Срібні ковзани, стр. 31

Розділ XXV

Лейден

У музеї всі хлопчики зустрілися і негайно взялися оглядати його великі колекції та рідкісні експонати, збагачуючи свої знання про стародавнє й сучасне життя Єгипту. Бен і Ламберт не раз були в Британському музеї і все-таки їх вразило багатство лейденських колекцій. Тут виставили домашнє начиння, одяг, зброю, музичні інструменти, саркофаги і мумії чоловіків, жінок, а також кішок, ібісів та інших тварин.

Хлопчики побачили масивний золотий зап’ясток, який носив один єгипетський фараон у ті часи, коли, можливо, люди, які перетворилися на ці самі мумії, ходили вулицями Фів; бачили коштовні прикраси, подібні до тих, які носила дочка фараона.

Були тут ще й інші цікаві римські й грецькі старожитності, а також унікальний римський посуд, знайдений під час розкопок під Гаагою, — він зберігся з тих часів, коли тут селилися співвітчизники Юлія Цезаря. Та й де вони тільки не селилися!

Коли хлопчики вийшли з цього музею, вони пішли в інший і там оглянули чудову колекцію викопних тварин, кістяків, птахів, мінералів, коштовних каменів та інших експонатів. Але хлопці не були вченими, тож погано розбиралися в тому, що бачили, і тільки тинялися серед колекцій, поїдали їх очима, тішачись, що знають хоча б елементарну історію природи, і щиро шкодуючи, що не здобули ґрунтовніших знань.

Якоба вразив навіть скелет миші. І не дивно: адже йому не доводилося бачити, щоб ці тваринки, які так бояться кішок, бігали настільки оголеними, точніше сказати, «у самих кістках», — та й чи міг він бодай припустити, що в них такі дивовижні шиї?

Після Музею історії природи треба було оглянути церкву Святого Петра. Саме тут висіла пам’ятна дошка професора Люзака і стояв пам’ятник Бурхааву з білого й чорного мармуру, з урною, на якій було висічено зображення чотирьох віків людського життя — дитинство, юність, зрілість, старість — і медальйони Бурхаава з його улюбленим девізом: Simplex sigillum veri. [31]

Хлопцям дозволили увійти до громадського саду. Влітку він був улюбленим місцем відпочинку лейденців. Друзі пройшли повз оголені дуби й фруктові дерева і піднялися на високий пагорб у центрі саду. Тут колись стояла кругла, тепер напівзруйнована вежа. Дехто вважає, що її побудував англосаксонський король Хенгіст, ще хтось стверджував, що це був замок одного стародавнього голландського графа. Хлопчики піднялися на кам’яну стіну і пройшлися по ній, милуючись містом. Але з неї вони мало чого могли побачити. Колись вежа була значно вищою. Два століття тому жителі обложеного Лейдена в розпачі кричали вартовому, що стояв нагорі: «Допомога йде? Вода піднімається? Що ти там бачиш?» І багато місяців чули від нього лише одне: «Допомоги немає. Я бачу навколо лише ворогів».

Бен відігнав від себе ці думки і став дивитися на голі дерева, вперто уявляючи, що зараз літо і в саду гуляє багато веселих людей. Він намагався забути про хмари диму над полями давніх битв і уявити собі тільки кучеряві кільця тютюнового диму, що піднімається з натовпу чоловіків, жінок і дітей, у той час як вони залюбки п’ють чай або каву на свіжому повітрі… Аж тут, усупереч усім його світлим намірам, сталася «трагедія». Поот перегнувся через край високої стіни. «Ну звичайно, бракувало тільки, щоб у нього запаморочилася голова і він гримнувся долілиць, — подумав Бен. — Це на нього схоже». І Бен із досадою відійшов. Якщо цей хлопчисько зі слабкою головою зважується на такі штуки — що ж, нехай собі падає…

Та жах! Що це за гуркіт? Бен був не в силах поворухнутися. Він зміг тільки вимовити:

— Якобе!

— Якобе! — почувся чийсь переляканий голос.

Бен мало не знепритомнів, але змусив себе повернути голову. Він побачив навпроти, біля краю стіни, юрбу хлопчиків, але… Якоба серед них не було.

— Боже! — крикнув він, кидаючись уперед. — Де мій кузен?

Натовп розступився. По суті, це був не натовп: стояло тільки четверо хлопчиків, а між ними сидів Якоб, тримаючись за боки й щиро регочучи.

— Я вас усіх налякав, так? — сказав він своєю рідною мовою. — Ну гаразд, розповім вам, як усе сталося. На стіні лежав великий камінь, я простягнув ногу — тільки хотів трішечки підсунути його, — і раптом він покотився вниз, а я гепнувся догори дригом. Якби тієї секунди не встиг відскочити, то полетів би униз слідом за каменем! Та все це дрібниці. Хлопці, допоможіть мені звестися!

— Ти забився, Якобе? — спитав Бен, помітивши, що обличчя його двоюрідного брата трохи сіпнулося, коли хлопці допомагали йому піднятися на ноги.

Якоб знову спробував розсміятися:

— Та ні… Трохи боляче стояти, але це дрібниці.

Того дня в церкві Хоохландске-Керк не можна було оглядати пам’ятник Ван дер Верфу, зате хлопчики дуже приємно провели час у Стадгейсі, в ратуші. Це була довга, неправильної форми споруда в напівготичному стилі, дещо безглузда щодо архітектури, але чудова через свій поважний вік. Її маленьку дзвіницю, всю обвішану дзвонами, здавалося, зняли з якогось іншого будинку і нашвидкуруч приставили до ратуші, щоб та набула довершеного вигляду.

Піднявшись розкішними сходами, хлопчики опинились у досить погано освітленому приміщенні, де зберігався шедевр Луки Ван-Лейдена, або Гейгенса, відомого голландського художника. Уже в десять років він добре писав фарбами, у п’ятнадцять — став знаменитим. Його картина «Страшний суд» — воістину чудовий твір, хоча й написаний у сиву давнину. Однак хлопчиків зацікавили не стільки достоїнства картини, скільки те, що вона є триптихом, тобто написана на трьох окремих дошках, причому бічні стулки, з’єднані шарнірами з середньою, за потреби можуть складатися і закривати її.

Хлопчикам сподобалися також історичні картини де Моора й інших відомих голландських художників, а Бена довелося чи не силоміць відтягувати від потьмянілого старовинного портрета Ван дер Верфа.

Ратуша, так само як і Єгипетський музей, стоїть на Бреєде-Страат, найдовшій і найкрасивішій вулиці Лейдена. На ній немає каналу, а різнобарвні будинки з гостроверхими фасадами надзвичайно мальовничі. Деякі з них дуже високі й покриті східчастими дахами; а деякі немов пригинаються до землі, відступаючи перед громадськими спорудами й церквами.

Чисту, простору, обсаджену тінистими деревами й прикрашену безліччю гарних будинків, цю вулицю можна прирівняти до найкращих вулиць Амстердама. Її підтримують у бездоганній чистоті. Багато стічних канав тут укрито дощатими дахами, що відкриваються на зразок люків. Вони оснащені насосами з блискучими мідними прикрасами — їх постійно протирають і начищають громадським коштом.

Місто перетинають незліченні водні дороги, утворені дельтою Рейну, але сто п’ятдесят кам’яних мостів сполучають роз’єднані вулиці. Рейн, мовби стомлений тривалою дорогою, тече тут дуже повільно. Ця всесвітньо відома річка, втративши свою велич, анітрохи не схожа на прекрасний Рейн, що вільно тече у своїй середній течії. Тут вона функціонує замість рову навколо валу, який облямовує Лейден. Біля масивних воріт, що ведуть до міста, через річку перекинуто підйомні мости.

Гарні, широкі алеї з прекрасними деревами тягнуться уздовж каналів і надають віддаленим будинкам ще усамітненішого вигляду, підкреслюючи дух самітництва, що наклав свій відбиток на все місто.

Оглядаючи будинки на Раненбурзькому каналі, Бен був трохи розчарований зовнішнім виглядом славного Лейденського університету. Але потім він згадав його історію: його урочисто заклав принц Оранський у нагороду за мужність, виявлену городянами під час облоги; подумки перебрав великих людей — діячів освіти й науки, які тут колись навчалися; подумав про сотні студентів, які користуються тепер усіма вигодами його аудиторій і чудових наукових музеїв. І Бен вирішив: байдуже, що цей будинок не досить гарний зовні, але прикраси такому «храму науки» не завадили б.