Срібні ковзани, стр. 26

— Уперед! До готелю! — крикнув Пітер, коли вони увійшли до міста. — Поквапмося, друзі!

Розділ XXI

Мейнгеєр Клеєф та його меню

Незабаром хлопчики відшукали неподалік від Бреєдестраат («Широкої вулиці») скромний готель із незграбним левом, написаним фарбами над вхідними дверима. Готель називався «Рооде Леу», тобто «Червоний Лев», і його власником був якийсь Гьойгенс Клеєф, товстий коротконогий голландець із довгою люлькою в роті. На той час хлопці вже встигли страшенно зголодніти. Сніданок у Гаарлемі тільки нагнав їм апетиту, що розігрався ще більше від бігу і швидкої їзди на буєрі по каналу.

— Ну, хазяїне, подавайте нам усе, що маєте! — вигукнув Пітер, набираючи поважного вигляду.

— Я можу подати вам усе, що завгодно… Все, що забажаєте, — відповів мейнгеєр Клеєф із поштивим уклоном.

— Добре. Дайте нам ковбасок і пудингу.

— Ой, мейнгеєре, ковбаса закінчилась! Пудингу немає й дрібки.

— Ну, то подайте вінегрету з оселедцем і м’ясом, тільки багато.

– І вінегрету немає, паничу.

— Тоді яєць, але скоріше.

— Зимові яйця — дуже погана страва, — відповів хазяїн готелю, склавши губи трубочкою й піднявши брови.

– І яєць немає? У такому разі дайте кав’яру (ікри).

Голландець звів пухкі руки до неба:

— Кав’яру паничеві! Так він же на вагу золота! Хто ж тут продає кав’яр?

Пітер не раз їв ікру вдома. Він знав, що її добувають із осетра й інших великих рибин, але не мав уявлення про те, скільки вона коштує.

— Ну, хазяїне, що ж ви тоді маєте?

— Що я маю? Все. Житній хліб, кислу капусту, картопляний салат і найжирніші оселедці в Лейдені.

— Що скажете, хлопці? — запитав капітан. — Годиться?

— Так! — закричали зголоднілі юнаки. — Тільки швидше!

Мейнгеєр Клеєф рухався, мов уві сні, але незабаром широко розплющив очі, побачивши, з якою неймовірною швидкістю зникають його оселедці. Потім з’явилися, або, точніше, зникли картопляний салат, житній хліб і кава; за ними пішли утрехтська вода, змішана з апельсиновим соком, і нарешті скибочки сухого імбирного пряника. Цей останній делікатес не входив до складу звичайного меню, але мейнгеєр Клеєф, доведений до відчаю, урочисто витяг його зі своїх особистих запасів і тільки тупо кліпнув очима, коли ненажерливі юні мандрівники встали з-за столу, заявляючи, що нарешті ситі.

«Ситі?.. Ще б пак!» — вигукнув про себе хазяїн, але його гладке обличчя залишилось незворушним.

Тихенько потираючи собі руки, він запитав:

— Чи потрібні паничам постелі?

— «Чи потрібні постелі?» — передражнив його Карл. — Що ви хочете цим сказати? Хіба ми маємо сонний вигляд?

— Та ні, пане, але я наказав би провітрити й підігріти їх. У «Червоному Леві» ніхто не спить під вогкими простирадлами.

— А, ну зрозуміло… Ми повернемося сюди ночувати, так, капітане?

Пітер звик до зручніших приміщень, але зараз йому все здавалося приємним.

— Чому ні? — відповів він. — Тут ми чудово харчуватимемося.

— Панич каже щиру правду, — проговорив хазяїн аж із надмірною шанобливістю.

— Як приємно, коли тебе називають «паничем»! — зі сміхом сказав Людвіг Ламберту.

А Пітер відповів:

— Ну що ж, хазяїне, приготуйте кімнати до дев’ятої.

— У мене є чудова кімната з трьома ліжками, і на них помістяться всі паничі, — вкрадливо промовив мейнгеєр Клеєф.

— Гаразд.

— Ф’ю! — свиснув Карл, коли вони вийшли на вулицю.

Людвіг здригнувся:

— Чого це ти?

— Нічого… Тільки мейнгеєр Клеєф, хазяїн «Червоного Лева», і не підозрює, який гармидер ми влаштуємо в цій кімнаті сьогодні ввечері! Еге ж, політають у нас подушки й валики!

— Струнко! — крикнув капітан. — От що, друзі, я до вечора маю відшукати знаменитого лікаря Букмана. Якщо він у Лейдені, знайти його буде неважко, бо він завжди зупиняється в готелі «Золотий Орел»… Дивуюся, чому ви всі відразу ж не вляглися спати! Але якщо ви не спите, то що скажете — чи не піти вам з Беном до музею або в Стадгейс?

— Згодні, — сказали Людвіг і Ламберт.

А Якоб вирішив піти разом із Пітером.

Даремно Бен умовляв його залишитися в готелі й відпочити. Якоб заявив, що почувається чудово і неодмінно хоче подивитися місто, бо це його «перший приїзд у Лейден», як додав він англійською.

— Це йому не зашкодить, — сказав Ламберт. — Який цей день був довгий… І як чудово ми покаталися! Навіть не віриться, що ми вийшли з Брука тільки сьогодні вранці.

Якоб позіхнув.

— Мені було дуже приємно, — сказав він, — тільки от здається, начебто ми вирушили в дорогу тиждень тому.

Карл розсміявся і щось промимрив щодо того, що Якоб «засинав разів із двадцять».

— Ну, от ми і на розі. Не забудьте, ми зустрічаємося в «Червоному Леві» о восьмій, — сказав капітан, ідучи разом із Якобом.

Розділ XXII

У «Червоному Леві» стає небезпечно

Коли хлопці повернулись до «Червоного Лева», то дуже зраділи, побачивши яскравий вогонь, розпалений для них. Карл і його супутники прибули першими. Незабаром після них прийшли Пітер і Якоб. Їм не вдалося знайти лікаря Букмана, вони лише довідалися, що сьогодні вранці лікаря бачили в Гаарлемі.

— У Лейдені його немає, — сказав Пітеру хазяїн «Золотого Орла». — Адже він завжди зупиняється тут, коли приїздить у місто. Якби він приїхав, біля моїх дверей уже стояв би натовп людей, очікуючи на його консультацію. Так-так! Дурнів у нас вистачає!

— Кажуть, він чудовий хірург, — сказав Пітер.

— Еге ж, найкращий у Голландії. То й що? Загодовувати пігулками і розпанахувати ножем — на це він мастак, але ж і грубіянити вміє. Справжнісінький ведмідь! Минулого місяця він на цьому самому місці обізвав мене свинею перед трьома відвідувачами!

— Та ну! — вигукнув Пітер, прикидаючись здивованим і обуреним.

— Саме так, паничу… — зі скривдженим обличчям повторив хазяїн готелю, пихкаючи люлькою. — Правда, він платить мені пристойні гроші, та й відвідувачів до мого закладу залучає. Коли б не ця обставина, то я волів би краще бачити його у Влейтському каналі, аніж у моєму готелі.

Хазяїн, мабуть, відчувши, що бовкнув зайвого з невідомими юнаками, а може, помітивши усмішку, що промайнула на губах Пітера, різко змінив тон:

— Ну, що вам ще потрібно?.. Вечеря? Нічліг?

— Ні, мейнгеєре, я тільки намагаюся знайти лікаря Букмана.

— То йдіть і шукайте його. У Лейдені його немає.

Але відкараскатися від Пітера було не так-то просто. Вислухавши ще трохи грубощів, він усе-таки домігся дозволу залишити на ім’я знаменитого лікаря записку або, точніше, купив у «люб’язного» господаря дозвіл написати її тут, а також обіцянку передати її лікареві Букману, щойно він приїде. Потім Пітер і Якоб повернулися до «Червоного Лева».

Готель був розташований у колись чудовому будинку, де жив один заможний городянин, але коли будинок постарів і почав руйнуватися, він почав переходити з рук у руки, поки його нарешті не купив мейнгеєр Клеєф. Дивлячись на брудні потріскані стіни, мейнгеєр Клеєф любив повторювати: «Підправити б його і пофарбувати, і в усьому Лейдені не знайшлося б такого гарного будинку». В будинку було шість поверхів. Перші три були рівні за площею, але різні за висотою. Решта являли собою триповерхове горище під височезним дахом. Вони були один менший за інший і звужувалися догори, як драбина-сходня, тож стеля верхнього поверху була двосхилою. Покрівля будинку складалася із коротких блискучих черепиць, а вікна із маленькими скельцями були хаотично розкидані по фасаду без будь-яких претензій на симетрію.