Срібні ковзани, стр. 6

— Бейдендондер! (Клянуся громом!) — вигукнув Пітер ван Хольп, звертаючись до Карла Схуммеля. — Ця крихітка в червоній кофті й залатаній спідниці непогано катається. Гунст! (До дідька!) Можна сказати, що в неї пальці на п’ятах і очі на потилиці! Глянь-но! Ото дасть вона перцю, якщо візьме участь у змаганнях і поб’є Катрінку Флак!

— Тс-с! Не так голосно, — зупинив його Карл, глузливо посміхаючись. — Ця панночка в лахміттях — улюблениця Гільди ван Глек. Ковзани — її подарунок, якщо не помиляюся.

— Он воно як! — вигукнув Пітер, усміхаючись: Гільда була його найкращим другом. — Вона і тут встигла зробити добру справу!

І мейнгеєр ван Хольп, виписавши на кризі подвійну вісімку, а потім величезну букву «Р», зробив стрибок, виписав букву «Г» і покотив без зупинки далі, поки не опинився поруч із Гільдою.

Узявшись за руки, вони каталися разом, спочатку сміючись, потім спокійно стиха розмовляючи.

Як не дивно, Пітер ван Хольп незабаром зробив несподіваний висновок, що в його сестрички неодмінно має бути точнісінько такий дерев’яний ланцюжок, як у Гільди.

За два дні, у переддень святого Ніколааса, Ганс, який встиг спалити три свічкових недогарки і до того ж порізати собі великого пальця, стояв на базарній площі в Амстердамі й купував ще одну пару ковзанів — для себе!

Розділ V

Тіні в будинку

Мила тітонька Брінкер! Щойно прибрали зі столу після жалюгідного обіду, вона на честь святого дня Ніколааса зодягла свою святкову сукню. «Це потішить дітей», — подумала вона й не помилилася. За останні десять років святкове вбрання діставалося дуже рідко. Раніше, коли його хазяйку знали у всій окрузі й називали гарненькою Мейтьє Кленк, воно добре служило й красувалася на багатьох танцювальних вечірках і ярмарках. Сукня зберігалася у старій дубовій скрині, і тепер дітям лише зрідка дозволялося поглянути на неї.

Злиняла й поношена, їм вона здавалася розкішною. Ліф, який щільно прилягав до тіла, був із синього домотканого сукна; його квадратний виріз відкривав білу полотняну сорочку, зібрану навколо шиї; червоно-коричнева спідниця була облямована чорною смугою. У плетених вовняних мітенках [11], в ошатному чепчику, з-під якого, на відміну від буденного, вибивалося волосся, мама здавалася Гретель мало не принцесою, а Ганс, дивлячись на неї, перетворювався на статечного й ґречного парубка.

Заплітаючи свої золотаві коси, дівча у захваті мало не танцювало навколо матері.

— Ой, мамо, мамо, мамо, яка ж ти гарненька!.. Поглянь, Гансе, як намальована, правда?

— Еге, — весело погодився Ганс, — намальована… Тільки мені не подобаються ці штуки у неї на руках — наче панчохи.

— Тобі не подобаються мітенки, братику Гансе? Але ж вони дуже зручні… Дивися, вони закривають усі червоні плями на шкірі… Ой, мамо, яка в тебе біла рука там, де закінчується мітенка! Біліша за мою, значно біліша! Послухай, мамо, ліф тобі завузький. Ти ростеш! Ти справді ростеш!

Тітонька Брінкер розсміялася:

— Його пошили дуже давно, моє сонечко, коли талія в мене була не товщою за колотівку. А як тобі очіпок? — І вона повернула голову спочатку в один бік, а потім в другий.

— Ой, страшенно подобається, мамо! Він такий га-а-ар-ний! Глянь, на тебе дивиться батько!

Невже батько справді дивився на дружину? Так, але — безтямним поглядом. Його вроу [12] здригнулася, обернувшись до нього, і щось схоже на рум’янець заграло на її щоках, а очі зблиснули надією, але одразу ж згасли.

— Ні-ні, — зітхнула вона, — він нічого не розуміє. Ну ж бо, Гансе, — і слабка усмішка знову промайнула в неї на губах, — не стій так цілий день, устромивши в мене погляд: адже в Амстердамі на тебе чекають нові ковзани.

— Ой, мамо, — відгукнувся він, — тобі стільки всього потрібно! Навіщо мені купувати ковзани?

— Дурниці, синку! Тобі дали грошей або дали роботу, — все одно, щоб ти зміг купити собі ковзани. Іди хутчіш, доки не стемніло.

— Так, і не затримуйся, Гансе! — розсміялася Гретель. — Нині ввечері ми з тобою позмагаємося на каналі, якщо мама відпустить.

Уже на порозі Ганс обернувся й сказав:

— На твоїй прядці потрібно замінити підніжку, мамо.

— Ти сам можеш її зробити, Гансе.

— Можу. На це грошей не треба. Але тобі потрібні й вовна, і пір’я, і борошно, і…

— Ну гаразд, гаразд! Годі. На твоє срібло всього не купиш. Ой, синку, якби гроші, які в нас украли, раптом повернулися сьогодні, у цей радісний день напередодні святого Ніколааса, ото б ми зраділи! Ще вчора ввечері я молилася доброму святому…

— Мамо! — роздратовано перебив її Ганс.

— А чом би й ні, Гансе? Соромно дорікати мені за це. Адже я воістину така сама набожна протестантка, як і будь-яка шляхетна пані, яка ходить до церкви. І якщо я іноді звертаюся до доброго святого Ніколааса, то нічого поганого в цьому не вбачаю. Подумати тільки! Я не можу помолитися святому без того, щоб мої рідні діти на мене за це не нападали! Але ж саме він — заступник хлопчиків і дівчаток… Замовкни! Яйця курку не повчають!

Ганс занадто добре знав свою матір, щоб заперечувати їй хоч словом, коли голос її ставав таким різким і пронизливим, як зараз (а це траплялося щоразу, як вона заводила мову про зниклі гроші), тому він сказав ласкаво:

— А що ти просила у доброго святого Ніколааса, мамо?

— Я просила, щоб він не давав злодіям спати ані хвилини, поки вони не повернуть грошей, якщо тільки це в його силах. Або щоб він прояснив наш розум і ми самі змогли знайти гроші. Востаннє я їх бачила за день до того, як ваш любий батько розбився… Втім, тобі це добре відомо, Гансе.

— Так, мамо, — зі смутком відповів хлопець, — ти мало не перевернула весь будинок, шукаючи їх.

— Але марно, — жалібно промовила мати. — Як то кажуть: хто сховав, той знайде.

Ганс здригнувся.

— А як ти думаєш, батько міг би їм щось сказати? — запитав він таємниче.

— Звичайно, — кивнула тітонька Брінкер. — Тобто, я так думаю, але це ще нічого не означає. Знаєш, щодо цього я змінюю думку мало не щодня. Може, батько віддав гроші за того великого срібного годинника, що зберігається в нас з того самого дня. Та ні… цьому я ніколи не повірю.

— Годинник не вартий і чверті цих грошей, мамо.

— Звісно, що ні, а твій батько до останньої хвилини був при тямі. Він був таким розсудливим і ощадливим, що не накоїв би дурниць.

— Але звідки ж у нас цей годинник? От чого я не можу зрозуміти… — пробурмотів Ганс чи то до себе, чи то до матері.

Тітонька Брінкер похитала головою й кинула скорботний погляд на чоловіка, який сидів, втупившись у підлогу порожніми очима. Гретель стояла поруч із ним і плела.

— Цього ми ніколи не дізнаємося, Гансе. Я багато разів показувала годинника батькові, але йому що годинник, що картоплина — однаково. Того страшного вечора він прийшов додому вечеряти, передав мені годинника й звелів дбайливо зберігати, аж поки він сам про нього не спитає. Ледь він відкрив рота, щоб додати ще щось, до нас увірвався Броом Клаттербоост і сказав, що гребля в небезпеці. Ой леле! Яка ж страшна була вода того року в тиждень святої Трійці! Мій хазяїн схопив свої інструменти й утік. Тоді я востаннє бачила його при розумі. Опівночі його принесли додому напівмертвого; голова в бідахи була вся розбита й закривавлена. Згодом лихоманка минулася, але розум до нього так і не повернувся… Йому ставало дедалі гірше… Ніколи ми не знатимемо…

Ганс усе це чув і раніше. Не раз він бачив, як мати в дні гострої потреби виймала годинника зі сховку, майже зважившись продати, але жодного разу не піддалася цій спокусі.