Зорі падають в серпні, стр. 52

— Ви мене кликали, Надю? — лунає його голос у Наді над головою, а вона, як стояла, сховавши руки в кишені, а обличчя в комір, так і стоїть, не рухаючись.

— Надю, — схиляється до її обличчя Муратов. — Що з вами, Надієчко? — шепоче він і вперше в житті відчуває запах дівочого подиху, запах кіс і тепло, що пашить від Надиного обличчя. Він бачить її тремтячі напіввідкриті губи і як заворожений повторює одно слово — Надійко, Надечко!.. — все нижче схиляється Юрій до її палаючих щік, до очей, які призивно блищать у темряві, і п'яніє від усього цього.

А вона схлипнула раптом і обвила його шию тремтячими руками і міцно, до болю, поцілувала в губи. З-під пахви в неї випала книжка, зашелестіла на вітрі сторінками, тільки ніхто не нагнувся за нею, і вітер гортав і гортав сторінки про чуже кохання і чужі муки…

Розділ восьмий

НЕСПОДІВАНІ ВІЗИТИ

Муратов повертався від Наді переповнений дивним щастям, яке вперше прийшло до нього в житті і так щедро, так пишно розквітло. Хай собі лежить на дні моря човен, хай лежить зарита в піску рація — йому до того вже немає ніякого діла. Так сонячно, так чудесно жити на світі простим шофером, мати друзів і таке прекрасне, таке світле кохання. Він був просто щасливий і ні про що не хотів думати. На роботі він поводився, як п'яний. У нього солодко нило серце; від того, що недоспав, злегка крутилася голова; і він усьому посміхався: своїй машині, дорозі, по якій їхав, вантажникам, що чекали на нього, — все це було прекрасне, краще, ніж учора…

А з думки і на хвилину не сходить Надя, її руки, очі, посмішка і гарячі, злегка пошерхлі губи, її тихий ласкавий голос і віддих, що пахне чомусь ромашкою. Ось він тільки закінчить зміну і зразу ж піде до неї, до своєї Наді! Йому без кінця хотілося повторювати: «Моя, моя навіки, на все життя», і була в цьому звичайному слові «моя» дивна, хвилююча музика.

Перед самим кінцем зміни його попросили до телефону.

«Це вона, — вирішив Юрій. — І чого дзвонити? Чого турбуватися, мила? Домовилися ж зустрітись, так він прилетить хоч серед білого дня, аби тільки побачити її, аби обняти і почути, що вона теж кохає його».

Він забіг у будку прораба і взяв трубку.

— Алло! — гукнув він. — Алло!

— Хто це? — спитав чоловічий голос, від якого у Муратова аж дух перехопило. — Це ти, Юрій?

— Я, — відповів приглушено Муратов, пізнавши голос Кенгуру.

— Ти мене пізнаєш? От і добре. Зайди після зміни в готель, кімната… Між іншим, не треба. Я чекатиму у вестибюлі.

— Добре, — сказав Муратов і повісив трубку.

Все спохмурніло. І сонце стало наче не таким яскравим, і хмари, що хвилину тому виднілися на горизонті сніговими горами, вже потемніли, займаючи півнеба. Машинально він включив швидкість і поїхав у гараж. Все-таки його знайшли. І як він міг думати, що така людина, як він, може загубитися! Це ж абсурд, у який вірив він ще півгодини тому. А хіба не говорив йому Юрський? «В нашому світі так: під землею знайдуть і уб'ють, якщо не виконаєш доручення, бо за тобою стежитимуть дублери». Це говорив старий і досвідчений шпигун, а Юрій тоді не звернув на його слова уваги.

Зміну він закінчував о восьмій вечора, і доки обмив машину, доки умився сам та переодягнувся, було вже темно. З чим же приїхав до нього Кенгуру? Муратов ішов, стискаючи колодочку свого автоматичного пістолета, і думав, що ж робити, як діяти далі?

Вітер крутив вулицею хмари пилюги, то вихоплював її з-під ніг у Муратова, то, знесилившись, знову стелив під ноги сивим курним килимом. Хмари летіли низько, і десь за Дніпром спалахували зірниці.

Коли доходив до готелю, почали падати перші важкі краплини. Залопотіли вулицею, збиваючи куряву, зачастили покрівлею, наче невидимі барабанщики.

В душному вестибюлі з канапи йому назустріч беззвучно встав Кенгуру.

— Юрій! — вигукнув він радісно, так, що адміністратор здивовано оглянувся на них. — Здоров, друже! — він обняв Муратова і повів у кімнату.

Як тільки двері за ними зачинились, він відштовхнув Муратова і злісно прошипів:

— Що ж ти, негіднику! Що ж ти мовчиш? Їздити за тобою оце?

— Кинь, Кенгуру, — мляво відповів Муратов. — Це не твоє амплуа. Я прийшов, я слухаю, говори…

— Ху! — видихнув Кенгуру, сів і закурив. — На Босфорі цілий переполох: Шакал пропав! Та не лише на Босфорі…

— Заради того, щоб мене побачити, ти оце і їхав сюди? Як ти не побоявся?

— У мене інше прізвище, та не в цьому справа. Чого ти мовчиш? Ти хоч раз був у Садовську?

— Був, і рацію включав, і слухав вас, але не зважився відповідати. Боявся, що засічуть.

— Ху! Так я й знав. — Кенгуру пройшовся по кімнаті. — А про тебе вже думали хто зна й що…

Чого ти приїхав? — грубо перебив його Муратов.

Є завдання, Шакале. Ти добре тут влаштувався?

— Нічого.

— Так от, доведеться тобі виконати ще одне доручення Краба.

— Яке доручення?

— Привезли ми тобі пекельну машину.

— Для чого? Де вона?

— По-перше, не хвилюйся. Вона не більша від звичайного кишенькового ліхтаря. По-друге, вибухне вона через двісті сорок годин — у тебе буде час обміркувати, як краще замести сліди. Шакале, треба, щоб вона потрапила в греблю. Розумієш?

— Розумію, — машинально відповів Муратов.

— Тепер ось що. Завтра вночі ми повинні зустрітися в Садовську з Осою.

— З Осою?

— Так, з Осою. Саме він привіз цю штуку.

— А чого ти вибрав Садовськ?

— Рацію заразом заберем, сповістимо, що тут все в порядку. А зустрінемось знаєш де? В отому старому парку біля панського особняка. Алея там є, до моря виходить. От в тій алеї, на початку. Ясно?

— Ясно.

— Ждемо тебе о десятій вечора. Пароль наш попередній. Все. Можеш іти.

Муратов вийшов з готелю, з насолодою підставив обличчя під холодні струмені дощу. Вітер гудів над дахами, спалахували блискавки, а він ішов, тримаючись середини вулиці, ішов і спотикався на рівному. Що робити? Він не міг уявити собі такого жаху, щоб його руками було зірвано греблю, щоб він знищив працю всіх оцих людей, з якими зжився, які вже стали йому рідними і були рідними.

— Ні, не буде цього! Не буде! — говорив він сам до себе і йшов, не помічаючи дощу, блукав вулицями і не міг знайти собі хоч хвилинного спокою. Оса, Оса — одне це ім'я нагадало йому щось страшне, мерзенне, наче тифозне марення. І до цих людей йому треба повертатися, треба стати знову таким, як вони?! Від Наді, від друзів, від роботи, яка принесе людям радість, до роботи, що принесе їм горе, що принесе комусь смерть, а комусь сирітство.

Від Наді, від її кохання, від шани, якою його тут оточили, знову в той темний світ?! Ні, нізащо! Це ще страшніша підлість, ніж та, яку вчинив Юрський і за яку він його зненавидів на все життя. А хіба не казав йому старий лис, що й він стає на шлях зрадництва? І в кого він перетвориться? Буде отаким самотнім і нікому не потрібним, як Юрський, що лишив на землі одні лисячі петлі і більше нічого, крім підлості!?

Але що ж робити, як робити? Піти і сказати? До кого? Він уявив Василя Гавриша. «Той, мабуть, уб'є. Уявив Трощенка, Кузьму Яковича, Толю Ференчука… Який жах — прийти до цих людей і сказати: «Я не демобілізований солдат, я шпигун!» Що це буде!? Якою ненавистю обернеться для нього їхня пошана і любов, і яким нікчемним здасться і його вчинок під час аварії, і робота, і дружба з хлопцями! А Надя? А її кохання?! Хіба зможе він без неї жити?! Ага, ось до кого треба піти, ось з ким порадитись! Вона зрозуміє і не зненавидить його одразу. Вона щось порадить, обов'язково щось придумає для нього…

Увесь той вечір Надя чекала Муратова і не дочекалась. Засмучена, стривожена і вчорашнім своїм поривом, і тим, що Юрій сьогодні не прийшов, вона лежала у ліжку, прислухалася до шуму зливи, до гуркоту грози, і їй здавалося, що Юрій ніколи більше не прийде, бо він не любить її. Хіба спинила б його гроза? Хіба цією першою перепоною може вимірюватися кохання? І якби прийшов, вона все б оддала йому, все б простила. Якби тільки він прийшов! Але він не йде, він, можливо, осудив її, може, сміється, може, вважає її палке і нестримне почуття недобрим? Боже, тільки не це!