Теплі історії до кави, стр. 8
Типові оди нововідкритому готелю змінювали одна одну, але на ці моменти й згодився пиріг, який виявився-таки дивовижно смачним. Як і лате. Ліля зосередила увагу на поглинанні смаколиків, поки люди з добре поставленими голосами не припинили свої теревені й не всілися на місця, дозволивши музикантам продовжувати творити казку.
Трубач виглядав ще розхристанішим, ще справжнішим, ще гарнішим. Він заплющував очі, а пальці танцювали по вентилях. Він розмовляв музикою, і Ліля також заплющила очі - щоби не відволікатися й краще його розуміти.
І коли нарешті згадала, що було б непогано познімкувати це все, музиканти вже зовсім розігрілися й шпарили сміливо, легко, здасться, забувши про все на світі.
Трубач розплющив очі й усміхнувся фотографині. Напевне, вони двоє найменше пасували до багатої та вишуканої атмосфери залу. Він зіграв щось немислиме, але цей дисонанс лише додав пікантності композиції. Трубач повернувся до своїх колег і щось їм сказав поглядом. Басист із барабанщиком заусміхалися, клавішник насупив брови, а саксофоніст набрав повітря в легені.
Дівчина повернулася на свій диванчик і залізла на нього з ногами, зручно вмостившись і налаштувавшись слухати музику, заодно поклавши фотоапарат на бильце, як на імпровізований штатив.
А хлопці тим часом ушкварили різдвяний блюз, за ним - I’m Feeling Good.
Ліля потягнулася за сумкою, щоби змінити об’єктив. А трубач тим часом змінив трубу - на маленьку, червону, із золотистими вентилями, точно позичену в якогось Санта-Клауса на вечір. Музики заграли «Щедрика» - і так щемко, так трепетно, що хотілося плакати.
А потім на сцену знову вийшли дядечки з поставленими голосами, щоби довго розводитися про зірковість готелю й іще там щось. Ліля почала збиратися додому - не хотілося псувати собі вечір вислуховуванням нудних промов.
Вона подякувала офіціантові-ельфові, який сказав, що сьогоднішня гостина за рахунок закладу, й поклав їй у руку запрошення на наступний святковий прийом, відповіла йому, що неодмінно прийде, якщо він сам нікуди не подінеться, передала вітання Рататую й тихо - у її уггі це чудово вдавалося - пішла до виходу.
На вулиці було сиро й неприємно. Таксівка ще не приїхала, але Лілі чомусь відчайдушно бракувало свіжого повітря.
- Панянко, куди ж ви? - хтось узяв її за руку вище ліктя, зовсім не так галантно, як готельні пінгвіни, але цей дотик був значно приємнішим за всі їхні уважності.
Трубач - усміхнений, із лукавими іскорками в очах - стояв посеред цього туману в одній сорочці й не відпускав Лілиної руки:
- Не думайте нікуди втекти, у мене тут серйозна пропозиція. Міняю диск із музикою на візитівку. Ви ж хочете диск із музикою?
Ліля засміялася.
- Ви замерзнете.
- Не біда.
Хлопець зігнувся й задер чорні класичні штанини - під ними були теплі червоні шкарпетки з різдвяними оленями.
- Мені сестра зв'язала. На Різдво. Тепер я ніколи не мерзну. То що, вам не сподобалася музика? Ви не хочете диска?
Ліля переклала сумку в руку, за яку він її тримав, аби не змушувати трубача її відпускати, хоч це й було безглуздо, і вільною рукою потяглася за візитівкою.
Під’їхало таксі. Насуплений клавішник з'явився у дверях готелю. Трубач замість поцілувати дівчині руку поцілував її в шоку, притримав двері машини й - прокрутившись на підборах тричі - повернувся в світ дзеркал і кришталевих водоспадів.
- Зупиніться ще біля супермаркету, будь ласка, - попросила дівчина
таксиста, - я швидко. У мене вдома просто гвоздика та мускатний горіх до кави закінчилися.
ЛИСТ ІЗ-ПІД ТРЬОХ ПЛЕДІВ
А з мене, знаєш, вийшов би некепський папа Карло. Коли мені холодно, я шукаю розмаїті малюнки та фотографії, заздалегідь указавши, що основним словом на їх означення мусить бути «тепло», довго дивлюся на них - і мені справді стає тепліше. Коли мені холодно, то, щоби зігрітися, треба зовсім небагато. Твого потиску руки, трохи шоколаду, гарячого чаю з цинамоном, кружальцем апельсину й півцвяшком гвоздики. Або пісню, під яку ми так легко засинаємо, у вуха, плетений шарф довкруж шиї і заплющити очі.
Але не зараз. Коли ти так далеко, то, щоби зігрітися, мені треба залучати важку артилерію втеплюючих засобів. Три пледи - мій, твій і ще наш дорожній зверху. Електричний чайник із гарячою водою - щоби можна було його обійняти й трохи пройнятися його теплом. Наповнити бабусин пузатий заварник із гарними дрібними трояндочками заваркою вщерть. Горнятко з плетеним «светриком». Фотографії нашого моря. Багато красивих фотографій. Книжка. Краше дві - з улюблених. Музика. Заплющити очі. Теплі вовняні шкарпетки. Твій светр - щоби рукави закривали долоні й звисали донизу, як у П’єро. Подушки на широке підвіконня. Свічки. Аромалампа. Записник із моїми сокровенними мріями. Телефон під подушку - щоб у жодному разі не пропустити твого дзвінка. Улюблений поторсаний м'який ведмедик. Сюди б іще великого пухнастого собаку з кудлатим хвостом, але в нас немає собаки.
І все одно мені так холодно без тебе. У мене мерзнуть пальці, мерзнуть ноги. У мене навіть - ти ж повіриш? - мерзнуть думки. Хіба може бути щось гірше, ніж мерзнути далеко від тебе? Знаєш, рідний, мені так тебе бракує.
І коли приїдеш ти, мені не треба буде ні записників, ні картинок. Можеш зривати їх зі стіни, якщо хочеш. Лише відкрий, будь ласка, своїм золотим ключиком те місце в моєму серці, звідки по всьому тілу буде струменіти тепло. Бо з мене, взагалі-то, вийшов би некепський папа Карло. Лишень кому потрібен той папа Карло, якщо в нього немає його Буратіно.
Тож, любий Буратіно, давай завершувати цю зимову казку гепіендом і теплом. Не барись і приїжджай додому швидше.
Твоя замерзла дівчинка,
з якої міг би вийти некепський такий папа Карло, знаєш
ЛИСТ ДО МАМИ
Пам’ятаєш, мамо, коли я була маленькою, то запитувала тебе, що зі мною буде, коли я виросту. Мені хотілося знати, чи буду я красивою, чи буде в мене дім із сонячною терасою, різнобарвними квітами та великим кудлатим собакою, чи зможу я подорожувати й бачити море частіше, ніж раз на рік, чи я любитиму якогось хлопчика так, як ти любиш тата. Я хотіла знати, чи у мене теж буде донечка, якій я заплітатиму коси й пов’язуватиму на них яскраві бантики.
Ти - пам’ятаєш? - казала, що вродливою я буду неодмінно, вважала, що в мене добрі очі й тепла усмішка, а це - головна окраса дівчинки й жінки. Найважливіше - не розівчитися усміхатися людям і дивитися на них із любов’ю. Я старалася не розівчитися, мамо. Інколи це було так складно, знаєш. Але я пам’ятала твої слова, що любити ніколи не буває просто. Утім, воно того варто. І так воно й було.
Ти кажеш, що моя тепла усмішка й добрі очі залишилися зі мною, і я знову хочу стати маленькою дівчинкою, вмоститися тобі на колінах і розпитувати тебе, що зі мною буде, коли я виросту.
Коли я була маленькою, ти казала, що світ завжди відкритий для нас. І навіть якщо у мене не буде моря й високих гір, то будуть озера та пагорби. Ти казала, щоб я ніколи не звикала до краси так, щоби перестати нею дивуватися. Ти казала, щоб я частіше ходила пішки туди, де немає асфальтованих доріг і де росте багато дерев.
А ще ти казала, що колись у моєму серці поселиться щось, схоже на метелика: дуже красиве, тендітне й крихке. І просила мене зберегти його, хоч чого б це вартувало. Скажи, мамо, ти ж мала на увазі те, що я зараз відчуваю?
Мій метелик поселився в серці, коли я зустріла Його.
Знаєш, у нього такий мужній голос. Трохи обвітрений, але впевнений і дуже спокійний. Коли він говорить, я заплющую очі й згадую, як любила маленькою прийти до моря, згорнутися калачиком на теплому піску, заплющити очі та слухати. Його голос нагадує мені шум морських хвиль.