Теплі історії до кави, стр. 4

Із кухні долинав приглушений звук футбольного матчу. Остап завжди снідав, спостерігаючи, як інші ганяють м’яча. Він любив відкинутися на спинку м’якого крісла, спокійно пережовувати й швидко водити очима за метушнею на екрані. Марта завжди думала, що з таким самим урівноваженим спокоєм Бог дивиться з небес на людську метушню.

Засвистів чайник. Остап користувався винятково газовою плитою, коли готував собі вранішню каву. Він категорично не визнавав пластмасових електричних чайників і стверджував, що кава з них смердить смітником. А ще Остап передплачував щоденну газету і дуже хотів, щоб її приносили вранці. Він тоді слухав матч, пив каву й гортав газету.

На щастя, тут, у провінції, ніхто не приносив газет.

Марта спробувала ногою повітря на дотик. Воно було прохолодним і ніжним. Вона висковзнула з-під перини й накинула на себе довгий плюшевий халат. Навшпиньки пройшла до кухні й зазирнула туди. Остап зосереджено водив очима за рябою кулею на екрані. Аромат кави тріпотів у повітрі. Але Марта не любила кави. Вона усміхнулася й затрималася на мить, щоб укотре помилуватися чоловіком. Так, майже щоранку, вона милувалася ним уже майже шістнадцять років.

Тихесенько вийшла на терасу. Вітер розхристав їй волосся, проганяв залишки сну. Марта дужче затулилася халатом. Вітер жбурнув їй в обличчя декілька мокрих крапель. Вона любила дихати дощем.

Спиною відчула, як Остап усміхається, стоячи позаду неї. Коліна зм’якли від ніжності, але вона не обернулася. Вітер пестив їй щоки. Міцна рука невагомо обійняла за талію. Другою Остап простягнув їй горня, яке парувало туманними завитками. Вона відчула запах цинамону. То було її улюблене мате.

Вони стояли мовчки. Марта лише сильніше закуталася в сильне чоловікове тіло. Він лагідно дмухав їй у волосся.

Марта думала, що ще три дні, і їхня відпустка закінчиться - вони повернуться до шуму великого міста, до своїх синів-підлітків, до буденного графіку. Але зараз вона вбирала в себе цю легкість, цю неймовірну свіжість і тишу. У них з Остапом не було медового місяця. І це вперше вони відпочивали лише вдвох.

Вітер зненацька заскочив їх крижаним подихом. Дерева засвистіли, вигнулися. Повітря стало кольору розведеного водою молока. Остап пригорнув Марту міцніше й повів до будинку. Вона зупинила його.

- Ти замерзнеш, - він дивився на неї тим самим поглядом, як тоді, майже шістнадцять років тому, коли вперше переводив через хисткий місток у цих самих горах. І вона так само вдячно йому усміхнулася.

- Облиш, я зовсім трішечки побуду тут. Наодинці, - вона підняла на нього благальний погляд.

Остап кивнув. За мить він повернувся, щоби накинути їй на плечі шерстяного пледа.

Марта почула, як у кухні гучніше заговориш коментатор. Остап уже не боявся її розбудити.

Він майже ніколи не говорив їй, що кохає. Але щоранку заварював їй чай і перебирав волосся. І він завжди знав, чого вартує справжнє мовчання.

ЕВОЛЮЦІЙНІ ЗАМАЛЬОВКИ НА КАВОВІЙ ГУЩІ

Сьогодні день народження нашого друга. Ми виїхали в ліс і смажимо шашлики. Точніше, ви смажите шашлики. Я сиджу й перебираю струни гітари. Ти просиш мене щось заспівати. Я ніколи не співаю, коли ти просиш. Я взагалі не можу співати, коли ти поруч. Мені пересихає в горлі. Це тому, що ти співаєш невимовно гарно. Я так не вмію. Тому передаю тобі інструмент, і ти ненароком торкаєшся своїми пальцями моєї руки. У тебе дуже гарячі руки.

Усі сідають у коло і говорять, звісно ж, про чоловіків-жінок. Ідеальних. Ти кажеш, що ідеальна жінка мусить уміти заварювати смачну каву. Я кажу, що ідеальний чоловік мусить мати гарячі руки. Ти не знаєш, що я вважаю тебе ідеальним чоловіком. Ромашечка простягає тобі свої руки й питає, чи вони достатньо гарячі. Ви смієтеся.

16 ТРАВНЯ

Я не можу перестати думати про твої слова. Уже другий ранок поспіль я уявляю, як ти прокидаєшся вранці й робиш собі каву. Я п’ю чай - ти б сказав, що це не чай, а тирса, загорнена в пакетик. Ти так любив усе справжнє. А в мене навіть немає джезви. Мені чомусь страшенно хочеться бути ідеальною жінкою. Сьогодні я піду й куплю кавові зерна. І млинок. Буду вчитися заварювати каву. І колись, може, пригощу тебе нею. Або не пригощу. Ти робиш її так невимовно добре, як я ніколи не вмітиму. І взагалі. Коли ти поруч, мені тремтять руки.

Чому ти її п’єш? У неї запаморочливо красивий аромат, це так. Але вона гірка. І коли її пити, стає сумно. Я читала, що Джон Мільтон пив каву, коли писав «Втрачений рай», а коли писав «Повернений рай», пив чай.

10 ЛИПНЯ

Тепер я теж п’ю каву. Мені порожньо й холодно всередині. І ніяке літо не може мене вилікувати. Інколи Ромашечка приходить вечорами, і ми разом говоримо про все на світі або дивимося фільми. Добре, що він є. З ним так спокійно. І можна плакати йому на плечі. Він ніколи не звинувачує, не ставить зайвих питань і не пропонує відразу рішень. Він готовий вислухати, помовчати чи сказати щось абсолютно беззмістовне й водночас лікуюче. Правда, в його присутності сльози інколи зникають самі собою.

Він знає, що мені дуже зле. Але ніколи не питає, чому. І добре. Бо як би я йому сказала? А раптом він розповів би тобі?

Ранкове кавування перетворилося на ритуал. Я піднімаюся з ліжка, мелю собі дрібку зернят зі шматочком палички цинамону і клаптиком зірочки анісу. Тоді засипаю суміш у джезву, заливаю водою та заварюю. Додаю трохи цукру й повертаюся назад у спальню, прочиняю вікно навстіж, мощуся на широкому підвіконні й довго-довго дивлюся в сад. Сонце тільки-но піднімається над містом. Я люблю ці ранкові миті. Тоді я абсолютно точно знаю, що Хтось думає про мене. І що Йому не байдуже до мого смутку. Я пошепки розповідаю Йому свій біль. Він витирає мені сльози сонячним промінням і, здається, всміхається. Потім я швидко збираюся, біжу на роботу, як завжди, запізнююся, думаю про тебе, знову трохи сумую, заливаю звичайну, перемелену десь на заводах, каву окропом і тоді сумую ще дужче. Ми не бачилися вже стільки днів. Я не хочу тебе бачити. Усе ще сподіваюся, що це мине. Я молюся, щоби це минуло. Але Він не відповідає, не обіцяє, що буде легко й безболісно. Просто каже, що буде зі мною завжди, за будь-яких обставин. Я хотіла б навчитися любити так само безумовно.

14 СЕРПНЯ

Ти прийшов до мене. Так несподівано. Я, мушу зізнатися, чекала Ромашечку. Ти виглядаєш збентеженим і трохи розгніваним. Питаєш, чого я тебе уникаю. Кажеш, що Рома тобі все розповів. Що мені сумно й погано. Ти не можеш зрозуміти, чому я ніколи нічого не розповідала тобі. І хіба з друзями так можна поступати. Що я маю тобі відповісти? Як маю сказати, що ти мені більше… не друг? Що ти мені більше, ніж друг?!

Я нічого тобі не кажу. Заварюю каву. Граю на гітарі. Співаю. Ну й нехай. Байдуже. Нехай тремтять руки, голос, хай пересихає в горлі, хай я нічого не вмію. Ти тут, і мені страшенно хочеться, щоби твої теплі руки зігріли мої.

Ти мовчиш. Ти весь час мовчиш.

Я застудилася. У горлі першить, світ ходить колами, наче намагається станцювати навкруг мене «подоляночку». Мені хочеться додому. Ти прийшов до мене на роботу й приніс мені каву з імбиром у своєму великому термокухлику. Не знаю, як ти дізнався, що мені так до нестями хочеться тепла. Може, знову Ромашечка на хвості приніс. Але, судячи з того, як палахкотять твої долоні, коли ти намагаєшся на дотик визначити, наскільки висока в мене температура, ти знаєш більше, ніж знає він.