Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі, стр. 25

Жінка Виговського, дізнавшися про загибель свого чоловіка, тяжко захворіла. Але, побоючися лиха й собі, хвора, втекла з Бара удвох зі своїм братом Юрієм. Криючися по лісах, дісталася до Руди, свого галицького маєтку. З великими труднощами добула тіло свого чоловіка й поховала його в скиті Руди Гніздичевської, в склепі Хрестовоздвиженської церкви. Через три місяці вона померла, заповівши поховати її поруч із чоловіком.

Ні Тетеря, ні Маховський не були покарані.

НАЙТРАГІЧНІШИЙ ГЕТЬМАН УКРАЇНИ

Своє життя та діяльність гетьман України Петро Дорошенко підпорядкував боротьбі за її незалежність. Державний діяч і дипломат, він пройнявся метою вивести свою Вітчизну з руїни, об'єднати її розірвані частини, відновити самостійну Українську державу. На обох сторонах Дніпра він зустрічав визнання, довіру й пошану українського народу.

Три сильні держави того часу — Московія, Річ Посполита, Оттоманська Порта, змагаючись між собою, намагалися завоювати Україну. Розраховуючи використати суперечності між ними, Дорошенко для успішного ведення бойових дій у війні з Польщею звернувся за допомогою до султанської Туреччини. Руйнації, розорення турками й татарами українських міст і сіл, знищення та захоплення в неволю людей обернули прихильне ставлення народу до гетьмана в обурення та прокляття.

Петро Дорошенко народився в 1627 р. у Чигирині. Він походив із старовинного козацького роду. «Я з прадіда козак», — любив говорити український гетьман. Його дід — Михайло Дорошенко був гетьманом реєстрових козаків. Військова й політична діяльність Михайла Дорошенка, талановитого організатора, адміністратора й полководця, припадає на 20-ті роки XVII ст. Він брав участь у Хотинській війні 1621 р., керував походами на Крим, під час одного з них здійснив перехід козаків через Сиваш, [1] 1628 р. загинув у боях під Бахчисараєм.

Батько Петра — Дорофій Дорошенко — був козацьким полковником. Син дуже цінував родинну традицію і з гордістю згадував свого лицарського предка. Немає даних про освіту Петра Дорошенка, невідомо, де й коли він навчався. Однак відчувалося, що майбутній гетьман здобув добру освіту, мабуть, у братській школі або в колегіумі. Там він міг вивчити латину і польську мову, які дуже добре знав, а також історію. Він був блискучим промовцем, а саме навчанню мистецтва риторики приділялася в братських школах особлива увага. Ще одна характерна властивість Петра Дорошенка — він був дуже дотепним.

Військову службу молодий Дорошенко почав у козацькому війську. Весною 1648 р. в складі тритисячного повстанського загону, очоленого Богданом Хмельницьким, він вийшов із Запорозької Січі на волость. Отже, з перших кроків Визвольної війни українського народу 1648–1657 років Петро Дорошенко брав у ній участь, спочатку рядовим козаком, а в 1649 р. його записали до реєстру Запорозького Війська гарматним писарем Чигиринського полку, що передбачало певний рівень освіченості й професійне знання гарматної справи. У 1657 р. Хмельницький призначив Дорошенка прилуцьким полковником. Так майбутній гетьман формувався як полководець, політик, дипломат, пройшовши школу Богдана Хмельницького.

Перебування в Чигирині — столиці Української Гетьманської держави, де виникали, розвивалися, розроблялися й утілювалися в життя ідеї української державності, допомогло Дорошенкові виробити свій широкий погляд на цю справу. Після смерті Богдана Хмельницького він продовжує відігравати помітну роль у колі поборників української державності. Український патріот, душею й тілом відданий визволенню України, утвердженню її державності, Дорошенко був людиною могутнього духу, визначного розуму, нестримної енергії, незламної волі.

Прилуцький полковник Дорошенко став на бік гетьмана Виговського, котрий прагнув урятувати самостійність Української держави у федерації з Польщею та Литвою. Брав участь і в Чуднівській кампанії, в якій 20-тисячне царське військо капітулювало перед польською армією, а козацькі полки на чолі з Юрієм Хмельницьким, який був на той час гетьманом, уклали з поляками Слободищенську угоду. Під час гетьманування Тетері на Правобережжі, Дорошенко був у нього генеральним осавулом. На момент обрання правобережними козаками Петра Дорошенка гетьманом, він обіймав посаду черкаського полковника.

У тяжкий і трагічний час для України взяв гетьманську булаву Петро Дорошенко. Україна фактично розпалася на дві частини, кожна зі своїм гетьманом різної іноземної орієнтації. На Лівобережжі, яке залишалося під владою Москви, гетьманом був Іван Брюховецький, на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі, — Павло Тетеря. Обидва ці гетьмани, видряпавшися нагору і захопивши владу інтригами, підкупом, демагогією, підтримкою окупаційних військ, дбали тільки про свою користь і готові були на будь-який злочин проти свого народу задля збереження влади. І Брюховецький, і Тетеря свідомо віддавали народ під чуже панування, один — під царя, другий — під короля. В особі цих двох гетьманів відбився занепад української політичної й державної думки, що охопив значну частину старшини під час руїни.

Лівобережний гетьман Брюховецький догідливістю Москві перейшов усі межі: просив царя обсадити воєводами всі українські міста й замінити козацьку адміністрацію царськими урядовцями, ввести царське оподаткування в Україні, прислати з Москви митрополита, підлеглого московському патріарху. Собі ж випросив царські грамоти на землі та маєтності у вічне володіння, зокрема Шептаківську волость на Чернігівщині, а також боярський чин, навіть не бажаючи усвідомити, що боярин значно нижчий від гетьмана, по суті — голови держави.

Правобережний гетьман Тетеря, особисто збагачуючись усякими неправедними шляхами, не тільки сприяв відродженню на Правобережжі польського магнатсько-шляхетського землеволодіння, а й був одним із інспіраторів руйнівного походу армії польського короля для завоювання поляками Лівобережної України.

Про таких, як ці два гетьмани, козацький літописець Самійло Величко писав на початку XVIII ст.: «Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки — погибающої України?» Тарас Шевченко, котрий уславлював праведних гетьманів, національних героїв України, борців за визволення свого народу від чужоземного ярма, за Українську самостійну державу, гетьманів — державних керманичів, героїв-мучеників, затаврував у той же час ставлеників Москви і Польщі такими словами:

Гетьманування Брюховецького й Тетері поглиблювало розрив між двома частинами України. Набирала обертів руїна, зростали анархія, безладдя, беззаконня, знищення людей, матеріальних і духовних здобутків, нагромаджених попередніми поколіннями. Запанували деморалізація і зневіра. Мабуть, треба було мати надзвичайну мужність, щоб так, як Петро Дорошенко, в умовах зруйнованого краю й розладнаного життя поставити собі за мету витягнути Україну з безодні хаосу і руїни, об'єднати її обидві частини, відродити Богданову державу.

Дорошенко заступив на гетьманстві Тетерю, котрий не був спроможний стримати народний гнів проти нього й поляків. Один із ватажків повстанського руху Василь Дрозд (Дрозденко) на початку 1665 р. розбив ущент Тетерю, якому польські військові сили не могли надати допомоги, оскільки більшість із них після невдалого королівського походу на Лівобережжя подалася до Польщі. Весною того ж року Тетеря, забравши награбоване майно, поклав булаву й утік до Польщі, супроводжуваний ненавистю й зневагою народу.

Татари, що перебували на Правобережжі як союзники Польщі, заявили свої претензії на панування там. Їм назустріч пішов медведівський сотник Степан Опара — один із учасників повстання на Правобережжі. Влітку 1665 р. він оголосив себе гетьманом «з ханської руки» й одержав підтвердження хана з обов'язком залежності від нього. Але дуже скоро татари, побачивши нікчемність Опари, скинули його з гетьманства, заарештували й запропонували правобережним козакам вибрати іншого гетьмана. Пізніше Опара був виданий полякам, які його розстріляли.