Теплі історії до кави, стр. 25
Так, мине ще пару днів, і їй доведеться повертатися в своє місто, де вона більше не могла жити. Там у неї на столі лежать дві пропозиції, абсолютно різні. Одна - переїхати в це містечко, де зараз над її головою хмари затуляють зірки; маленьке й страшенно далеке від дому; працювати в домі з садом, відвідувати дітей у притулку й робити те, що вона так любить - помагати створювати книжки. Інша - поїхати до Києва, жити десь у крихітній кімнатці в душному спальному районі; працювати над тим, що її ніколи не цікавило - писати про моду й інший життєвий дріб’язок, однак нарешті заробляти трохи більше, і, відвідуючи з друзями якусь кнайпу раз на сезон, не вишукувати найдешевший напій у переліку, а купувати справді бажане.
Тереза давно мріяла про розвиток, зміни, воліла вилізти з гнітючих злиднів. Колись вона хотіла працювати на радіо, а опинилася у великому двоповерховому автобусі, що їздив по західноукраїнських замках і возив іноземців на екскурсії. Дівчина була майже ді-джеєм, як і хотіла: вона мала мікрофон і слухачів, лише заміс саундтреків і пісень змінювалися картинки за вікном. А ще у неї була маленька наймана квартира в живописній місцині й сусідський кіт, який приходив до неї їсти та ніжитися.
І в кінці цього тижня Терезі потрібно повернутися туди й, нарешті, щось вибрати.
Мері з дівчатками підійшли до машини, малеча вже хотіла спати, а Мері обіцяла розповісти їм казку. Тереза ж повернулася до Марселя й лягла коло нього на плед.
- Я тут молився, щоби розійшлися хмари, - прошепотів він. - Тож нікуди вже не тікай, добре?
Тереза кивнула, глянула на небо… і раптом побачила шалений хвіст падаючої зірки!
- Є-е-е-е-е!!!!!!!
У цю мить дівчина була ладна розцілувати Марселя й пообіцяти йому ніколи більше навіть не пробувати над ним покепкувати. А ще раптом - Боже, як несподівано! - вона знову почала вірити в маленькі дива. Коли емоції трохи вляглися, Тереза повернулася до хлопця й прошепотіла:
- Дякую.
- Завжди будь ласка. Які ще будуть побажання?
І дівчина розповіла йому все; виклала, як на долоні: про свої страхи й сумніви, про своїх монстриків і сусідського кота, про автобус, мікрофон, щоденну каву в термосі, видавництво в провінційному містечку і глянцевий журнал у такій чужій столиці. А потім попросила його розказати їй якусь історію і заснула під його голос.
У останній день, коли треба було прощатися, всі болі, накопичені за довгий період, раптом зібралися в одній точці й пекли немилосердно. Узагалі, Тереза давно завважила, що має алергію на прощання з людьми, яких любила. У неї зразу сльозилися очі, стискало горло, свербів ніс, опускалися руки й ставало важко ходити. Вони їхали з притулку й плакали, бо плакали діти. Марсель сидів поруч і витирав сльози теж. Він казав, що ніколи не плакав на похороні когось із родичів, а тепер просто не міг стриматися.
Директор зупинив машину біля річки, й усі мовчки вийшли надвір. Тереза ридала, загорнувшись в обійми Мері. Олеся й Дануся стояли коло Марселя й дивилися, як він набрав пригорщу пласких камінців і почав кидати ними в бік річки, пускаючи «млинці». Мері витерла свої й Терезині сльози й підійшла до дівчаток. Тереза тим часом почала спускатися вниз, за річкою, а тоді перейшла її по великих камінцях на другий берег і почала видиратися на небезпечну кам’яну стіну. Вона дуже боялася висоти, але в той момент її це не турбувало. Емоції спопеляли дівчину зсередини, і вона тікала від думок туди, де запаморочується голова і де вони більше не виникають. Вона якось примостилася на висоті п’ятнадцяти метрів над річкою, у слизькому взутті, з утомленими руками. А спуск був таким небезпечним! Дівчина просто сиділа наверху й робила вигляд, що відпочиває, тому й не злазить.
Раптом звідкілясь узявся Марсель.
- Слухай, чого ти там сидиш? Тобі допомогти?
- Угу.
- Ем… А чого ти не попросила раніше?
- Не хотіла.
- А… Он воно що…
Марсель зробив вельми здивований вигляд, але почав видиратися вгору, а, порівнявшись із дівчиною, подав їй руку. Сходити було дуже страшно, кам’янистий берег круто спускався вниз, де шуміла річка, руки й ноги вперто тремтіли. Вона чіплялася ними за траву, за ґрунт, а Марсель постійно повторював, що трава ламається, ґрунт розсипається, потрібно ставити ноги на камінь.
НОГИ НА КАМІНЬ! Не чіплятися за дрібниці, виводити в пріоритети найважливіше!
Тереза всміхнулася цій думці й захотіла відразу втілити її в життя, але це було не так уже й легко. Олеся й Мері підбадьорливо кричали з мосту, Марсель просив ну хоч трохи більше довіряти йому й відпустити сухе бадиляччя. Уся ця ситуація нагадувала сцену з фільму: красиві гранітні камінці, стрімке урвище над річкою, чоловік із зовнішністю сміливого ковбоя простягає руку - і картинка стає статичною.
Аж поки Тереза, нарешті, не довірилася повністю - і вони зійшли за лічені хвилини.
А потім була смачна їжа, прощання, знову сльози, дорога, Київ і співбесіда в модному журналі. Тереза прийшла туди трохи невиспана й заплакана, у вим’ятій сукні, яку її бабуся точно б назвала «як корові з писка», і великою валізою. І коли вже сиділа в холодній маленькій кімнатці з прозорими стінами, раптом побачила, шо в неї… брудні руки. Дівчина придивилася й помітила напис кульковою ручкою, який просвітлювався на шкірі - його Марсель, граючись, наніс жартома: ROYALTY - член королівської родини.
Принцеса всередині Терези усміхнулася, згадуючи казку днів, що були позаду. І вірячи в дива попереду. Вона подякувала пані, яка сиділа навпроти, за витрачений час, сказала, що передумала, вийшла з високого будинку, довкруж якого стояли дорогі машини. Волочачи за собою велику валізу, витягла з кишені свій старий телефон із потертим екраном і написала смс-ку директору провінційного видавництва: «Я з вами. Коли мені приїжджати?»
А наступного ранку, добувшись до свого комп’ютера, відкрила листа від Марселя.
«Ти все зробила правильно. Тепер - уперед, і ноги на камінь, пам’ятаєш?»
Тереза пам’ятала. Їй хотілося плакати з удячності щоразу, коли вона згадувала про цей час, про Мері, дівчаток, дітей із притулку, їхню команду, про Марселя. Але хто ж показуватиме слабкість?
«От не псуй мені спогади спробами навчити мене жити. А то наступного разу, як приїдеш, не лише води не дам, а ще й спечу пиріг із вишнями - не вегетаріанський, як ти пам’ятаєш. Ти ж пам’ятаєш?»
УРАГАН «КАТРІНА»
- Андріаночко, ти якась бліда сьогодні. Іди додому, відпочинь, - начальниця схилилася над столом молодої вродливої жінки, всміхаючись
- Усе добре, Галино Сергіївно. Я в нормі, справді, - усміхнулася у відповідь Андріана.
- Не сперечайся, - жартівливо посварила її начальниця. - Іди, йди. Робота - не вовк, ти ж знаєш. Користуйся можливістю!
- Усе, переконали. - Андріана засміялася, швидко вимкнула комп’ютер і склала папери на столі. Закуталася у великий сірий шарф грубої в’язки, надягла плетені рукавички в тон і бадьоро помахала співробітницям «па-па».
Це вже не вперше жінку відпускали, чи то пак випихали, трохи раніше з роботи, бо ж усі розуміли, яка в неї ситуація. Але тільки-но вона вийшла за поріг, співробітниці із псевдо-співчуттям на обличчі й пліткарськими нотками в голосі взялися ту саму ситуацію обговорювати.
- Яке нещастя… А такі ж молоді, а вона ж так усіх завжди підбадьорювала, а сама в чому опинилася… Ай-ай-ай…
Андріана йшла й підбирала собі музику в МР3-плеєрі. Його, до речі, подарував чоловік десь одразу після їхнього весілля. Аж не вірилося, що вже кілька років минуло. Вони ж досі такі закохані, а плеєр чомусь виглядає таким уже поторсаним і затертим… Маленький щасливий спостерігач за часом, який непомітно минає, це точно.
Молода жінка подумки створювала під кожну мелодію танець: свій із коханим чоловіком. Насправді, вони давно вже не танцювали разом. Після аварії він довго лежав у лікарні, а тепер ходив на милицях. Проте це не заважало їм, лежачи на маленькому дивані і їхній найманій квартирці, піднімати догори руки й танцювати пальцями. І це не заважало їй мріяти. Тільки-но у вухах починав співати Армстронг із його «ж» замість «дж», із тимтаким щемким «жашт мі енд ю», вона малювала навколо себе з Олегом сірий серпанок із приємним тютюновим запахом, сильно зменшувала експозицію, так, що в кадрі лише вони світилися світлом, а все решта перетворювалося на тьмяну віньєтку, у кутку начакловувала чорношкірих джазменів і джазвумен із неймовірними плавними рухами.