Зорі падають в серпні, стр. 43

— Мені музика завжди розповідає про щось сонячне, прекрасне. Коли я слухаю Бетховена або Моцарта, я бачу зелені гори, долини, налиті по вінця сонцем, у синюватому мареві готичні дахи якихось міст, ніколи небачених, але чудесних, гарних… А коли грають Чайковського або Лисенка, в моїй уяві постають далекі сині ліси, я наче йду зеленою лукою, і під ногами в мене квіти, багато квітів, синіх, червоних, голубих, а найбільше білих… Білокора берізка тремтить під легеньким вітром, тополя шелестить листом над білими хатами, і простір без кінця й краю… Наш простір, мій простір, рідний, степовий, безмежний! Ні, з музикою нічого не може зрівнятись! — Надя знову взяла Муратова під руку і голосом, що втратив свою силу і став нижчим і м'якшим, довірливо сказала: — Ви знаєте, музика так мене освіжає, наче повідкривали вікна й двері в моєму серці і провітрили його травневими вітрами. І хочеться лишитися на все життя чистою, світлою, як оці звуки. І я завжди, слухаючи музику, запитую себе: «Для чого живеш на землі? Для чого живеш?» І хочеться робити людям добро, хочеться, щоб усім від тебе була радість, щоб зараз же, в цю хвилину, зробити всіх щасливими. Це, звичайно, хвилинний порив, але він не проходить безслідно. Іду я після такого концерту додому і думаю: ну, от росте дерево. Хтось його посадив тут, може, сам давно помер, а дерево радує інших людей, інші покоління — радує око зеленню, шумить на вітрі, дає притулок в спеку. Маленька радість, але довга й чиста. А побудувати людям школу, побудувати електростанцію? Та це вже справлене щастя! Ви знаєте, — Надя посміхнулась, — мене в індустріальний інститут повела музика. Чого ж ви не смієтесь? — спитала вона Муратова. — І чого ви взагалі мовчите?

Муратов зітхнув.

— Я вас слухав, Надю… Ви щаслива людина.

— А ви? Вам хіба не думається так само?

Ледве торкаючись її ліктя, Муратов ішов поряд і мовчав.

— А ви коли слухаєте хорошу-хорошу музику, коли вона вам увійде в серце, думайте: «Для чого живеш на землі?..» І вам світ здасться таким широким-широким і прекрасним, що ви здивуєтесь, як багато у вас сил, щоб зробити в цьому світі людям добро…

Муратов зупинив її, взяв за плечі, хвилину вдивлявся в її обличчя.

Ех, Надю, Надю… — похитав він головою, повернувся і швидко пішов геть, лишивши спантеличену дівчину посеред вулиці.

Розділ шостий

ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД

У Садовськ Муратов приїхав зранку. Ще сонний туман висів над морем, гойдався над самісінькою водою — от-от попливе, здіймаючись в небо, а тоді низько полине над степом легкими, прозорими хмарками, дивлячись на які, степовик, зупинившись у борозні, потопчеться на місці і, торкнувши пшеничного вуса, всміхнеться:

— Х-хе-хе, яка благодать. Ще буде тепла того, ой-ой-ой!

А біленькі хмарки, пустотливі, як діти, швидко-швидко пробігають над степом такі веселі, що й поле, здається, всміхається, і пташки, й посіви, і лиш прадавні могили, які бачили на своєму віку всякої всячини, лишаться байдужими. І в тій байдужості чується мудрість і одвічний спокій. Ці старезні кургани здаються сумними-сумними, наче тужать за тим, чого не знають люди, і лишаються вірними тому невідомому, і стоять собі — горді, самотні (хоч їх і багато) й німі. І скільки б не загравали з ними хмаринки, скільки б не голубило їх сонце, вони, темніючи від старості, так і залишаться байдужими мудрецями стерегти спокій і тишу полів.

А море, звільнившись від туману, закохано усміхнеться сонцю, спалахне сліпучим догідливим блиском і замре так на цілий день, ніжачись під ласкавим промінням.

Муратов, зійшовши на берег порожніми й тихими вулицями, довго стояв і дивився, як мінялися барви на морі, як легко здіймався у небо туман і як плив він собі, вільний і безтурботний, викликаючи в Муратова заздрощі й сум.

Він звик до моря, він за цей час скучив за ним, але було щось тривожне, щось неприємне в оцьому краєвиді. Може, це від далекої віхи в морі, яка закарбувалася в пам'яті так виразно, а може, від думки про те, чого вік сюди приїхав і що його жде в майбутньому. На Босфорі йому часто снилася вілла Хертвіга. Всміхалась і манила, мов далеке і сподіване щастя, — Хелл виразно натякав, що після вдалого закінчення операції Краба він, Шакал, житиме в ній, відпочиватиме щоразу, повертаючись із завдання. Тепер вона сниться все рідше. Частіше він згадує Олексу Петровича, останню розмову з ним, і його розповідь про самотність, про безпритульну старість здається зараз Муратову справжньою трагедією, зрозумілою йому, близькою, бо його доля стає все більш подібною до долі Юрського. Адже чим краще ставляться до нього отут люди, тим самотнішим почуває він себе серед них, тим йому тяжче: ставляться вони так хороше не до нього, не до Шакала, що приплив із-за моря човном шкодити на цій землі, ставляться так гарно і тепло до іншої людини, до шофера, до демобілізованого солдата Юри Муратова, роль якого він зараз грає і гратиме доти, доки не почне робити того, за чим його сюди послали…

Так, вілла Хертвіга все менше й менше всміхалась йому. Вона була далеко, десь в іншому світі, який з кожним днем віддалявся і віддалявся. І чим більше Муратов вдумується в теперішні свої стосунки з людьми, тим дивнішими здаються слова доктора філософії: «Людина людині — вовк».

Там, в коледжі, серед тих людей, що живуть іншим життям, зовсім не схожим на те, яким живуть оці прості шофери, вони здавалися правильними, він вірив у них і не вірив у людей. Особливо після того, як дізнався, що Олекса Петрович (подумати тільки! Олекса Петрович!) зрадив його батька. А доктор філософії і режим коледжу допомогли зненавидіти їх. Він хотів бути першим у всьому, кращим за всіх, найсильнішим, найсміливішим у коледжі. І не лише в коледжі. Це було до вподоби його вихователям і цілком влаштовувало їх. А тепер все це здавалося незрозумілим. Слова доктора філософії тут, серед нових людей, серед простих, грубуватих шоферів, утратили здоровий глузд.

Справді, як тут до нього ставились! Як турбувалися, щоб йому добре жилося, щоб нічого не хвилювало, не заважало працювати. І товариші, і начальство серед своїх турбот — усі знаходять час подумати про нього, Шакала, чимсь допомогти. Взяв він гроші на костюм у касі взаємодопомоги, і всі товариші раптом наперебій почали пропонувати: попрацюй за мене, будь другом! І він працював. А прийшов одержувати першу свою зарплату — здивувався: заробіток у нього був чи не в два рази більший проти інших. Значить, спеціально робили шофери так, щоб він більше заробив, щоб легше було розрахуватися з КВД і ще щось придбати з одежі.

А це вже разів два Надя Лепетова говорила йому про те, що скоро почнеться учбовий рік, треба в школу вступати, вчитися треба. І не лише вона, товариші теж про це говорили. Тільки делікатно. Василь Гавриш, так той вже разів три питав:

— Так у який клас ти підеш? — і махав рукою. — Я забув, що в тебе це питання взагалі не вирішене. А воно, знаєш, нічого… Можна і працювати, і вчитися у вечірній школі, ще й погуляти добре…

— Та мене щось не тягне до гульні.

— Тим більше! Я б на твоєму місці прямісінько до академіка дійшов.

А через кілька днів знову та ж сама розмова про школу. Толя Ференчук йде у восьмий клас. Накупив собі книжок, автоматичну ручку, і Муратов одного разу знайшов у своїй тумбочці пачку зошитів.

— Візьми, Толю, ти ось до мене зошити свої поклав, — Юрій подав йому покупку. Але Ференчук не взяв.

— То я тобі купив. Може, підеш у школу — згодяться.

І здавалось би, що їм до нього, до чужої людини, якби навіть він був справді демобілізованим солдатом? А от же піклуються, як за рідного. Усе це було незрозумілим, дивним для Муратова, він не вмів з'ясувати цю безкорисливу дружбу і щедру доброту і не стільки розумом, скільки душею, з обуренням відчував облудність дикої сентенції доктора філософії: «Людина людині — вовк».

Оці кілька тижнів роботи серед хороших, привітних людей зробили в душі Муратова хаос: він непомітно для себе захопився звичайнісінькою роботою. Не вовками були йому шофери, а за цей короткий час стали друзями, відвертими, щирими й уважними, яких у нього ще не було в житті. Коли б йому сказали півмісяця тому, що в нього буде стільки друзів у Городищі — і яких друзів! — він не повірив би нікому.