Художниця, стр. 14

- Вам погано? - хлопець зніяковіло потирав руки до штанин. Але дівчина тільки похитала головою.

Юнак міг собі спокійно піти - свій «громадянський обов’язок» він уже виконав. Та й за кілька хвилин по ТВ мали транслювати футбольний матч - він мусив поспішати. Але вперта гордість цієї слабкої на вигляд дівчини його зворушила, а її мокрі щічки викликали бажання захистити, заспокоїти, розрадити.

Він сів поряд на лавочці. Почекав, поки вона перестане плакати й простягнув букетик маргариток, який наскубав прямо біля ніг.

- Таким красуням не личить плакати, - він спробував змовницьки усміхнутися, але виглядав зараз не менш розгубленим, ніж його мовчазна співрозмовниця. - Ну добре, вибачте. Я розумію. Усім нам інколи хочеться плакати. Мені теж. Недавно я побив рекорд - проплакав три доби підряд.

Дівчина нарешті протягнула руку за маргаритками й хіхікнула. У очах загоралась цікавість.

- Ви смієтеся, а мене мало з роботи не вигнали, - скорчив найсерйознішу гримасу, яку тільки міг. - Це ж було несолідно з мого боку - це я зараз розумію. А тоді мені було якось так до болю сумно… У мене померла моя старезна собака - вівчарка. Я її дуже любив…

Дівчина знову простягла руку до нього - інстинктивно, щоби заспокоїти. А він затримав її у теплих долонях…

Неждана потягнулася від солодкої млості в животі - ці спогади завжди провокували мурашок на спині й нестримне бажання чути ЙОГО голос. Вона потяглася за мобільником. Хлопець, який тоді врятував її життя, який зачав життя малюка, що зараз спав у неї під серцем, хлопець, який заповнив змістовністю все навколо, заслуговував на те, щоби йому написали любовне есемес… Неждана добре знала, що реакцією на нього буде збуджений телефонний дзвінок.

- Кохана, дякую!!! Ти надихнула мене написати наступні звіти віршами! - Дімка вже весело тараторив у трубку.

- Мммм… Звіти - ну і хто їх зацінить? Ти би хоч раз у житті написав своїй коханій «звіт» віршами… Про те, як ти її любиш, і яка вона в тебе найкраща!

- Ну добре, добре, якось влаштуємо, - Дімка завжди зістрибував із цієї теми. - Ти як? Як донечка? Ти вже розгребла свою «арт-студію»?

- Ще раз насміхатимешся та іронізуватимеш… - ображено пригрозила Неждана.

- Ну вибач, вибач, я пожартував. Але щось вдалося зробити? Що тобі купити?

- Купити… всього, чого тобі для мене не шкода. А стосовно того, шо вдалося… Так, Дімка, я навела троха порядок у своїй майстерні. Почала, правда, з голови… Але ж там усе найголовніше, правда? Бо ж саме там зароджуються шедеври, так?

- Ах ти хитрунка… - хіхікнув Дімка, - завжди знайдеш виправдання своїй ліні… Ну нічого, маленька лежебока, поки насолоджуйся спокоєм. Андрій із сусіднього відділу теж постійно розповідав, що дружина цілими днями на подушках вилежується. А тепер, коли вона народила, то ні він, ні вона не мають часу й трьох годин на добу спокійно полежати… Так що поки спи собі авансом, але потім не вимагай додаткових поблажок… А я тобі принесу маргариток, - ніби здогадавшись про дружинині спогади, пообіцяв Дімка.

21

…На спогад про вечір їхнього знайомства Неждана намалювала букет маргариток - свою першу роботу олійними фарбами. І подарувала Дімці на весілля. Правда, він тоді не повісив малюнок на якомусь там «чільному» місці, не почав розхвалювати її майстерність чи захоплюватися талантом. І то стало приводом для їхньої першої сімейної сварки. Бо їй дуже- дуже хотілося того, чого він - чомусь - не захотів їй дати - захоплення і визнання.

Із того часу сварки спалахували ще не раз - переважно на «пустому» місці. Принаймні, пустим його вважав хтось із них. Тоді коли інший свято був переконаний у принциповості питання. Неждана нерідко шкодувала про свій вибір у хвилини гарячих і злих пристрастей. І ще раз задавалася питаннями, про які боялася задумуватися до весілля - мабуть, тому, що боялася, що може втратити Дімку так само, як колись втратила Нестора…

Чи кохала вона його насправді? Чи солодкий вир пристрасті, у який тоді так бездумно кинулася, був просто її втечею від болю, від спогадів, від смерті, врешті-решт?

Усе між ними відбулося так швидко, що Неждана не встигла й оговтатися, як прокинулася з Дімкою в одному ліжку та з обручкою на пальчику.

Того вечора Неждана пообіцяла своєму новому кумедному знайомому, який аж ніяк не нагадував ні диво, ні принца, якого вона сподівалася зустріти, що не плакатиме. А він обіцяв слідкувати за нею і у випадку недотримання слова приписати їй якесь там адміністративне стягнення. Дмитро виявися юристом і Неждана зразу класифікувала його для себе як зануду. До цієї групи вже належав Владік - історик і вчитель.

Ще одна подібність між Владіком і Дмитром полягала в тому, що останній теж виявився наполегливим. Він телефонував їй ще кілька разів того вечора, і навіть вранці. А потім кожного дня.

Він став для Неждани справжнім другом. Таким, якому можна було розповідати все - хлопець не з усім погоджувався, але завжди вислуховував до кінця.

А ще він ніколи не говорив їй компліментів. І не робив жодних інших романтичних жестів. Першим і останнім разом, коли він взяв її за руку, було їхнє знайомство.

Дмитро взагалі мало говорив. Ненавидів філософствування - чим вигідно відрізнявся від В.О., але й не вмів співати - а це його дискредитувало. Але її тягнуло до нього, як магнітом. Тягнуло, і край.

І все ж Неждана вирішила дещо «обтесати» коханого - почала випрохувати в Дмитра, щоби він учився грати на гітарі. І той осилив ази науки - часу та натхнення вистачило рівно на 4 акорди й 5 пісень. Але Неждана все одно була безмежно задоволена собою - і ним.

А потім все відбувалося якось само по собі. Дружба переросла в «зустрічання», потім у скромне освідчення, таку ж скромну згоду, а тоді - тиху й розмірену підготовку до весілля. В університет того року Неждана так і не поступила - що вона вміла краще всього, так це з головою поринати в якесь одне несамовите почуття.

…Інколи вона собі фантазувала, ніби закохувається в Дмитра, ніби заспівує пісню - спершу боязко, щоби часом не взяти фальшиву ноту, не сплутати тональність, не протикати ритм, - але чим дужчою ставала та пісня в грудях, чим певніше виборсувалися з горла набубнявілі ноти, а голос грайливіше вихилявся в розливистому тремтінні - то злітав жайворонком догори, то спускався додолу терпкими, грудним звуками, - тим легше їй співалося, і вільніше, розкутіше кохалося - тим щасливішою вона була.

Дімку вона любила якось інтуїтивно - якби запитав хто - за що? - то не відповіла би. Намагалася вигадати собі, наформулювати хоча б якесь там пояснення - а не могла, бо це кохання просто жило в ній, просто вросло з корінням у душу - коли, як?! - просто відгукнулося десь із глибин дівочих мрій, наспіваних ще матусею над колискою - проросло, затріпотіло життям, затеплілося новою силою від першого його поцілунку, від першого ніжного слова, від першого отого «свого» погляду… Він дуже плавно й ніжно увійшов у її життя - м’яко, безболісно. Назавжди. Нічого не ламаючи, нічого не тривожачи, просто влився в її світ, заповнив той простір, що нив колись пусткою, вічним шуканням, чеканням, розгляданням-пригляданням - де ж воно, оте моє? - заповнив довершеною приналежністю - як загублений і віднайдений знову пазл, що поклав край болісному мозаїчному складанню цієї маленької епохи її життя. Тепер у неї був чоловік, якого вона любила. І чомусь вона не боялася, що він піде з її життя - таким Дімка був достоту своїм і рідним.

Єдине, що тривожило Неждану - Дмитро, здавалося, постійно перебував у захопленому пошуку істини. Складалося враження, що в ньому в цьому напрямку працював такий собі perpetuum mobile - і це інколи дратувало Неждану. Попри свою нелюбов до «розумного читання», він уже перечитав кілька книг по езотериці - їх він відкинув одразу, Коран - про його недоліки він міг розповідати годинами, а тепер узявся до Біблії - здається, ця книга його захопила. Може, навіть занадто: він часто засиджувався до вечора, гортаючи її тоненькі шелестливі сторінки, а згодом навіть намагався повчати Неждану - нібито дружина має коритися чоловікові, і десятину вигадали зовсім не попи, і що Сина Свого Бог віддав виключно з любові до людей, аби вберегти їх від пекла - яке, до речі, Він Сам же і придумав - Неждана надто багато з Дмитрових пояснень не розуміла й розуміти не хотіла. Ну а все інше проходило гладко й не викликало ніяких бурхливих емоцій.