Срібні ковзани, стр. 39

Анні використала цю «годину відпочинку» на те, аби щодуху примчати до Брука, сподіваючись зустріти на каналі свою матір, або когось із рідних, або хоча б Гретель Брінкер… Але нікого з них вона не зустріла, а тепер їй треба було поспішати назад, навіть не зазирнувши додому: адже вона знала, що в цю хвилину її безпорадна бабуся стогне й просить, щоб хтось перевернув її на другий бік.

Анні летіла по льоду і думала: «Де зараз може бути Гретель? О цій порі їй майже завжди вдавалося на кілька хвилин відірватися від роботи… Бідолашна Гретель… Як це, мабуть, жахливо — мати божевільного батька… Сама я, напевно, до смерті його боялася б. Такий сильний, але такий дивний!»

Дівчинка нічого не чула про раптову хворобу батька Гретель. Місцеві мешканці нітрохи не цікавилися тітонькою Брінкер і її дітьми. Якби Гретель не була гусятницею, у неї, напевно, знайшлося б чимало друзів серед тутешньої сільської молоді. Але відтоді, як вона почала пасти гусей, тільки Анні Боуман не соромилася відкрито, словом і справою визнати себе подругою Гретель і Ганса.

Часто діти сусідів висміювали її за те, що вона дружить із такими бідняками. І, коли жартували над Гансом, вона тільки сердилася або недбало й презирливо сміялася, але, коли вона чула, як знущалися над маленькою Гретель, то просто лютувала.

— Гусятниця!.. І що з того! — говорила вона. — Не переймайтеся, ця робота куди більше підходить кожному з вас, аніж Гретель. Мій батько минулого літа не раз говорив, що йому шкода дивитися, як ця ясноока терпляча крихітка пасе гусаків. Вона, у всякому разі, не кривдить своїх гусаків, як кривдив би ти, Янсзоне Кольп, і не наступає їм на лапки, як це неодмінно робила б ти, Кет Воутерс.

Тут усі брали на кпини незграбну, сварливу Кет. Анні ж гордо відходила геть від гурту юних плетух. І зараз, коли вона швидко ковзала в Амстердам, їй, мабуть, саме згадалися кривдники Гретель. Очі її блищали, не передвіщаючи нічого доброго, і вона не раз зухвало піднімала гарненьку голівку. Але, коли ці думки зникали, личко її ставало таким гарним, рум’яним і ласкавим, що не один стомлений робітник озирався на неї, мріючи й собі мати таку веселу, задоволену життям дочку.

Цієї ночі в Бруці було п’ять радісних родин.

Хлопчики повернулися здоровими й неушкодженими і знали, що вдома в них усе гаразд. Навіть хвору пані, яка гостювала в сусіда ван Ступеля, небезпека обійшла стороною.

Але вранці! Ой, як осоружно дзвонять шкільні дзвони — дінь-дон! дінь-дон! — коли почуваєшся таким втомленим! Людвіг був упевнений, що в житті не чув нічого огиднішого. Навіть Пітер — і той розсердився. Карл заявив, що ганебно змушувати людину виходити з будинку, коли кістки в неї готові тріснути, а Якоб, статечно сказавши Бенові «до побачення», неквапом поплентався до школи, тягнучи свою сумку з таким виглядом, ніби вона важила сто фунтів.

Розділ XXXII

Криза

Поки хлопчики носяться зі своєю втомою, ми зазирнемо в будиночок Брінкерів.

Чи можливо таке, що Гретель і її мати так і не поворухнулися відтоді, як ми бачили їх востаннє, і що хворий жодного разу не перевернувся на інший бік? Збігло чотири дні, а скорботні мешканці цього будинку мають точнісінько такий самий вигляд, як і тієї ночі. Але це зовсім не так, придивіться пильніше: тепер обличчя в Раффа Брінкера ще блідіше; лихоманка минула, але він так і не отямився. Тоді у цій злиденній чистій кімнаті вони були самі; а зараз он у тому кутку стоять сторонні.

Лікар Букман стиха розмовляє з вгодованим парубком, а той дуже уважно його слухає. Вгодований парубок — його учень і асистент. І Ганс тут. Він стоїть біля вікна, шанобливо очікуючи, поки до нього заговорять.

— Зверніть увагу, Волленховене, — сказав лікар Букман, — це яскраво виражений випадок… — І він заговорив такою дивовижною сумішшю латини з голландською, яку я навіть не беруся перекладати.

Тільки побачивши, що Волленховен уже дивиться на нього безтямним поглядом, учений зробив поблажку і почав вживати простіші терміни.

— Ймовірно, цей випадок подібний до хвороби Ріпа Дондерданка, — забубонів він напівголосно. — Той упав із даху вітряка Воппельплоота. Після цього лиха чоловік втратив розумові здібності й зрештою зробився ідіотом. Він уже не вставав із ліжка, безпорадний, як і цей наш хворий. Він так само стогнав і постійно тягнувся рукою до голови. Мій колега ван Хоппем зробив операцію Дондерданку і знайшов у нього під черепом маленький темний мішечок — пухлину, що тиснула на мозок. Вона й була причиною хвороби. Мій друг ван Хоппем видалив пухлину… Чудова операція! Та бачите, на думку Цельзія… — і лікар знову перейшов на латину.

— А хворий вижив? — шанобливо запитав асистент.

Лікар Букман насупився:

— Не в цьому річ. Здається, помер… Але чому ви не цікавитеся неймовірними особливостями цього випадку? Подумайте хвилинку, як… — І він ще більше заглибився у нетрі латини.

— Але, мейнгеєре… — м’яко наполягав учень (він знав, якщо лікаря вчасно не витягти з його улюблених глибин, він довгенько не підніматиметься на поверхню), — Сьогодні ви обіцяли побувати в інших місцях: три ноги в Амстердамі — пам’ятаєте? — і око в Бруці, та ще й пухлина на каналі.

— Пухлина може почекати, — задумливо проговорив лікар. — Також дуже цікавий випадок… Дуже цікавий! Жінка два місяці не може підвести голови… Чудова пухлина!

Тепер лікар знову заговорив голосно. Він зовсім забув, де перебуває. Волленховен зробив ще спробу:

— А цього бідолаху, що лежить тут, мейнгеєре, — ви гадаєте, його можна врятувати, чи не так?

— Ну ще б пак… Звичайно, — зніяковів лікар, раптово помітивши, що весь цей час говорив про щось стороннє. — Звичайно… Тобто… Сподіваюся, що так…

— Якщо хоч одна людина в Голландії може врятувати його, мейнгеєре, — неголосно проговорив асистент із непідробною щирістю, — то це саме ви!

На лікаревому обличчі майнула тінь невдоволення… Лагідно, хоча й буркотливо, він попросив студента поменше плескати язиком, потім знаком попросив Ганса підійти ближче.

Цей дивний чоловік за всяку ціну уникав розмов із жінками, особливо на хірургічні теми. «Ніколи не можна знати, — повторював він, — коли саме цим особам закортить завищати або зомліти». Тому він описав хворобу Раффа Брінкера Гансові й сказав, що саме, на його думку, треба зробити для порятунку хворого.

Ганс слухав уважно, то червоніючи, то бліднучи й раз у раз тривожно поглядаючи на ліжко.

— Операція може вбити батька… Так ви сказали, мейнгеєре? — вигукнув він нарешті тремтячим голосом.

— Можливо, шановний. Але я твердо вірю, що не вб’є, а вилікує. Я пояснив би тобі, чому, але ти однаково не зрозумієш. Адже всі хлопці — такі недоумки.

Ганс отетерів від цього «компліменту».

— Нічого не зрозумієш! — невдоволено повторив лікар Букман. — Людям пропонують зробити чудову операцію… А їм однаково, зроблять її сокирою або ще чимось! Ставлять тільки одне запитання: «Уб’є вона чи ні?»

— Для нас у цьому запитанні все, мейнгеєре, — сказав Ганс із почуттям гідності, і його очі наповнилися слізьми.

Лікар Букман глянув на нього й раптово зніяковів:

— Так, справді! Ти маєш рацію, хлопче, а я дурень. Ти славна дитина. Нікому не хочеться, щоб рідного батька вбили… Звичайно, ні. Я просто дурень.

— А якщо хвороба триватиме, він помре, мейнгеєре?

— Гм! Ніякої нової хвороби в нього немає. Все те саме, тільки щохвилини стан погіршується… Тиск на мозок… у найближчому майбутньому доконає… — сказав лікар і клацнув пальцями.

— Але операція може врятувати його? — провадив Ганс. — Коли, мейнгеєре, ми довідаємося про це?

У лікаря Букмана уривався терпець:

— Через день… Можливо, через годину. Поговори з матір’ю, хлопче, і нехай вона вирішить. Час для мене дуже дорогий.