ні-ні! — двічі стукнув себе в груди Женя.