Срібні ковзани, стр. 12

Мейнгеєр ван Глек говорив дуже-дуже довго. Його тривала промова постійно супроводжувалася приглушеним хором собачого гавкоту, нявчанням котів і беканням ягнят, та ще й на додачу звуки видавало брязкальце — цвіркун зі слонової кістки, яке маля вертіло із невимовним захватом. Та ще й маленький Гейгенс по-своєму відреагував на батькове підвищення голосу: він засурмив у свою нову трубу, а Вольферт узявся акомпанувати йому на барабані.

Добрий святий Ніколаас! Заради юних голландців я, мабуть, визнаю його і захищатиму від усіх безвірних, доводячи, що він існує.

Карл Схуммель того дня був дуже заклопотаний: він по секрету доводив маленьким дітям, що це зовсім не святий Ніколаас до них приходив. Просто їхні ж батьки запросили додому людину, перевдягнену святим, і самі завалили столи подарунками. Але ж ми з вами краще знаємо, як усе було насправді.

Однак, якщо це справді приходив святий, чому ж він того вечора не навідався до будинку Брінкерів? Чому він оминув лише один темний і сумний будинок?

Розділ Х

Що бачили і робили хлопці в Амстердамі

— Всі тут? — радісно гукнув Пітер, коли наступного дня вся компанія рано вранці зібралася на каналі, споряджена для подорожі на ковзанах. — Подивимося! Якоб призначив мене капітаном — виходить, я зобов’язаний зробити перекличку. Карл Схуммель! Ти тут?

— Йа!

— Якоб Поот!

— Йа!

— Бенджамін Добс!

— Йа-а!

— Ламберт ван Моунен!

— Йа!

— Чудово! Сутужно мені було б без тебе: тільки ти розмовляєш англійською… Людвіг ван Хольп!

— Йа!

— Воостенвальберт Схіммельпеннінк!

Мовчанка.

— Еге! То малого шибеника таки не пустили. Ну, хлопці, зараз точно восьма година… Погода чудова, а лід на Аї твердий, як скеля, — за півгодини ми будемо в Амстердамі. Один, два, три… рушили!

Справді, не минуло й півгодини, як вони перебралися через міцну кам’яну греблю і опинилися в самому серці величезного міста. Оточене муром, воно стояло на дев’яноста п’яти острівцях, з’єднаних майже двома сотнями мостів. Хоча Бен із часу свого приїзду в Голландію бував тут уже двічі, він і зараз відкривав для себе багато дивовиж. Але його товариші-голландці, які все життя жили неподалік, вважали Амстердам звичайнісіньким собі містом. Бена ж тут цікавило все: високі будинки із роздвоєними трубами й гостроверхими фасадами; склади товарів, облаштовані високо під дахами купецьких будинків, з довгими, витягнутими, немов руки, стрілами підйомних кранів, які піднімають і опускають товари просто перед вікнами квартир; величні громадські споруди, побудовані на дерев’яних палях, глибоко забитих у болотистий ґрунт; вузькі вулиці; канали, що перетинають місто в усіх напрямках; мости; шлюзи; різноманітні костюми городян і найдивніше — крамниці, що приліпилися до церков, і житлові будинки з надзвичайно довгими димарями, що високо піднімаються уздовж священних стін цих будівель.

Якщо Бен дивився вгору, він бачив високі будинки, які, здавалося, нахилялися вперед і проштрикували небо своїми блискучими дахами. Якщо він дивився вниз, перед очима в нього була дивовижна вулиця без брукованих переходів на перехрестях і без піднятих над її рівнем тротуарів: бруківка переходила в цегляні доріжки для пішоходів. Якщо очі його зупинялися на півдорозі, він бачив маленькі, складної конструкції люстерка (голландці називають їх «шпигунами»), зовні прикріплені чи не до кожного вікна і приладнані таким чином, що люди в будинку можуть стежити за подіями на вулиці, розглядати кожного, хто постукає у двері, залишаючись при цьому невидимими.

Час від часу повз нього проїжджала двоколка, навантажена дерев’яними виробами; проходив віслючок, нав’ючений двома великими кошиками із фаянсовим або скляним посудом; голими кругляками проїжджали сани (полози яких безупинно змащувалися олією, що капає з ганчірки, а тому легко ковзали бруківкою), а за ними йшла пишна, незграбна сімейна карета, запряжена темно-гнідими фламандськими кіньми з білосніжними хвостами.

Місто вбралося у святкові шати. Всі магазини були прикрашені на честь дня святого Ніколааса. Не раз доводилося капітанові Пітеру відривати свою команду від кумедних вітрин, де були виставлені всі іграшки, які тільки можна собі уявити. Нідерланди славляться цією галуззю промисловості. Тут на радість дітям копіюються в мініатюрі всілякі речі. Мудровані механічні іграшки, які голландська дитина недбало шпурляє куди завгодно, викликали б справжнісінький переполох у нашому американському Бюро патентів на винаходи. Бен не міг стримати сміху при одному тільки погляді на іграшкові рибальські човни. Важкі й приземкуваті, вони так скидалися на ті дивовижні суденця, які він бачив біля Роттердама. А малесенькі трексгейти, завдовжки всього один-два фути, але повністю обладнані, просто не давали йому спокою: дуже вже хотілося негайно купити таке суденце в подарунок братику, що зостався в Англії! Але зайвих грошей у нього не було, бо мандрівники із притаманною голландцям обережністю вирішили взяти рівно стільки грошей, скільки було потрібно на витрати кожному з хлопчиків, і вручили спільного гаманця Пітеру. Тому Бен вирішив перенести всю свою енергію на оглядини визначних пам’яток і якомога рідше думати про маленького братика Роббі.

Він на хвильку зайшов до Морського училища й тихо позаздрив його учням: у них був повністю оснащений бриг, а їхні ліжка-гамаки погойдувалися над скринями. Потім заскочив до єврейського кварталу, де живуть багаті гранувальники алмазів і вбогі продавці одягу, і так само швидко оглянув усі чотири головні вулиці Амстердама: Прінсен-Грахт, Кейзерс-Грахт, Гейрен-Грахт і Сінгель. Ці вулиці звиваються півколом, і перші три простягаються більше ніж на дві милі. Посередині кожної з них тече канал, а по його берегах тягнеться чудова бруківка, облямована величними будинками. Ряди оголених в’язів по берегах каналу відкидають на лід сітку тіней, і всюди тут так сліпуче чисто, що Бен сказав Ламберту:

— Це місто — якась скам’яніла чистота!

На щастя, було так холодно, що це стало на заваді щоденному щедрому поливанню вулиць і миттю вікон. Інакше наші юні екскурсанти давно вже змокли б до нитки. Голландські господині одержимі миттям, підмітанням, протиранням, і занести бруд до їхніх бездоганно чистих будинків вважається чи не смертним гріхом. Глибоке презирство чекає на тих, хто, переступаючи поріг, полінується натерти до блиску підошви свого взуття; а в деяких місцях відвідувачі, заходячи до будинку, зобов’язані знімати свої важкі черевики.

Сер Вільям Темпл у своїх спогадах «Що відбулося в християнському світі з 1672 по 1679 роки» розповідає про якогось поважного суддю, що зайшов відвідати одну мешканку Амстердама. Кремезна молода голландка відчинила йому двері й випалила, що господиня — вдома, але черевики в гостя не дуже чисті. По цьому вона обхопила здивованого гостя обома руками, завдала його собі на спину, пронесла через дві кімнати, всадовила на нижню сходинку і, схопивши туфлі, що стояли поблизу, надягла їх йому на ноги. І тільки після цього вона сказала, що господиня сидить нагорі й гість може до неї піднятися.

Котячись разом із друзями людними каналами міста, Бен дивився на сонних міщан, які ліниво покурювали люльки з байдужим виглядом — здавалося, якщо з їхніх голів збити капелюхи — вони й оком не зморгнуть; і йому важко було повірити, що голландці колись не раз піднімали повстання; важко повірити, що теперішні амстердамці — нащадки тих хоробрих, самовідданих героїв, про яких він читав у історії Голландії.

Легко ковзаючи по льоду з товаришами, Бен розповів ван Моунену про «похоронний» бунт, що спалахнув тут, в Амстердамі, у 1696 році, коли жінки й діти разом із чоловіками вийшли на вулиці. Жартівливі похоронні процесії проходили по всьому місту: люди вирішили показати бургомістрові, що вони не виконуватимуть нових правил поховання померлих. Під кінець вони зовсім перестали коритися й погрожували рознести мало не все місто; тож бургомістр поспішив скасувати постанову, яка образила народ.