24:33:42, стр. 2

Клоун в помаранчевому шалику схопив мiй паспорт i почав носитися iнстанцiями, а я побачила себе в образi мотлоху, зваленого бiля фотелю, в якому спав сумний марокканець. Вийшло переконливо. Я подумала, може, зателефонувати додому i попередити матiр про те, що я вляпалася в iсторiю? Бо моя мати вирiзнялася iстеричнiстю. Оскiльки вона чекає прибуття лiтака за кiлька годин в Борисполi зi мною, живою, на борту, щось менi пiдказує, що, коли я не вийду до зали, вона хутко вигадає, хто мене вбив, розiтнув моє поки що молоде тiло, i куди закопав. Мама - фахiвець з iстерик. Це, мабуть, факультативний предмет, якому вчать у всiх педагогiчних вузах. Про вмiння мами з усього створювати iстерику я розповiм трохи згодом. Мiй телефон не працював. Тодi я вирiшила поридати. Сумний марокканець повернув свою мармизу в iнший бiк.

Я зустрiлася з Клоуном невдовзi пiсля того, як вийшла з медичного закладу, в якому намагалися розiбратися зi мною та моєю нервовою системою. Я опинилася там пiсля не дуже вдалої спроби погратися в офiцiантку, та повернулася до роботи. Я не знала, що було веселiшим: гратися в офiцiантку чи випробовувати на собi сучаснi методи лiкування нервiв.

Точно не знаю, що саме послужило поштовхом для того, що я почала гратися в офiцiантку. Хоча скорiш за все причиною була зустрiч з моїм колишнiм першим чоловiком (я наголошую на тому, що вiн - перший та колишнiй, тому що в мене ще є другий та колишнiй, i це - рiзнi люди), який розважливо повiдомив менi, що я нiчого собою не являю, що я не здатна нiчого зробити самотужки, що я типова використовувачка людей, не вмiю самостiйно мислити, не вмiю самостiйно рухатися, i виключно використовую iдеї, плани та думки iнших. Це були несправедливi слова. Тим бiльш менi не хотiлося чути таке в день мого народження. I якщо замислитися, повiрити цим словам могла тiльки дурепа, та й то не всяка, але я повiрила. Оскiльки весь час нашого спiльного з ним життя вiн вдало переконував мене в цьому. Як такому не повiрити? Мiй перший колишнiй чоловiк виглядає як дуже впевнена у собi людина. I промовляє надзвичайно переконливо. Крiм того, я подумала, що коли вiн, вiчно зайнятий бiзнесмен, знайшов час спецiально привiтати мене з днем народження та вiдкрити менi очi на саму себе через стiльки рокiв, це щось має означати. Тим бiльш, що останнiй раз я бачила його сiм рокiв тому, я бiгала за ним по квартирi, а вiн намагався повiсити мого приятеля Марлена на шовковiй краватцi, яку Марлен без дозволу позичив на важливу зустрiч. Або шовк був дуже якiсний, або шия Марлена волога та вертка, впоратися з цими двома важливими на той момент речами моєму першому колишньому чоловiковi нiяк не вдавалося. Коли я переконалася в тому, що Марлен у вiдноснiй безпецi, я швидко зiбрала сумку та гайнула до матерi. В подальших наших зустрiчах потреби не було.

В той день я ще раз зiбрала сумку, але поїхала не до, а вiд матерi. Я поїхала в кримське мiстечко з малоромантичною назвою - Саки. Жити чесним життям справжньої офiцiантки. А чого? Багато хто з нас мрiє раптом взяти i змiнити все своє життя. Багато хто про це думає i говорить, а я не думала i не говорила, я це зробила. Втiм, якби я думала про наслiдки, можливо, не поспiшала б дiяти. Саки були припилюченим мiстечком. Роботу я знайшла на базi вiдпочинку "Блакитна хвиля". Не можу переказати, як я цим пишалася. Сама. Одненька. Вiдразу знайшла собi роботу. От як. Моя робота мала назву "Морська галька", стiни її були викладенi галечником. Господаркою цього закладу була Галина Миколаївна, яка жила "в центрi"; вона щодня просила притримувати для неї столик, який традицiйно був накритий махровим ганчiр'ям кольору вишнi, що втомилася стигнути. Щоразу вона запитувала нас, чи пам'ятаємо ми, що потрiбно мити руки? Вiдповiдi їй були не потрiбнi. Ми пам'ятали, але не мили. Навколо море, чистота i краса.

Я хотiла назватися Тамарою, але їм потрiбний був мiй паспорт, не так легко нажухати сучасних володарiв морських барiв, тому довелося жити пiд справжнiм iм'ям. То було нецiкаво, але що поробиш? Моєю напарницею була Люська. Тобто в неї було опереточне iм'я - Люсьєна, але так її нiхто не звав, навiть мати. Коли я спитала в неї, чи любили її батьки оперету, Люська замружила очi, а потiм спитала: "Слиш, ти пити будеш?" Приблизно так ми з нею спiлкувалися весь час. Люська була б вродливою, якби не фарбувала вiї. Справа в тому, що Люська була бiлявкою з дуже свiтлими очима, такий колiр має постiль, випрана з пiдсинювачем, свої вiї ж вона фарбувала чорною кошлатою тушшю. Дуже ретельно. Тому створювалося враження, що її очi - це тваринки з чорними волохатими щупальцями або щупальцеподiбнi рослини, яким надумалося укорiнитися на людському обличчi. Я їй про це не говорила. Нiколи. Бо тодi б отримала виделкою пiд ребра. Коли Люська чула щось незрозумiле, вона або пропонувала випити, або лiзла з'ясовувати стосунки. Я їй заздрила, тому що Люська нiколи не била ноги та стегна об стiльцi та столики.

Вона менi теж заздрила. Тому що я злигалася з рятувальником Миколкою. Менi заздрили всi мiсцевi баби. Бо в силу своєї роботи Миколка постiйно був в тугих плавках, ну i всiм було зрозумiло, що заздрити тут є чому. "Ти бач, офiцiанточка, нi морди, нi дупи, а вхопилась за залупу", - казали мiсцевi тiтки. Вранцi, коли я прокидалася, я шепотiла йому: "Ти тiльки глибоко не запливай, чуєш, Миколко? Не запливай. Бо всяке може бути. А як тодi я?" Я плакала, а вiн дзвiнко хлопав по моїх сiдницях, та казав: якативменедуринда. Якби мене побачив тодi, скажiмо, Марлен, вiн би сам повiсився на шовковiй краватцi або бубонiв на вiкно: "Куди нiч - туди i сон". Марлен - забобонна особа.

Люська жила з комендантом п'ятого корпусу. Вiн був фiлософом iз загостреним почуттям власної гiдностi. Коли напивався, завжди всiх перепитував, у чому сенс життя, вкладався на землю та волав: "Я - людина!" I краще було йому щось вiдповiдати. Простими словами. Бо, на вiдмiну вiд Люськи, випити вiн не пропонував, а вiдразу гасив по пицi. Справжнiй чолов'яга. Люську вiн також лупцював, хоча вередливою вона не була, щоправда, завжди здавала менi змiну з недостачею. Тому я вимушена була обраховувати клiєнтiв, iнакше в нас нiчого б не сходилося. Втiм, обраховувати їх було неважко. Коли люди замовляють горiлку в саму спеку, закушують її кавуном, а потiм додають пива, їм не треба дивуватися тому, що знаходиться хтось, хто використовує їхнє становище.

В нашiй "гальцi" навiть справжня винна карта була. Винну карту формувала татарка Рая. Наша сомельє. Рая виготовлювала одну виноградну настоянку, до якої додавала чорнослив. Та iншу виноградну настоянку, куди нiчого не додавала. Краще було пити другу, друга була бiльш лояльна до голови. Таким чином в нас були представленi солодкi та сухi вина. Галина Миколаївна сама розливала їх по пляшках, якi привозив її син, що навчався в Києвi. В Києвi синовi жилося добре на мамчинi курортнi грошi, судячи з того, що пив вiн недешевi вина. Головне для мене було не зареготати вголос, коли якийсь недоумок робив вигляд, наче розбирається у винах, замовляв iталiйське вино 1984 року, пригадуючи, який тодi був врожай та погода, принюхувався до краєчку чарки та прицмокував, вдаючи з себе гурмана. Та сама Рая робила для нас коньяки трьох марок, вже не знаю, з чого саме, але настоювала вона це пiйло у дубових дiжках.

У Люськи була таємниця. Вона потайки писала роман. А я все думала, ну про що вона може писати? Вона ж вiсiм класiв не скiнчила. "Ти про кохання пишеш?" - запитувала я. "Йди собi" - вiдповiдала менi Люська в тi днi, коли намагалася бути чемною. Одного разу вона покликала мене пiд барну стiйку та пообiцяла розповiсти, про що вона пише, якщо я поiнформую її, чи засмаглий член в Миколки. Я знизала плечима та розповiла. Люська тодi реготнула та збiгла, зараза. Менi так прикро тодi було, я ж не знала, що згодом Люську побачу за iнших обставин, i вона менi сама про цей роман розповiсть.

Важко було жити офiцiанткою. Самостверджувалася я лише на п'яничках, всi решта за людину мене не вважали. П'янички були людьми чуйними, деякi навiть замовляли менi лiрико-бандитськi пiснi про кохання та зраду. Краще б грошима. Бо грошей не вистачало нi на що. З iншого боку, коли я була офiцiанткою, в мене значно зменшилися потреби. Мамi я зателефонувала тiльки одного разу, коли приїхала та влаштувалася на роботу, сказала, що я вiдпочиваю, подумала, що правду їй говорити не слiд. Додому я повернулася худа, засмагла, зморена та витрiшкувата. З синцями пiд очима та на стегнах. I тривалий час хутко озиралася на "Дiвчино!" I не розумiла, а де мої таця, блокнот та олiвець. Та що там - я смикаюся вiд "Дiвчино!" i тепер.