Срібні ковзани, стр. 16

— Справді? Що ж?

— В озері водиться безліч вугрів, таких великих, яких ти в житті не бачив. Я часто їх тут ловив… Просто дивовижні! І, знаєш, із ними боротися нелегко: якщо не бути обережним, вивернуть руку з суглоба. Але тебе, я бачу, вугрі не цікавлять. А замок величезний. Правда?

— Так. Але навіщо на ньому лебеді? Вони означають щось особливе? — запитав Бен, дивлячись на кам’яні вежі поблизу воріт.

— Ми, голландці, можна сказати, вшановуємо лебедів. А від цих кам’яних лебедів замок одержав свою назву — Званенбург, тобто «Лебединий». От усе, що я знаю. Це дуже важливе місце: саме тут проводять наради фахівців із усіх питань, що стосуються гребель. Колись у замку жив знаменитий Крістіан Брюнінґс.

— А ким він був? — запитав Бен.

— Пітер відповів би тобі краще за мене, — сказав Ламберт, — якби тільки ви могли розуміти один одного й не чіплялися кожен за свою рідну мову. Втім, я часто чув, як мій дідусь говорив про Брюнінгса. Він ніколи не стомлюється розповідати нам про цього великого інженера: який він був хороший, який учений та як після його смерті вся країна оплакувала його, немов друга. Брюнінґс був членом багатьох наукових товариств і стояв на чолі державного департаменту, що завідує греблями й іншими загороджувальними спорудами, які захищають країну від моря. Не злічити навіть кількості його вдосконалень на греблях, шлюзах, водяних млинах і подібних спорудах. Знаєш, ми, голландці, шануємо наших інженерів більше, ніж усіх інших громадських діячів… Брюнінґс помер багато років тому. Йому поставили пам’ятник у Гаарлемському соборі. Я бачив його портрет, і знаєш, Бене, у нього таке шляхетне обличчя! Не дивно, що й замок такий величний: адже в ньому жила справді видатна людина, а це не дрібниця!

— Саме так, — сказав Бен. — Цікаво знати, ван Моунене, чи пишатиметься коли-небудь якийсь стародавній будинок тобою і мною? Знаєш, друже, у світі ще багато чого треба зробити. Зараз ми ще хлопчики, але коли-небудь нам доведеться до цього узятися… Глянь, у тебе розв’язався шнурок на черевику.

Розділ XIII

Катастрофа

Близько першої години дня капітан ван Хольп і його команда увійшли в чудове стародавнє місто Гаарлем. Зранку вони пробігли на ковзанах близько сімнадцяти миль, але все одно були свіжі, як молоді орли. Починаючи з наймолодшого (Людвіга ван Хольпа, якому щойно минуло чотирнадцять років) і закінчуючи найстаршим, тобто самим капітаном, сімнадцятилітнім «гультіпакою», всі як один вважали, що жодного разу в житті не відчували такого задоволення, як під час цієї подорожі. Правда, коли вони пробігали останні дві-три милі, Якоб Поот зовсім захекався і, мабуть, був не проти десь подрімати ще разок. Але й він був веселий і жвавий, як ніколи. Навіть Карл Схуммель, який за час екскурсії здружився із Людвігом, перестав єхидствувати. Щодо Пітера, то він почувався найщасливішим з-поміж щасливих і, ковзаючи по льоду, співав і висвистував так радісно, що навіть статечні перехожі усміхалися, зачувши його.

— От що, друзі: настав час снідати, — сказав він, коли хлопці підійшли до однієї кав’ярні на головній вулиці. — Нам слід попоїсти чогось ситнішого, ніж пряники тієї гарненької дівчини.

І капітан засунув руки в кишені з таким виглядом, немов хотів сказати: «Грошей вистачить нагодувати цілу армію!»

— Гляньте, — крикнув раптом Ламберт, — що з ним?

Пітер, весь блідий, ляскав себе по грудях і боках… втупившись кудись у простір. Він був схожий на людину, яка раптово збожеволіла.

— Він занедужав! — скрикнув Бен.

— Ні, щось загубив, — сказав Карл.

Пітер ледь вимовив:

— Гаманець… Із усіма нашими грошима… Зник!

На мить усі вражено завмерли, неспроможні вимовити й слова.

А от Карл пробурчав:

— Нерозумно було віддавати всі гроші одному. Я це казав із самого початку… Пошукай гаманець у іншій кишені.

— Шукав… Немає його там.

— Розстебни нижню куртку.

Пітер машинально корився. Він навіть зняв шапку й зазирнув у неї; потім у розпачі знову став нишпорити по всіх своїх кишенях.

— Згубив, хлопці! — нарешті приречено процідив він. — Ні сніданку в нас не буде, ні обіду… Що ж робити?

Ми не можемо йти далі без грошей. Були б ми в Амстердамі, я б дістав грошей скільки потрібно, але в Гаарлемі я не зможу позичити ані стейвера. Може, хтось із вас знає тут людину, яка могла б нам позичити кілька гульденів?

Хлопчики спантеличено перезирнулися. Потім якась подоба усмішки оббігла все коло, але, досягши Карла, перетворилася на похмуру гримасу.

— Це нікуди не годиться, — різко проговорив він. — Я знаю тут кількох людей — усі вони заможні, але батько жорстоко відшмагає мене, якщо я позичу в когось хоча б мідяка. Він звелів написати над воротами нашого літнього будиночка: «Чесна людина не має права позичати».

— Гм! — відгукнувся Пітер, у цю хвилину не дуже захоплюючись таким висловом.

Хлопчики відразу відчули вовчий голод.

— Це моя помилка, — покаянним тоном сказав Бенові Якоб англійською, — я перший сказав: нехай усі хлопці покладуть свій гаманець у гроші ван Хольпа… Тобто свої гроші в…

— Дурниці, Якобе, адже ти хотів як краще!

Бен випалив це з таким запалом, що обидва ван Хольпи і Карл прийшли разом до одного висновку: очевидно, Бен придумав, як негайно врятувати загін.

— Що? Ван Моунене, що він говорить? — закричали вони.

— Він каже: Якоб не винен у тому, що гроші зникли… Він намагався зробити як краще, коли запропонував ван Хольпу взяти наші гроші й покласти їх до свого гаманця.

– І це все? — розчаровано промимрив Людвіг. — Не варто було так гарячкувати, щоб сказати таке. Скільки грошей ми втратили?

— Чи ти забув? — сказав Пітер. — Усі ми внесли рівно по десять гульденів. У гаманці було шістдесят гульденів. Такого дурня, як я, в усьому світі не знайдеш! Малюк Схіммельпеннінк, і той краще за мене зумів би виконати обов’язки капітана! Я готовий сам себе відлупцювати за те, що так вас засмутив!

— Ну то відшмагай себе! — пробурчав Карл. — Фу! — додав він. — Усі ми знаємо, що сталася випадкова прикрість, але користі від цього мало. Нам треба роздобути грошей, ван Хольпе, хоча б тобі довелося продати свого чудового годинника.

— Продати годинника, який матір подарувала мені на день народження? Ніколи! Я продам свою куртку, шапку, тільки не годинника.

— Та годі, годі, чого так хвилюватися? — втрутився Якоб. — Повернімося додому, а через день-два знову рушимо в дорогу.

— Тобі, може, й дадуть іще десять гульденів, — сказав Карл, — Але для нас усіх це не так легко. Якщо вже ми повернемося додому, то там і залишимося, будь певен!

І тут капітан, який ні на хвилину не втрачав доброго гумору, раптово обурився.

— Ти думаєш, я дозволю вам страждати через мою недбалість? — вигукнув він. — Удома в мене у вогнетривкому ящику лежить утричі більше, ніж шістдесят гульденів!

— Ой, дуже перепрошую! — поспішив озватися Карл ще похмурішим тоном. — У такому разі я бачу лише один вихід: повертаймося додому голодними.

— А я бачу кращий вихід, — сказав капітан.

— Який? — закричали хлопчики.

— А от який: стійко перенесемо халепу і, не сумуючи, повернемо назад, як справжні чоловіки, — проговорив Пітер.

І, коли товариші подивилися на його відкрите обличчя і ясні блакитні очі, він здався їм таким сміливим і гарним, що вони перейнялися його бадьорістю.

— Хо! Нехай живе капітан! — закричали вони.

— А тепер, хлопці, переконаймо себе в тому, що немає на світі місця, кращого за наш Брук, і ми ухвалили рішення прибути туди точно за дві години! Згодні?

— Згодні! — дружно крикнули всі і побігли до каналу.

— Ковзани на ноги!.. Готові? Дозволь, я тобі допоможу, Якобе. Ну! Один, два, три… Рушаймо!