Правда, стр. 1
Правда
Від перекладача
Нижчеподаний текст завдячує своєю появою журналістці Наталці М., чудовому організатору, справжньому професіоналові та, як це не дивно за таких чеснот, дуже хорошій людині.
Точніше, не їй самій, а тому фактові, що серед вкрай нечисленних недоліків Наталки є такий, як незнання англійської мови. Натомість однією з більш ніж численних вад автора цих рядків є звичка немилосердно вантажити приятелів та колег усім тим, що йому, авторові, здається цікавим — в цілковитій незалежності від того, чи це здається цікавим зазначеним приятелям та колегам.
Саме тому співробітникам Інтернет-видання «Форпост» свого часу довелося витерпіти чимало його спроб переповісти цю з усіх боків повчальну книгу. Як справжній вождь, що завжди поділяє долю свого народу, найбільше від цього постраждала головний редактор «Форпосту» — тобто вже згадана Наталка.
Та врешті-решт до автора цих рядків дійшло, що переказування навіть хорошої книги аж ніяк не замінює прочитання навіть поганої. Відтак він, тобто автор цих рядків, прийняв рішення: перекладу! І презентую переклад Наталці. Скажімо, на день народження. Типу оригінально, а головне, нічого не коштує.
На той момент до Наталчиного дня народження лишалось півроку. Відтоді й до сьогодні, коли переклад завершено, вичитано й оздоблено коментарями, вона відсвяткувала не лише той свій день народження, але і власне весілля, народження сина та переїзд… Ніколи не сподівайтеся вчасно подарувати людині щось, зроблене своїми руками (чи головою), якщо це «щось» ви вже не робили раніше — хоча б із десяток разів.
Вживаючи слово «переклад», ваш покірний слуга цілком свідомий того факту (і хоче, щоб його усвідомив і читач), що насправді йдеться про щось середнє між перекладом та переказом. Коли вже на першому десяткові сторінок перекладач, у прагненні максимально наблизити текст до звичних нам реалій, українізував гномське прізвище «Goodmountain» («Доброгір») до «Вернигори», стало ясно, що буква не має жодного шансу. Про дух не ризикну й думати.
Втім, виправданням може служити те, що перекладач не переслідував ані освітніх, ані пропагандистських, ані комерційних цілей. Звісно, останнє йому і не вдалося б — популяризація іноземних творів українською мовою в сучасній Україні взагалі рідко приносить щось, крім головного болю. (Звичайно, доки на тих, хто займається створенням текстів українською, не звернули пильнішої уваги наші нові можновладці; але навіть коли це нарешті станеться, то, гадаю, попервах нас лише штрафуватимуть. Хоча не можна виключити, що до рецидивістів одразу ж почнуть застосовувати обмеження волі та/або адміністративний арешт;).
В кожному разі, автор страшенно радий, що, беручись до роботи, не знав про існування російських перекладів «Правди». Наважитись повністю прочитати ці переклади, що являють собою сукупність типово англійських конструкцій, викладених російськими словами, він не може й досі.
На завершення залишається сказати, що для особливо зацікавлених читачів в кінці подано перелік оригінальних імен та топонімів, а також кілька пратчеттівських жартів та зворотів. Частково вони наводяться й у примітках, вміщених після власне тексту. Ці примітки перекладача позначені цифрами — на відміну від зносок, які позначені зірочкою і зроблені самим Пратчеттом, а відтак являють собою невід’ємну частину книги.
Ось вам вся правда, як є — нехай же вона, як вчить Террі Пратчетт, зробить нас вільними.
P. S. Наталко, з днем народження, чи що…
Олександр Михельсон
Від автора
Інколи письменник-фантаст із подивом зауважує, як неймовірно влаштовано реальність. Наприклад, дії, до яких вдаються під час паводків в Анк-Морпорку, один в один подібні до методів, що їх використовували в місті Сіетл, штат Вашингтон, аж до кінця ХІХ сторіччя. Можете з’їздити преконатись; заразом спробуєте чудову юшку з молюсків.
Чутка поширилась містом, як пожежа (котрі помітно почастішали в Анк-Морпорку відтоді, як громадяни дізнались про значення слів «страхування на випадок пожежі»).
Гноми вміють перетворювати свинець на золото…
Вона збурила затхле повітря Кварталу алхіміків, мешканці якого століттями намагались зробити те саме — і щиро вірили, що вправляться до завтра, щонайбільше до наступного вівторка… ну, в крайньому разі, до кінця місяця.
Вона змусила губитися в здогадах чаклунів Невидної Академії {1}, де достеменно знали, що будь-який елемент справді можна перетворити на інший — от тільки наступного дня все стане як раніше, тож яка в тому користь?
Вона скочила в покручені, вкриті рубцями, а часом і геть відсутні вуха членів Гільдії злодіїв. Ці ні про що замислюватись не стали, а стали сталити свої фомки; їх ніколи не обходило, звідки бралося золото — головне, щоб воно бралося тобою!
Гноми вміють перетворювати свинець на золото…
Чутка досягла холодних, але неймовірно чутливих вух Патриція. І то дуже швидко, бо важко лишатись правителем Анк-Морпорку, не отримуючи новини першим.
Патрицій зітхнув, занотував почуте й додав нотатку до купи інших.
Чутка досягла загострених вух гномів.
— Ми справді це вміємо?
— Хай мені грець, коли я знаю. Особисто я не вмію.
— Авжеж, але якби ти вмів, ти б не сказав. Особисто я не сказав би, якби вмів.
— То ти вмієш?!
— Ні!
— А-га!..
О десятій годині чутка досягла вух міської Варти — точніше, Вартових, що чергували при міській брамі цього крижаного вечора.
Чергування при брамі Анк-Морпорку не полягало у зборі мита за в’їзд. Головним чином воно полягало в байдужому змахові рукою — проїзди! — кожному, хто бажав би потрапити до міста. Але мало хто рвався потрапляти куди б то не було в цій туманній нічній холоднечі.
Вартові щулилися під козирком на брамовій арці, пускаючи по колу вогку сигарету.
— Не мона перетворяти шось одне на шось друге, — сказав капрал Гноббс. — Алхіміки вже скіки років не можуть.
— Ну, мона, примірно, перетворити хату на дірку в землі, — зауважив сержант Колон.
— Так я ж про шо й кажу, — підхопив капрал Гноббс. — А на шось інше — не вийде. Це все зв’язано з цими, як його… з елементами. Мені один алхімік розказував. Все зроблено з елементів, правильно? Земля, Вода, Повітря, Вогонь і… ну, короче.
Він потупцював на місці, намагаючись хоч трохи зігріти ноги.
— Якби хтось міг перетворяти свинець на золото, це б усі робили, — завершив він.
— Чаклуни можуть, — сказав сержант Колон.
— Ах, чаклуни, — проговорив Гноббс таким тоном, що розмова припинилася.
Величезна фіра, гуркочучи, виплила з хмар жовтавого туману і, хитаючись, проїхала під аркою. При цьому вона обляпала Колона грязюкою з однієї з калабань, що споконвіку були невід’ємною рисою анк-морпоркських шосе.
— Трикляті гноми, — процідив той услід возові. Але не дуже голосно.
— Їх ціла купа штовхає того воза, — замислено промовив капрал Гноббс.
Фіра, нахилившись, повільно завернула за ріг і зникла з очей.
— Мабуть, золото повезли, — припустив Колон.
— Ги. Атож.
Врешті-решт, чутка досягла вух Вільяма де Ворда. У певному сенсі там вона й лишилася, оскільки він старанно її записав.
То була його робота. За це леді Марголотта з Убервальду надсилала йому п’ять доларів на місяць. Удова квірмійського герцога теж надсилала йому п’ять доларів. Так само чинили Веренц, король Ланкру, та кілька інших вельмож Крайгір’я. Так само робив і шариф Аль-Халі, хоча в його випадку платнею було пів-воза фігів двічі на рік.
Вільям волів уважати, що має шляхетний рід занять. Все, що він мусив зробити — це дуже акуратно написати одного-єдиного листа, скалькувати написане на самшитову дощечку, надану паном Кріпслоком, гравером з вулиці Вправних ремісників, а тоді сплатити панові Кріпслоку двадцять доларів, аби той акуратно все це вирізьбив і зробив п’ять відбитків тексту на паперових аркушах.