Художниця, стр. 13

19

На тому Неждана не заспокоїлася, і не стала Владіковою покірною рабою. Незрозуміло звідки взялося почуття собачої вдячності перед ним, якоїсь невикупної вини. І воно тяготило її. Роз’їдало стосунки, наче корозія. Крім того, палючий сором за те її мимовільне оголення, за той сплеск несамовитої хіті робив Неждану вразливою перед Владиславом - і вона почала його уникати, а відтак і взагалі усамітнюватися.

Екзамени вона здала непогано, випускний прогуляла.

Робити вдома було нічого. А вийти не мала куди. І вона просто тихо починала пліснявіти в своїх рідних чотирьох стінах. Тихенько собі малювала ненатхненні пейзажі, робила вигляд, що готується поступати в університет (хоча насправді панічно боялася вилазити зі своєї обжитої нірки й будь-що змінювати). Те, що інші вважали в ній за цвіт, насправді було цвіллю…

А потім почалися її регулярні, старанно приховувані від усіх, зриви.

…Неждана ніколи так не плакала, як у той день. Нарешті вона випустила на волю почуття. Зізналася собі, що себе шкодує; що їй боляче; погано, що так нещадно розламані її мрії. Вона визнала, що життя фігове, але що жити їй хочеться, і що було би добре, якби все налагодилося і вона стала щасливою. Що їй хочеться заснути - і прокинутися через сто років від поцілунку прекрасного принца, коли всі надокучливі слуги та сусіди, яких вона не любила, разом із усіма давніми проблемами, починуть у вічному сні. Неждана також погодилася, що в глибині душі таки сподівається на диво.

Дівчина усміхнулася. Дивно, що вона ніколи раніше про те не задумувалися. Але ж завжди знала, що чудеса існують!!!

Вона витерла очі, вилізла із зіжмаканої постелі, вимкнула музичний центр, що цілий ранок і обід давив їй на мізґи хеві-роком, що важкими хвилями викочувався з його колонок, і сіла. Час було вирушати на пошуки дива.

Неждана поспіхом розгребла купу речей, що, неприбрані, уже тижнями валялися по квартирі, відображаючи апатичний і заплутаний стан душі її мешканки. Десь на самому споді лежала її улюблена тоненька біла сукня. Вона гарно контрастувала зі смаглявою шкірою дівчини, підкреслювала струнку фігурку. Одягнувшись, Неждана розпустила по відкритих плечах м’яке золотисте волосся, нанесла легенький макіяж, одягла свій талісман - мамин подарунок на її першу виставку - і поспішила на вулицю.

Захопленим, благальним поглядом вона шукала дива. Вдивлялася у кожного м’язистого смуглявого хлопця, усе ще підсвідомо шукаючи в ньому Нестора. Дивилася на букети квітів, якими торгували бабусі, вибираючи той, який би хотіла отримати.

Але нічого не відбувалося.

Неждана повешталася вузенькими центральними вуличками, заглянула в кілька магазинів зі срібними та золотими прикрасами й забігла в свою улюблену піцерію. Тут завжди було людно, але столики були розставлені так, що, зручно влаштувавшись десь у глибині залу, можна було відчути себе відрізаним від усіх інших відвідувачів - очевидно, в дизайнера інтер’єру було чітке розуміння статусу “private” та «вільного життєвого простору».

Грубий дерев’яний столик, що втискався у стилізовану під голу цеглу стіну, пустував. Неждана поспішила зайняти його. Сьогодні вона збиралася сидіти обличчям до залу й спостерігати за людьми. Дівчина наївно сподівалася, що той, хто зможе розвіяти її зажуру, теж виявиться шанувальником її улюбленої піцерії і цієї, у стилі янкі-поп-арт, стіни. І що саме сьогодні й саме зараз він сюди прийде…

Не встигла Неждана доїсти замовлену піцу, як до кафе ввірвалася галаслива юрба хлопців. Вони, очевидно, щось святкували сьогодні. Три столики, що стояли неподалік Нежданиного, щойно звільнилися, й весела компанія націлилася туди.

Хлопці сміялися, відпускали непристойні жартики, галасували. Вони зсунули три столи докупи, чим викликали невдоволені погляди бармена. Та, було видно, що його реакція їх ніскілечки не цікавила. Скоро їхній потрійний столик заповнився спиртними напоями, салатами, закусками. Молоді люди підморгували офіціанткам, посилали Неждані повітряні поцілунки. Лише один сидів, дещо знічений, і ні на кого не реагував, лише посміхався собі в ніс.

Він був симпатичним шатеном, із виразним обличчям і сяючими очима горіхового кольору. Хлопець не належав до типу чоловіків, які так подобалися Неждані - міцних, м’язистих, із насмішкуватим поглядом і зверхньою посмішкою. Він був худорлявим, спокійним, скромним і тихим. У в очах світилася ніжність і доброта. Але було в ньому щось таке, що присилувало дівчину не зводити з нього очей.

Хлопець помітно нервував, поглядав на годинник і розминав пальці. Очевидно, саме він був винуватцем святкування - його друзі раз у раз підносили за нього келихи, щось жартували, ніби підбадьорюючи його. Неждана почула, що юнака звуть Сергієм.

Зголодніла за ніжністю та коханням, вона прикипіла поглядом до примружених, ніби від тихої усмішки, очей хлопця. А яскрава фантазія малювала веселковими фарбами романтичне продовження вечора - їхнього спільного вечора. Якщо Сергію так само некомфортно серед його веселих друзів, як їй наодинці зі своєю піцою, то чому би їм разом не втекти звідси туди, де вони обоє почуватимуться щасливими?

Неждана вловила погляд Сергія. Він розгублено зиркнув їй у вічі, ніби нічого не бачив. Вона тепло усміхнулася. Але хлопець ще дужче зніяковів і відвів погляд.

Хлопці зірвалися з крісел і весело засвистіли. Хтось кричав «браво», хтось розмахував руками, а хтось плескав у долоні - помітно було, що алкоголь вже встиг вдарити їм у голову. Уся юрба прикипіла поглядом до дверей. Сергій повернувся, і на його обличчі засяяла щаслива, горда усмішка.

Неждана нагнулася вперед, щоби побачити, кого хлопці так радо вітали.

20

На порозі кафе стояла розгублена дівчина. Неждані здалося, що красивішої вона ще ніколи не зустрічала. Гладенька біла шкіра вкрилася ніжним рум’янцем, зелені очі світилися щастям, а тоненькі ручки розгублено перебирали довге шовковисте волосся, що окутувало її тоненьку постать. Чимось вона нагадувала лісову нявку. Чи то своєю незвичайною вродою, чи то ефемерністю ніжного образу. Вона несміливо пройшла до столика, за яким скандували хлопці. Сергій рвучко підвівся, підійшов до дівчини, ласкаво взяв її за руку й поцілував під гучне «Гірко!». Неждана помітила, що на безіменному пальчику дівчинки виблискувала дуже красива каблучка - символ нареченої…

Не тямлячи себе від незрозумілого болю і сорому, Неждана схопила сумку й вибігла з піцерії. Свіже передсутінкове повітря охолодило її щоки. Вона пришвидшила крок, ніби намагаючись утекти від себе самої.

Щойно вона намагалася фліртувати із зарученим хлопцем…

Ще одна солодка мрія була розбита.

Ледь заспокоївшись, Неждана пішла до озера, сіла на самотню лавочку на березі і знову заплакала. Ще розпачливіше, ніж раніше, у млосних обіймах свого ліжка. І набагато-набагато безнадійніше.

Той момент Неждана потім часто згадувала - він став переломним у її житті. Але, як не дивно, вона завжди відтворювала його в пам’яті, спостерігаючи ніби зі сторони - нібито вона була не учасником, а глядачем. Уява малювала тендітну дівчинку, її заплакане личко, її плечі, що здригаються від ридань, її міцно стиснуті кулачки. Хлопця, високого, худорлявого блондина, який зупинився, наче вкопаний, спостерігаючи за цим беззахисним маленьким створінням…

Він стояв, розгублений, розчулений, сам готовий розплакатися, і дивився на дівчинку. Очевидно, знайомство на вулиці було непритаманною йому практикою. Тим паче таке знайомство - з самотньою, чарівною і нещасною юнкою… Але раптом вона довірливо підвела на нього блакитнющі очі - і відступати не було куди.