Кавовий присмак кориці., стр. 21
Менi здається, що вже час iти додому. Я всiм кажу, що менi час
iти. Господарi кажуть, що «ще рано, ти куди, що тобi робити вдома».
Алекс мовчить, було б дивно, коли б вiн кинувся просити мене залишитися
«бодай на хвильку». Андрiй каже, що подзвонить або зайде днями.
Женя препарує ставридку непохитною рукою дитячого хiрурга.
Назар кладе в мою долоню кружальце з чорного хлiба. «Подарунок, - шепоче. - Вiн не розлипнеться, не бiйся, я його добряче наслинив. Покладеш собi в шафу». «Дякую, любий», - цiлую його у свiтлу макiвку. Виходжу в коридор. Узуваюся, натягаю куртку. «А як там Ланс? А що там Мiла?» Не второпаю, хто з них про що спитав. Наразi, це й неважливо. Обличчя в усiх направду зацiкавленi в моїй вiдповiдi. Мої улюбленi лицемiри. «Вiдкрили новий аптечний рундучок, спарувалися з елiтною сукою з Пiтера», - слухняно вiдповiдаю я. Гадаю, що вони зможуть дiбрати, де чия новина. Довiдка: Ланс - собака батька, повне iм'я - Ланселот, а Мiла - це моя та Андрiєва мати, вона ж - улюблена свекруха Женi, вона ж - бабуся Назара. Повне iм'я - Мiлена.
У самотностi багато переваг. Це - правда, я не вигадую й не кокетую, в самотнiсть можна закохатися (кожен iз нас закохувався ще й не в таке) i не мислити собi життя без неї. Прецiнь, як у будь-якого явища, i в самотностi є неприємнi моменти. Зокрема, це стосується запитань. Людину, що не є самотньою, запитують про дружину (чоловiка), коханку (коханця), дитину. Це теж не надихає. А от самотнiй людинi дiстаються абиякi запитання. Її добивають. Треба спитати тебе щось схоже на iнтимне наприкiнцi твого вiзиту, от вони й питають, турботливi друзi, спiвчутливi близькi, обiзнанi родичi. Спочатку вони в лихоманцi думають, про що (кого) тебе запитати, як же ж-бо iнакше - неввiчливо i не по-дружньому. Саме так вони вважають. Запитавши, вони i не чують твоєї вiдповiдi, позаяк знати про здоров'я та справи твоєї мами, троюрiдного онука, вередливої сусiдки, улюбленого пацюка нiкому не треба. Ти, як отой мураха, побудував свого мурашника, палац самотностi, i гадаєш, що захищений. Тобi так подобається жити в ньому, аж вони туди - паличкою, паличкою. «Ми не залишимо тебе одного вмирати, - це їхнє гасло. - Кепсько помирати одному. Ми будемо поруч, коли ти вiдходитимеш у засвiти». I по твоїх голих нервах - паличкою, паличкою.
У дитинствi було просто - схрестив перед собою руки i сказав: «Я в будиночку». I тебе нiхто не чiпатиме, тебе не чiпатиме навiть твiй найзатятiший ворог. Бо ти - в будиночку. Ти встиг туди вскочити, зачинити дверi. Дiти поважають правила своїх iгор, що їх самi ж i запроваджують, треба лише виконувати простi умови, примiром, уникати слова «цур», бо всiм вiдомо, що «цур ловить кур», тому «Цур, я в будиночку» - не приймається. Дорослi постiйно усталюють i порушують правила, так вони розважаються, вони не вiд того, щоб ускладнювати життя собi та iншим. I все ж, коли вони щось намагаються спростити, то переважно виходить якась непристойнiсть. Одне слово, самим «цуром» тут не обiйдеться. За дверима я чую, як вони гомонять, наче бджоли. Прорiзається голос Женi: «Що, знову запитували в нього про якесь дебiльство? Про Мiлу i я вам можу розповiсти. А хто такий Ланс? Чех?» Люба Женечко, янголе мiй.
Я пiдходжу до свого будинку. «Лесе, ти знаєш, як українською буде «дворнiк»? - озивається до мене наш двiрник дядько Остап. Вiн курить цигарку, сидячи на сходах. Вусатий, типовий гоголiвський персонаж. «Двiрник», - кажу я, адже пишаюся своєю впевненiстю, що добре знаю мову. «Якби ж то, - Остап посмiхається. - Смiттярик. Нова бiлоснiжна iдея нашого ЖЕКу». «Iдiотство», - вичавлюють мої губи. «Отож», - пристають на це очi Остапа, а може, вiн сам каже: «Отож».
Це його улюблене слово для будь яких ситуацiй. Презервативи, що виснуть на деревi - отож, папiрцi, накиданi пiд балконами - отож, похорон одного старого з першого поверху - так само отож.
Нiч харчується нашим дiалогом, смажить нашi слова на сковорiдцi Мiсяцевi, потiм буде ними ласувати. Я чемно кажу ночi: «Смачного». Нiч муркоче березневим котом. Нi, це не нiч, це i є дворовий кiт Мартин, капловухий, чорний, злодiйкуватий. Кiт Мартин кидає на нас свiй хижий погляд, аж швидко розумiє, що власнi яйця набагато цiкавiшi за нас. Я показую йому язика, свiдомий того, що менi не свiтить сьогоднi заснути, чи правда, що власнi яйця цiкавiшi за людей? Зима, котрої давно вже не iснує календарно, заскакує мене
та кусає за вухо. Зимно. «Ти де, Алiсо-о-о-о-о?» «Со-со?», - перепитує в мене моє власне вiдлуння, в мого вiдлуння акцент
японця, котрий приїхав навчатися української мови.
XI
Я надибала його в Iнтернетi, коли менi конче був потрiбен вiдпочинок
вiд реального збоченця П'єра, я шукала вiртуальних покручiв, легкого
партнера, нетупого, приємного, розкутого, бажано трохи старшого
вiд мене. Я надибала його в якомусь нездарному чатi. Вiн не вiрив,
що тут може з'явитися щось розумне (вiн мандрував Iнтернетом понад
п'ять рокiв, а це - неабиякий досвiд), я й не сподiвалася на
щось розумне. Розумного менi цiлком вистачало. Я сама була втiленням
розуму. В чатах я розслаблялася, з одним хлопцем ми розiгрували
знайомство та секс у лiфтi, з iншим - гралися в бiльярд. Йому
було цiкаво, чи є на менi трусики, чи вдягла я коротку спiдницю
i чи сподобається менi, якщо вiн спочатку розминатиметься зi мною
києм, а вже небавом укотить кулю. Пам'ятаю, як прискiпливо
ми з ним доходили, як зробити кия товстiшим, чим його обмотати. Нормальнi
доходжалi збоченцi, деннi раби офiсiв та корпорацiй.
Вiн був iнтелiгентним чоловiком, занадто довго не наважувався на контакт, але чимось мене зацiкавив. Вiдай, знанням. Я завжди прибрiхувала, мовляв, щось знаю, а вiн насправдi багато чого знав. Вiдверто кажучи, я закидала його листами, намагалася бути забавною, i вiн клюнув, усi вони клювали. Майже всi. Ясна рiч, що вiн не кликав мене до себе, в Москву, тiльки цього йому й бракувало. Його влаштовувало, що я перебуваю у Францiї, про свої мандри пересування я йому не розповiдала. На мене вiн не чекав, на вiдмiну вiд лiричного героя спiвака Сашка Пономарьова, що волає, як молодий олень: «Вiн чекає на неї-i-i-i-i, вiн чекає на неї-i-i-i-i, вiн, я-а-а-ак завжди, чекає на неї-i-i-i». До речi, трутень якийсь, а працюватиме хто?
У нього були дружина (у таких завжди бувають дружини), перспективний бiзнес, принципи i донька. За таких передумов для таких, як я, немає мiсця, звiсно, якщо чоловiк не хоче наразитися на великi прикрощi. Йому вони були не потрiбнi. Вiн був обережний, вiн майже нiчого не втратив, коли грянула росiйська серпнева фiнансова криза. Я ж була типовим форс-мажором. Проте нема ради, коли вiзу до Росiйської Федерацiї вiдкривати не потрiбно (у моєму становищi це суттєво важило), а рейс Прага-Москва був прямий, прямiшого не бува.
«Як це ти прилiтаєш? Коли? Сьогоднi? А чому з Праги?» «Забагато запитань, як на бiзнесмена. Не хочеш - не зустрiчай, слухай, я не можу довго говорити, в мене закiнчується картка». «Як я тебе впiзнаю?» «Я буду в бiлому, нiби медична сестра». «Iз хрестом?» «Аякже, хрест обов'язково буде, пiд одягом, ти його вiдразу намацаєш». «Боже мiй, яке неможливе кокетування». Вiн уважав це «неможливим кокетуванням», уявляю собi. Для мене це нормальна, навiть спокiйна, розмова, а для нього - неможливе кокетування. Боже, як отак вийшло, що стараннями досить нудних Адама та Єви з'явилося стiльки рiзних людей? Ми буваємо не схожими на власних батькiв, для когось це горе, для когось - щастя. Добре, що ми не схожi одне на одного.
Авжеж, вiн був «хохлом», Максим Енко (частину прiзвища ми
опустимо), в Москвi годi здибати «чистого росiянина», «хохли» всюди. Це - моя мафiя. Вiн мав звичайну iсторiю, типову для 80-х та 90-х. Провiнцiал приїздить до Москви, вiн розумний та нерозбещений, звик довiряти лише собi, в нього немає нiяких зв'язкiв, у далекому Свiтлорiчинську (скiльки таких мiстечок - численнi свiтловодськи, свiтлогорськи, свiтлоозерськи й таке iнше, а скiльки в них народжується перспективних росiйських бiзнесменiв, Матiр Божа…) залишається самотня мама. Вiн вступає до столичного вишу, вiн - хороший та порядний хлопчик, не полює на московських дiвчат iз так само московською пропискою. Це груба робота. Вiн вибирає сибiрячку. Секретарi ЦК, вони i в Сибiру - секретарi ЦК. Дарма що йому 19, їй трохи бiльше. Вона старша за нього рокiв на 4, це - незле, виходячи з того, що вiн не мав жiнок, лiпше потрапити в обiйми досвiдченої партнерки. Вона не дуже вродлива, i це так само незле, в неї був невеликий вибiр, але деякий досвiд був. Такi, як вона, не звикли розкидатися прихильниками. А вiн має вигляд розумного, симпатичного i… так, ви маєте рацiю, дуже перспективного.