Все, що я хотіла сьогодні…, стр. 19
І настає тиша.
І тебе рятує лише те, що авто нахилилося в бік твого товариша, якого ти вже не бачиш. І руки скуті, туго сповиті, немов у безпорадного немовляти…
Невже вона б і тоді змогла ось так просто встати і піти?
Який експеримент вона хотіла провести?
Може, варто було відразу кинутися слідом, схопити за руку і відкрити карти — сказати, що ми давно знайомі, що колись я спостерігав за нею, і нагадати, яким був тоді, - в джинсах-кльош, із пластмасовим «дипломатом», у сорочці, розстебнутій до тієї межі, через яку «фізичка» завжди билась в істериці та виводила в щоденнику «незадовільно» за поведінку. Про те, що я «ходив» з Ілоною, — певен, Ілону вона б згадала, адже саме через неї хлопці наших класів ворогували, як через яблуко Єлени Прекрасної. Таке не забувається.
Хоча… Хоча все це могло бути їй нецікаво.
Такій жінці.
Жінці — не завершеній у мені.
Жінці, яка (я поглянув на цінник сумочки)… яка купує от такий клаптик атласу вартістю в три зарплати якоїсь офіціантки, вчительки чи перукарки…
…якщо це так — то що я тут роблю?
Я ще раз, про всяк випадок, кинув оком на двері кав'ярні — в неї якраз заходила парочка. Чоловік зупинився, притримуючи двері дівчині, яка виходила зсередини…
Вона була в блакитних джинсах, короткому білому светрі, із гладеньким, зібраним у «кінський хвіст» волоссям, у кросівках, в окулярах…
Якби звідти вийшов Рембо із гвинтівкою і стрельнув просто в мене — я б, мабуть, не так смикнувся.
Вона вийшла такою, якою я її помітив у натовпі.
Вона вийшла.
Йшла до столика, погойдуючи пакетом із блискучо-сірим мотлохом, і посміхалася.
Дощ скінчився. В повітрі пахло водою, мокрим асфальтом і… тліючим карбідом, який я любив підпалювати на подвір'ї сто років тому.
Третя половина дня
Як змінити своє життя і наповнити його новими емоціями?
Певно, відповідаючи на такі запитання, жіночі журнали недалеко пішли від істини: відчуй, що цей день — останній день твого життя — раз; купи нову сукню (тут можуть бути варіації — зроби зачіску чи викинь старі меблі) — два; піди до ресторану (на іподром, на корт чи на секцію стрибків із парашутом) — три.
І — гоп! — нове життя (емоції, коханець, стан душі) саме стрибає тобі в кишеню. Коли я читала щось таке, у мене аж дух перехоплювало: коли ти про щось не знаєш, не випробовуєш на собі — дух завжди перехоплює від того, які дива трапляються на світі лише через те, що ти змінюєш колір волосся…
Нині я відчувала лише розчарування.
Адже одяг — це не я! Тоді чому все так банально, так просто? І чому ніхто й ніколи не підходив до мене, коли я блукала вулицями, не запакована в дорогий мотлох? Просто — змінила вивіску?
Якби я була крамницею — маленькою крамницею, де продавався б архаїчний непотріб на кшталт китайських порцелянових блюдечок із відбитими краями бозна-якої давнини, старі дагеротипи, морські мушлі, а над дверима висів би напис: «Без потреби — не турбувати!» — от якби бути такою крамницею — я б і оком не змигнула, якщо б навпроти сяяли вогні модних бутіків, двері яких не зачинялися б ні вдень, ні вночі. Адже я чекала б лише на обраних, «з потребою», і — коли б вони заходили — все було б зрозуміло з першого погляду, з першого дзвоника над входом, який би вони недбало зачіпали головою… Але ж я — не крамниця. І нічого в мені не зрозуміло, доки я не змінила вивіску…
Ти кажеш — Кортасар? Там ти вичитав про мого Клеє? Я дійсно люблю Клеє.
І Ларса Фон Трієра.
…і дощ…
І пісні Бйорк.
Але я нікому про це не кажу.
«Не вдавай із себе розумнішу за інших», «Чому ти завжди випендрюєшся?», «Хочеш показати, що не поважаєш інших?», «Говори нормально. Не всі ж мусять знати…» — це червоні прапорці, розставлені Вадимом, за межі яких я намагалася не виходити, обпікшись один раз.
Тоді він узяв мене на свою корпоративну вечірку — до того нудну, що, зачувши від когось прізвище письменника, я почала говорити, що… «Гра в класики» закінчується після другого розділу, і агонія конвульсивно триває ще з десяток сторінок до того місця, де Орасіо Олівейра випрямлює цвяхи…
Зависла пауза.
Потім, уже дома, Вадим і порозставляв ті прапорці.
А знаєш, яке місце у «Грі в класики» здається мені найсправжнішим?
— Знаю, — відповів він, і я зрозуміла, що сказала це вголос. — Там, де треба читати, перестрибуючи через рядок…
— Авжеж. Я колись зіпсувала книгу, підкреслюючи потрібні рядки, щоб перечитати їх без перешкод.
— Яким кольором ти підкреслювала? — серйозно запитав він.
— Зеленою ручкою!
— Я теж… зеленою…
І ми розсміялися разом.
Дивно, але це перше, що ми сказали одне одному після того, як я вийшла з дверей кав'ярні, де переодяглася в свій звичний одяг. Навіть лінзи з очей витягла і спустила їх до унітазу.
— Ти готова? Ходімо?
Він зовсім не здивувався…
Іти в кросівках було набагато зручніше.
Але мовчати — тяжче.
Я це давно помічала: мовчати завжди тяжче, якщо рішення прийнято. Тоді настає період, коли починаєш шкодувати, що його прийнято. Напружуєшся і думаєш, що воно було неправильним.
Звісно! Що могло бути правильним у тому, що я йду до ресторану з невідомою людиною. А потім іще їстиму щось у його присутності, під поглядом, який я намагалася відбити з неабиякою мужністю.
Ми йшли вгору вузькою бічною вулицею. А потім звернули, і він відчинив переді мною зовсім непоказні двері. Але коли ми спустилися сходами — я зрозуміла, що це те, що мені потрібно: таке враження, що я потрапила досередини калейдоскопа, в якому візерунок чарівних скелець змінюється від одного поруху руки. Світло невидимих ліхтариків падало на вітражі, яких тут було безліч, — і все мінялося, все рухалося, заворожувало.
Він сказав, що цей ресторан оздоблював його знайомий художник і, якщо я схочу, ми можемо потім піти до нього в гості.
Я не бачила, скільки тут було людей, але відчувала, що вони є — замасковані цими вітражами, закамуфльовані різнобарвними візерунками світла, які повільно рухались або просто висіли в повітрі, мов пульсуючі медузи в безмежному океані.
Нас провели до столика, що розташовувався під круглим куполом ніші, й кольорові води зімкнулися над нашими головами, а підземний лабіринт, мов змій, змінив свою конфігурацію і зробив мій відступ неможливим. Я б просто заблукала в ньому!
Що далі?
Я поглянула йому в вічі і подумала, що от я вже і зраджую чоловіка.
Адже зрадити можна і поглядом. Дожилася…
Ага — дожилася.
Офіціант налив нам вина і пішов замовляти решту.
— Що ти думаєш про смерть? — запитала я.
— Це — друга несправедливість, — сказав він.
— А яка — перша?
— Старість… — відповів він і додав: — Але не думай про це. Ти ще надто маленька…
— Ще скажи: у тебе все попереду! — Я вимовила це крізь стиснуті зуби, ніби тримала в них кислу соломинку.
— Звісно!
— А що саме? — Невидима соломинка аж трощилася на моїх зубах…
— Те, про що ти говорила, — Париж, устриці, ананаси…
— Не те… не те… — похитала головою я, але щелепи розімкнулись, і я посміхнулася, приймаючи гру, яку вів він.
— Дощ у Вероні, дельтаплан, караван верблюдів, маленький сірий поні, римський Колізей, «Фантом опери» на Бродвеї, аргентинське танго, осінь у Карпатах, літо на Кіліманджаро, крилаті риби, ночівля під мостом Мірабо, вхід у мушлю, ялинка, Різдвяна зірка, стукіт у вікно, золоті кулі…
— Ще! Ще! — просила я.
— …папірус, гондоли, віяла, фазани, пісні Бйорк, Єлисейські Поля, карамболь, запах карбіду, зламані сірники, скрипка, бруківка Кракова, сніг, золоті кулі…
— Уже були!
— …колекції, порцеляна, норкове манто, плавлений сирок, дудочка, крила, солом'яні ляльки…
Червоні, чорні, зелені, сині тіні ковзали по його обличчю, і він скидався на блазня. Мабуть, у цьому світлі я мала такий самий вигляд.