"Сатурна" майже не видно, стр. 89

— Мабуть, нема.

— Мабуть чи нема? — суворо спитав Марков. — Якщо ви з таким прицілом не спостерігали його, так і скажіть.

— Спеціально не спостерігав. І слівця про Північ я почав помічати лише після того, як він одного разу сказав, що непогано знає Північ.

— Пригадайте точно: як він це сказав? У зв'язку з чим?

— Якось ми говорили з ним про те, де найкрасивіша природа. Оскільки я за версією народився і жив у Сибіру, я почав вихваляти тайгу. Ну от. А він у відповідь сказав, що його життя так склалося, що він не встигав полюбити одні місця, як доля закидала його в нові. «Мабуть, найкраще, — сказав він, — я знаю нашу Далеку Північ». Але…

— Стривайте, — перебив Добриніна Марков. — Раніше ви сказали, що він непогано знає Північ, тепер «найкраще». Пригадайте це точно.

— Мабуть, «найкраще», це буде точніше, — зніяковіло сказав Добринін.

— Гаразд. Далі.

— Він почав лаяти природу Півночі, називав її сухотною, але тут же, сміючись, додав, що він там знав ідіотів, яким ця чахла природа подобалась, і вони навіть бачили в ній якусь красу.

— Так. Далі.

— Потім він вдався до філософії, що взагалі, мовляв, враження від навколишньої природи залежить лише від того, як у тих місцях жилось людині. Добре жилось, тоді і все їй там добре.

— Це дуже важлива деталь, Добринін. Чи не говорить це щось про те, що на Далекій Півночі Курасов був ув'язнений? Чи нема в його лексиконі жаргонних слівець табірного походження?

— Я цих слівець і сам не знаю, — відказав Добринін.

— Він справляє враження людини інтелігентної?

— Скоріше ні. Він міг бути на якійсь адміністративній роботі. У цьому розумінні у нього видно хватку. Госпіталь він тримає в руках міцно, лікарі і весь персонал ставляться до нього з повагою, бояться його.

— Стоп! Поважають чи бояться? Чого більше?

— Мабуть, більше бояться, особливо коли він у запої.

— До речі, про ці його запої. Це з ним буває часто?

— За моєї пам'яті було вже разів чотири.

— Ви бачили, як він у цей час пив?

— Один раз. Саме в останній його запій. Він почався у мене в кімнаті. Зразу випив цілу пляшку.

— Півлітрову?

— Так. І сказав, що пішов добавляти, як він висловився, північного сяйва.

— Дивно, дивно. Запійні зразу багато не п'ють… Стривайте, стривайте, як він сказав? Що буде добавляти?

— Північне сяйво.

— Це вислів табірний, — сказав Марков, але, подумавши, додав: — А втім, ні. Ним користуються і просто жителі півночі.

Потім Марков і Добринін разом проаналізували всі розмови, коли Курасов пропонував тікати до своїх. Яким не був прискіпливим Марков, він не зміг виявити нічого, що говорило б про провокаційний характер пропозицій Курасова. Дивно було лише те, що він так упевнено говорив не тільки від свого імені, а й від імені того свого приятеля — «чоловіка при Власові». Одно з двох: або той чоловік справді великий його приятель і він добре знає його настрій, або ж той чоловік «при Власові» не більше як принада для Добриніна. До того ж принада ця може мати дві мети: або провокаційну, щоб добитися згоди Добриніна на втечу, а потім зрадити його, або ж це просто зайвий доказ, щоб схилити Добриніна на втечу, яку справді Курасов надумав.

Вони розмовляли доти, поки Коля, який показався із штольні, не повідомив, що незабаром почне світати.

Було вирішено, що в справах з Курасовим Добринін дотримуватиметься очікувальної позиції, а поки що всіма силами йому треба намагатися з'ясувати хоч би щось про самого Курасова. Крім того, йому треба спробувати встановити, що це за «чоловік при Власові» і в яких він стосунках з Курасовим. Одночасно Добриніну слід шукати зовсім нові цілі. Марков все-таки вважав, що Добринін вліз в об'єкт, який може знадобитись.

— Головне, Добринін, гранична увага і терпіння, терпіння, — прощаючись, сказав Марков. — Підтримуйте зі мною зв'язок через Бабакіна і Кравцова, чесно, не соромлячись повідомляйте про всі свої труднощі. Успіх ніколи не дається сам в руки, його досягають копіткою працею. І якщо ви навіть нічого конкретного не зробите, до вас не буде ніяких претензій. А спроба поквапити успіх завжди кінчається погано. Ви розумієте це?

— Розумію, — мовив Добринін. — Але мене гнітить усвідомлення того, що я нічого корисного не зробив.

— Ви не праві. Безкорисність у такому становищі, як у вас, — поняття відносне. Ви можете сидіти в засідці рік, а потім добути дуже цінний матеріал. Ви можете сидіти п'ять років і не добути нічого. Але сам факт, що ви перебуваєте там, уже робота. Савушкін, приміром, кілька місяців займався спекуляцією, а це кінець кінцем допомогло йому здобути надзвичайно важливі розвідувальні дані…— Марков усміхнувся, йому хотілось підбадьорити Добриніна. — Савушкін, між іншим, у період своєї спекулятивної діяльності теж занепадав духом, а тепер він «на коні». Словом, Добринін, ще раз повторюю вам: увага і терпіння…

Розділ 42

Вранці, прийшовши на роботу, Рудін вперше після зникнення Андросова в списку полонених унизу, де зазначалося, хто виконує цю роботу, поряд зі своїм прізвищем побачив нове прізвище Мигунець. Тижнів два тому Фогель говорив йому, що Мюллер обіцяв сам підібрати другого працівника. І ось, певно, підібрав… Хто він? Прізвище Мигунець ще нічого не говорило. Воно могло бути і українським, і білоруським. «Гаразд, підождемо — побачимо…» Рудін уже зібрався подзвонити в комендатуру, щоб до нього привели першу групу полонених, як його викликали до Мюллера.

У кабінеті Мюллера в кріслі перед столом у досить вільній позі сидів чоловік років п'ятдесяти у світло-сірому, добре випрасуваному костюмі. Гожа сивина густого, зачесаного назад волосся, старанно виголене обличчя, випещені руки робили його схожим на актора, який грає роль позитивних героїв похилого віку. Він зустрів Рудіна уважним поглядом темних очей.

— Це пан Мигунець, наш новий співробітник, — сказав Мюллер. — Працюватиме паралельно з вами.

Рудін кивком голови привітав нового товариша по службі, той відповів йому величним поклоном.

— Ваші права однакові, і ви однаково підкоряєтесь керівництву, — вів далі Мюллер. — Я сподіваюсь, що ви будете діяти в хорошому контакті. А тепер, пане Крамер, я прошу вас ввести пана Мигунця в курс справи.

У кімнаті Рудіна Мигунець розсівся на краю стола і, погойдуючи ногою, спитав, оглядаючи кімнату:

— У мене апартамент такий же? Більш ніж скромно. Типова німецька скнарість. Ну, то що мені належить робити?

— Хіба Мюллер вам не сказав?

— Лише в загальних рисах.

Рудін пояснив, у чому полягає робота.

— Найважче, — сказав він, — відшукати в людині, що сидить перед вами, ту раціональну зернину, яка дає можливість сподіватися, що людина та стане агентом і…

— Що роблять з тими, хто відмовляється працювати? — перебив Мигунець.

— Їх повертають у табір.

— Цим їх і треба залякувати. Не хочеш працювати — згинеш у таборі. А жити хоче навіть муха… — проказав Мигунець соковитим баском.

Рудін промовчав.

— Ви не думайте, що я не мав справи з вербуванням агентури, — сказав Мигунець. — У тридцять дев'ятому році, коли Совєти анексували Західну Україну, мене лишили у Львові спеціально для того, щоб створити там агентурну мережу. Я діяв у трикутнику Львів — Станіслав — Дрогобич. Перед початком цієї війни я мав кілька десятків агентів — надійних помічників німецької армії. Маю за це орден із рук рейхсміністра Розенберга. До чого це я розказую?.. — Мигунець зморщив лоба. — Ах, так! Тож я вербував їх дуже просто, всього два варіанти підходу. Тим, хто йшов на це охоче, я казав: «Ви не пошкодуєте, ви будете найбагатшою людиною на українській землі». А тим, хто хвицявся, я казав: «Ви пошкодуєте. Бандера і його люди найдуть вас під землею і за зраду України заплатять вам свинцевою валютою». Хо-хо! Людина, яка п'ять хвилин тому говорила «ні», — говорила «так». Адже кожна людина влаштована дуже просто, пане Крамер, хіба не так?