Художниця, стр. 10

- Заходь… - Неждані більше всього зараз хотілося якогось такого емоційного прихистку. Міцного чоловічого плеча, за яким би вона заховалася, і сильної чоловічої руки, яка покарала би всіх Нежданиних кривдників. Дівчина вперше взяла Владіка за руку й подивилася на нього благальним поглядом.

- Тато приїхав… - і її слабенький голосок погас десь у грудях, придушений тремтінням, що пробігло тілом, ніби електричний струм.

Владік не розгубився. Він давно знав Нежданину історію, розумів, чого вона так намагалася догодити Нестору, чого вона так сильно шукала чоловічої уваги. Вона завжди потребувала тата. Мужчини, якого вона могла би любити й у якому була би впевненою. Який любив би її безумовною любов’ю, дбав про неї, захищав її, пишався нею, хвалив і вважав її найкращою. А тепер цей тато вривався в її життя, розворушуючи рани, що встигли покритися тоненькою кірочкою, але ще не зажили.

- Добрий день, я Нежданин викладач, маю доручення від класного керівника наглядати за нею, поки мати дівчинки за кордоном, - чемно, хоча й дуже стримано відрекомендувався Владислав Олександрович. - Я так розумію, ви - батько Неждани.

Андрій зніяковів, відкашлявся і привстав, щоби подати руку доччиному вчителю. Але Владік діяв швидко, не даючи йому можливості оговтатися. Він одразу помітив, що чоловік не тверезий, і перейшов у наступ.

- Наскільки я знаю, ви вже багато років не провідували доньку, крім того, намагалися відсудити в неї частину квартири, яку колись залишили їм із мамою.

Чоловік спробував щось відповісти, але Владік випередив його.

- І тепер ви смієте з’являтися тут без дозволу Оксани Андріївни, своєї колишньої дружини, не попередивши дочку, її сусідку, якій ваша колишня дружина доручила наглядати за Нежданою, чи будь-кого іншого, хто відповідає за безпеку дівчинки, та ще й напідпитку?! Я попрошу вас вийти й більше не приходити сюди без дозволу. Або ж доведеться викликати міліцію.

Батько знову хотів щось заперечити, але Владік уже прочинив двері й узяв його за лікоть. Хлопець був високим і мав міцну поставу. У його руці відчувалася сила. І батько, не опираючись, не оглядаючись на доньку й не кажучи ні слова, вийшов.

***

…Неждана відійшла від вікна й примусила себе перестати думати про той день. Але почуття, що душили її тоді, клекотали в душі, й зараз, через стільки років, підняли з дна серця багато намули. Вона пам’ятала, що того вечора, як Владік вигнав тата, вона дуже сумувала за ним, забувши весь свій страх, ненависть і огиду. Тоді дівчина просиділа до ночі, притуливши чоло до вікна й мріючи про те, як батько кружляє її в своїх обіймах…

За вікном лунали гучні постріли. Такі натхненні, запальні, сміливі. Кожен із них вітали не менш гучними радісними вигуками. Неждана знала, що за п’ятсот метрів від її дому влаштовують щорічне піротехнічне шоу, але не збиралася виходити на вулицю, щоби поспостерігати за ним.

Колись, будучи малою, вона обожнювала феєрверки, хлопавки, бенгальські вогні… Вона взагалі любила полум’я і шум. Але тепер все було якось по-іншому. Дівчина ніби переситилася вогнем - тим, що спалював її зсередини, мучив безсонням, а в короткі хвилини нічного забуття переслідував у маревах.

То був привид, який поселився поряд із нею - привид ілюзорності життя. Інколи дівчині видавалося, що все навколо - несправжнє. Вона губилася у великій павутині існування, плуталася в її безладі, намагалася випірнути з неї - та лише глибше туди занурювалися. Навколо була лише пустка.

А потім померла бабця.

Бабця була єдиною людиною, якою Неждана захоплювалася і яку вона зовсім не розуміла. Можливо, так воно склалося тому, що дівчина дуже рідко бачила мамину маму - вона жила за тридесять земель від їхнього містечка.

Незважаючи на свій вік, бабуся постійно чимось займалася. Колись вона була швачкою, але літа, зір і мода зробили свою недобру справу - тепер всім було начхати на її шиття. Хіба дві-три сусідки - бабусині однолітки, та ще дідусева сестра своїми скромними замовленнями інколи нагадували старенькій, що колись її талантом захоплювалося все місто.

Але бабця ніколи тим не переймалася. Весь час бігала, брала участь у всіх громадських акціях, де потребували волонтерів, півпенсії роздавала для бідних та хворих, мало не щовечора співала в пенсіонерському хорі та щонеділі - дуже справно - ходила до церкви, ставити по два десятки свічечок за дуже дорогих їй людей.

Вона любила стояти й дивитися, як віск розмореними краплями сповзає по тендітній свічечці - її це заворожувало. Коли Неждана приїжджала до бабусі на літо, то часто ходила з нею до церкви. І чомусь завжди асоціювала собі ті жовтенькі крихітні свічечки зі своєю бабунею - такою ж делікатною, такою ж ранимою, такою ж світлою і доброю. І такою ж сакрально-таємничою.

А тепер бабусі не стало. Вона зотліла, наче жовта церковна свічка, згоріла, як іскра, що летить догори і губиться десь у просторі, стає нічим, зникає, розтворяється у абсурдності життя.

Мама навіть не змогла приїхати зі своєї «панщини», щоби провести бабусю в останню дорогу. Чомусь Неждані здавалося, що то було навіть на краще - адже бабусі однаково би це не допомогло, були би лише зайві сльози й дужчий жаль…

Але її особисто смерть бабусі докорінно спустошила. Неждана перестала хоч якось боротися, хоча би чогось сподіватися. Вона вигадувала свою філософію, свою віру в те, що життя - це примара, це якась сукупність відчуттів, інколи приємних, а інколи болючих. Це те, що ти бачиш, як ти це бачиш, і що ти хочеш - а чи не хочеш - бачити. Вона більше ні за що не розкаювалася, ні про що не шкодувала, ні про що не мріяла. Просто ховалася в шкарлупу своїх вигадок, своїх потрактувань. Розівчившись творити, вона все ж моделювала свій власний замкнутий світ, особистий Всесвіт, куди іншим вхід був суворо забороненим.

Кожен день вона залишалася наодинці з собою, зі своїми спогадами, зі своїм протистоянням. Владік провідував її щовечора і з усіх сил намагався допомогти. Це втомлювало. І набридало. Дівчина спочатку замкнулася, а потім почала уникати безглуздо закоханого й надокучливо турботливого вчителя.

Життя видавалося таким складним і абсурдним. Нічого навколо не мало сенсу. А якщо й не так - якщо й було десь вирішення конфлікту буття (ах, пафос-пафос, і він уже безкінечно набрид), якщо десь і був зміст, якщо десь збувалися мрії, якщо комусь і давалися шанси, якщо навіть щастя все ж існувало - то Неждані до того не було ніякого діла. Вона ще замолоду склала свою долю сама. А антидолі не існувало. Вона мала тепер пожинати все, що посіяла - розруху, біль, деградацію і постійне відчуття непоправної втрати.

І тоді вона вирішила просто піти.

Неждані було страшно - і хоча їй не був знайомий властивий більшості людей страх перед невідомим, смерті вона все ж боялася. І тим більше про неї мріяла. Смертю вона хотіла покарати себе. І через неї ж хотіла вивільнитися із жаху, у якому жила.

Ніхто ніколи не розповідав Неждані, що чекає її на другому березі Лети. Зате багато-хто говорив їй про способи туди добутися. І одного разу вона видряпалася на підвіконня зі своїм щоденником і спробувала намалювала їх усіх, а потім вибрати найбільш “гуманний”.

Дівчина швидко накидала контури графічним олівцем, промалювала чіткі лінії антуражу для своїх крихітних «гільйотинок» - стелю і вікно без штор і тюлі - фон для намиленої мотузки; ванну з великими бульбашками - для леза; стіну з графіті - для пістолета; широку автомагістраль, вокзал із перетином залізничних шляхів у формі знаку вічності - для машини та потягу… Самі предмети, які мали би доправити її на той світ, вона чітко не промальовувала - боялася.