Художниця, стр. 9

Здається, минула вічність. Довга, страшна, безкінечна вічність.

А потім все затихло. Голоси зникли, гуркіт припинився. Заскрипіли вхідні двері, й із важким тупотом хлопці вивалилися з квартири.

Неждана так і залишалася сидіти у схованці, поки хтось ніжно не постукав у двері.

- Нежданко, відкрий мені, - це був В.О. - Будь ласка, не бійся. Нестора хлопці вивели, тобі треба зараз зібратись і тікати додому. Я поможу. Не бійся, чуєш? - Він говорив тихо й ласкаво своїм гарним голосом. Неждана посміливішала, відчинила йому двері.

Владік дивився на неї таким добрим, співчутливим поглядом! Він подав їй руку, допоміг встати. А потім пригорнув її тремтяче тіло до себе. На кісточках пальців його правої руки

Неждана помітила ледь присохлі потічки крові. Мабуть, погано витер. А перед тим розгаратав комусь носа. Неждана здогадувалася, кому.

Владік допоміг дівчині зібрати й спакувати речі, провів її додому й також залишився. Як і Нестор колись. Він заварив їй чаю, накапав туди валер’янки й сидів, дивився на її схудле, злякане личко. Вона ще ж була зовсім дитиною… Як могло життя так нещадно її побити?

- Як ти знав, де я? - Неждана дивилася на нього вдячним поглядом і все ще не вірила, що це правда: вона сидить у своїй квартирі, п’є смачний теплий чай і почуває себе в повній безпеці поруч із цим чоловіком. Якби не нежить і не головний біль, вона могла би навіть почуватися щасливою.

Владік усміхнувся.

- Я давно тебе розшукував. Вже місяць, як ти не ходиш до школи. Я приходив сюди, але сусіди не знають, де ти. Нестор сказав мені, що ви більше не зустрічаєтесь…

Обличчя в Неждани раптово зблідло. Як він міг? Як Нестор міг таке сказати? Владік побачив страх і біль в очах дівчинки й узяв її за руку.

- Сонце, я знаю, що ти його любиш. Я знаю, що винен у тому, що не зберіг тебе від нього. Хоча з самого початку знав, чим це закінчиться. - Він пригорнув дівчину до себе, а вона й не думала опиратися. - Вибач, що говорю тобі це. Знаю, тобі боляче. Але я мав то зробити ще набагато раніше. Нестор - покидьок, і він не вартий тебе. Ну, ну, не плач, не треба… Хоча… Ти хочеш плакати? Сонце, роби все, що ти хочеш… Тільки не бійся. Все вже добре, чуєш? Я не залишу тебе…

- Як ти знайшов мене, звідки ти тоді знав, що я в нього?

- Вчора я бачив тебе на Музейній. Не підійшов, бо не хотів, щоби тобі було переді мною соромно. Ну то я чекав, доки ти підеш додому, й пішов за тобою. Ти, звичайно, пішла до Нестора. Я подзвонив йому сьогодні, бо знав, що вони будуть збиратися з хлопцями й «відриватися». І подзвонив саме тоді, коли знав, що Нестор вже буде «накачаний» тою бриднею і розкаже мені всю правду. Я був неподалік, тому прийшов якраз вчасно. - Він трохи помовчав, відсторонив Неждану від себе й подивився їй в очі, - Він страшна людина, особливо, коли наколеться, Нежданка. Він міг вбити тебе. Будь ласка, ніколи більше не повертайся до нього. Він наркоман, розумієш? Ти ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Будь ласка, пообіцяй мені, що ніколи більше не будеш із ним зустрічатися!

Неждана лише втомлено кивнула. Що ще вона могла зробити?

Чоловіки, яких любиш, надовго не затримуються в твоєму житті. Неждана згадала той свій ще дитячий висновок і вкотре переконалася в його правдивості.

Нестор зник із її життя. Вона сама його викреслила, а він навіть не спробував повернутися. Неждана сумувала за ним, ненавиділа за все, що сталося, й за те, що вона була йому непотрібна.

І себе вона теж ненавиділа.

Лютою ненавистю, якою зазвичай ненавидять ворогів. Вона ненавиділа своє відображення в дзеркалі, ненавиділа свої спогади, ненавиділа пустоту в серці й постійне почуття провини.

Владік був поруч із нею, він був найчуйнішою, найдобрішою, найкращою людиною в її житті. Він дзвонив їй мало не щовечора, завжди підбадьорював, час від часу забігав у гості. Усіма можливими способами хлопець показував їй, як сильно він турбується і… любить.

А Неждана - як би їй не хотілося зараз тої любові - у неї не вірила. Бо любові не могло бути. Те, що люди розуміли під цим словом, завжди розбивало серця. Воно руйнувало життя, трощило найсвітліші мрії, пригнічувало амбіції. Воно завжди вбивало в людині її особисту сутність. А потім зникало само.

І залишалися тільки спустошення, біль і гіркота.

І це спустошення, цей хаос роздертої і наспіх залатаної жіночої душі Неждана малювала кожного вечора. Вона вкладала в малюнки стільки пристрасті, стільки жаги, стільки нескоренного бажання щастя, якого не існувало, що навіть сама стала помічати, якими майстерними вони виходили.

І вона знову почала мріяти. Але не про кохання, якого в природі, як виявилося, не існувало. Вона знову мріяла про виставки, про Париж, Лондон, Токіо, Нью-Йорк. Вона мріяла про те, як стане художницею. Справжньою художницею. І ще про те, як намалює свій шедевр. Той, який жив у її серці ще з того часу, як воно тільки сформувалося в маминій утробі…

Неждана знову ходила в школу, жила в себе вдома, спілкувалася з близькими їй людьми. На її обличчі знову заграла усмішка, очі заблищали іскристими вогниками. їх усі вважали за відображення щастя. Навіть В. О., який навчився розуміти Неждану значно краще, ніж інші.

І вона була щасливою! У ті години, які вона проводила перед мольбертом із пензлем в руках, вона не відчувала ні голоду, ні втоми, ні холоду, ні навіть плину часу. Вона просто малювала, і все.

А потім різала намальовані полотна на дрібні клапті - бо вони були не такими, якими вона їх задумала. Бо в них була якась пустота, недовершеність, негармонійність. Ці малюнки були або занадто поверхневі, або занадто розмиті, чи занадто чіткі, чи просто кольори були не такими, якими мав бути намальований її шедевр.

Одного вечора, коли Неждана сиділа перед мольбертом і рвучкими жестами виписувала щось на полотні, у двері подзвонили.

Дівчина ненавиділа, коли її відривали від роботи. Крім того, вона зовсім не чекала гостей. З несподіванки Неждана хлюпнула водою, у якій полоскала пензлі, на полотно. Фарба потекла по ньому дрібними потічками. Хто би не дзвонив зараз у двері, Неждана уже ненавиділа його.

- …Тату?!!! Що ти тут робиш? - голос Неждани звучав глухо.

- Впустиш? - чоловік, який колись розбив вщент її щасливе дитинство, тепер благально й дещо винувато дивився на неї. Неждані хотілося плюнути йому в обличчя, гримнути дверима перед носом, врешті-решт, послати його подалі. Але вона заціпеніла, внутрішньо скрутилася, як їжачок при небезпеці. І відчинила ширше двері, відступивши в притлумлене світло вузького коридору…

Він сидів - сумний, розчавлений, і просив у неї пробачення. На столі стояла величезна коробка дорогущих цукерок, в кутку - пакет із продуктами. У кімнаті на Нежданиному ліжку лежала широка красиво запакована коробка. Викуп… Плата за гріхи…

Але Нежданине серце не видавало індульгенцій.

Цей чоловік не лише вкрав її дитинство. Він не лише позбавив її маму повноцінного життя. Він заслав її неньку на заробітки… Зробив її служницею, рабинею… Через нього Неждана зробила аборт… Бо якби мама була вдома, з нею, де їй і належало бути, то Неждану ніколи не спіткало би таке лихо…

І Неждана його ненавиділа. їй гидко було дивитися на його п’яну, розчервонілу пику, його затуманений погляд. їй до болю неприємно було слухати його голос. Такий рідний… Такий знайомий… Той, що колись співав їй колискові й розповідав казки…

Середина кипіла. Зараз, за якусь мить, вулкан мав вибухнути. Вона розкаже цьому покидьку, хто він і де його місце. Вона плюне йому межи очі або ж уперіщить по обличчі. Таким гарним, звучним, смачним ляпасом. Вона виставить його за двері. Вона…

Хтось знову подзвонив.

- Привіт, я знаю, ти не чекала, але я не знаю чого… Я просто вирішив прийти… Подивитися, чи все в тебе гаразд… Як ти? - Владік говорив швидко, ніби до того зазубрив напам’ять своє пояснення, а тепер боявся його забути.