"Сатурна" майже не видно, стр. 118
Рудін ображено промовчав, підвівся і, не прощаючись, вийшов.
Хіба могло бути щось приємніше від того, що він зараз почув? Пацюки запищали! Поки що всі ці фогелі ще не розуміють головного. Лихо їхнє не в тому, що в штабах засіли генерали-змовники, а в тилу — обивателі. Лихо їхнє в тому, що Радянська держава виявилася не по зубах їхньому фюрерові і його бандам. Радянський народ, Радянська армія, партія комуністів — ось хто вершить тепер історію і суд над Німеччиною. І велике щастя — знати, що ти також причетний до цієї священної боротьби.
У вестибюлі «Сатурна» біля дошки оголошень стояв Щукін. Рудін поглянув на нього майже з ненавистю: теж діяч, хоче і невинність мати, і капітал придбати. Коли Рудін підійшов до якого, Щукін тихо сказав:
— Треба поговорити.
Рудін пройшов мимо нього і став підійматися сходами.
Щукін пішов за ним. Досі вони неухильно виконували сувору умову: про свої справи в приміщенні «Сатурна» не розмовляти. Але виходити зараз удвох мимо чергового офіцера, який сидів у вестибюлі, було ризиковано. Останнім часом, особливо після вибухів, і в місті, і в «Сатурні» підозра до російських співробітників посилилась. Але настав такий момент, коли розмову з Щукіним Рудін відкладати більше не міг.
Вони зайшли до службової кімнати Рудіна. Діставши з сейфа зведення про відбір полонених, Рудін запросив Щукіна сісти поряд з ним до столу і сказав пошепки:
— Ви прийшли до мене спитати, чи немає з-поміж відібраних мною кандидатів таких, які потрібні вашій групі, і в зв'язку з цим ми переглядаємо списки.
— Гаразд. Сьогодні вранці Мюллер горлав, що ми мало одержуємо потрібних нам людей.
— Що у вас? — перебив його Рудін.
Щукін розповів про документи невійськового зразка, що їх він тепер готує для агентів. Розповів про допит Олейникової і про фразу Мюллера, яка вразила його, що Олейниковій треба буде чекати посланця Мюллера аж до післявоєнного часу. І, нарешті, про те, що останнім часом оброблюваний ним контингент, як правило, складається із зрадників і активних прислужників гітлерівців. А сьогодні вранці Мюллер домовився з начальником гестапо Клейнером, щоб той відібрав для нього найактивніших поліцаїв і таємних інформаторів.
— Так, це треба ретельно обдумати, — сказав Рудін після розповіді Щукіна. Але насправді йому вже було цілком ясно, що група «Два ікс» займається засиланням агентів про запас, на майбутнє. Неясно було лише, на що вони розраховують, роблячи це. Можливо, вони готуються до миру або хоч би до перемир'я і хочуть заздалегідь забезпечити собі позиції в нашому тилу? І зрозуміло, що для цього їм потрібні люди більш надійні, такі, які вчинили перед своєю країною дуже тяжкі злочини, щоб у паспорті на нове ім'я бачити єдиний для себе порятунок від кари.
— Що ж мені робити? — спитав Щукін. — Я відчуваю, що тут щось криється.
— Ви знаєте хоч приблизно, в які місця їх засилають?
— Ні. Я роблю свою частину роботи по підготовці паспорта, коли на його бланку ще немає навіть прізвища. Агентів везуть на аеродром десь аж у Польщу. Але далеко не всіх. Ось усе, що я знаю.
— В чому полягає ваша робота?
— Я роблю штамп прописки.
— Але ж на штампі вказане й місце проживання?
— Але ж я не знаю прізвища, і потім це зовсім не означає, що агента засилають саме в те місце, де прописаний його паспорт.
Який-небудь підпис на штампі прописки робиться?
Обов'язково. Підпис начальника паспортного відділу міліції.
— Ви підписуєтесь неоднаково?
— Звичайно.
— А що, коли в усіх варіантах підписів робити якийсь єдиний умовний знак?
Щукін підвів на Рудіна здивований погляд, мовчки підсунув до себе аркуш паперу і зробив на ньому десятка з півтора різних підписів і в кожному, в різних місцях, він виписував зовсім непомітний умовний знак — щось на зразок недописаної літери «О».
— Здорово у вас рука набита… — тихо сказав Рудін.
— А мене здивувала ваша пропозиція, бо я про такий знак давно, дуже давно думав. Робив документи і мріяв про отакий обумовлений з нашими знак. Я ще тоді цей знак і розробив.
Рудін взяв аркуш з підписами, акуратно його склав і сховав до потайної кишеньки в рукаві піджака.
— Що ми можемо зробити ще?
— Я можу передавати вам номери всіх паспортів, що проходять через мої руки.
— Гаразд. Але нам слід передбачити і таку ситуацію, коли у нас раптом зовсім зникне можливість спілкуватися. Так що більш надійним залишається знак у підписі. Сказати правду, я вже почав тривожитися, що ми з вами так нічого і не зможемо зробити по вашій групі. Але тепер початок покладений. Спасибі. І все ж головне для нас — підібратись до списків агентів. Подумайте про це, будь ласка.
— Я думаю зараз лише про одне, — похмуро сказав Щукін, — вони вже затівають щось на післявоєнний час. Раптом війна скінчиться, а я біля розбитого корита! Дружина з сином весь час перед очима. Як почну думати про них, владу над собою втрачаю…
Вони вже пробули вдвох досить довго, і Рудін перебив його:
— А треба б навпаки: думаючи про них, робитися сильнішим, розумнішим, сміливішим.
— Легко сказати… — зітхнув Щукін. — Ви подумайте, скільки в мене за плечима провин! Та ще й яких!
— Усе тепер залежить від вас. Лише від вас, — сказав Рудін. — Вам пора йти…
Розділ 56
Настав час вирішального наступу радянських військ на Центральному фронті. В ці дні Зомбах і Мюллер провели одну за одною кілька нарад співробітників «Сатурна». Рудін був присутній на одній з нарад, якою керував Мюллер.
— Нам слід бути готовими до натиску росіян на нашому фронті. Він неминучий. Їм просто ніде більше наступати, — так почав цю нараду Мюллер.
Рудін мало не розсміявся…
В цьому, сорок четвертому році відомство Геббельса явно не встигало перетравлювати події війни. Не жарт: у січні поразка під Ленінградом і Новгородом, у лютому корсунь-шевченківський «котел», у квітні-травні втрата Севастополя, Криму, Одеси! І все це треба було пояснити і тим німцям у шинелях, які перебували в закіптюженому хаосі відступів, і тим, які сиділи в смертних «котлах» чи на спокійному поки що французькому узбережжі, а також і тим, що лишались у Німеччині і жили в постійному страху перед англо-американськими бомбардуваннями і теж щодня ховали загиблих. На цей час багато хто з німців — і військових і цивільних — уже починали розуміти, що війна невідворотно насувається на територію самої Німеччини. Це було настільки неминуче, що вони для свого заспокоєння готові були повірити в чудо. Відчувши не, Геббельс клятвено обіцяв німцям чудо. Міністр пропаганди викручувався як міг. Гітлерівська пропаганда, яка ще півроку тому всі невдачі на радянському фронті таємниче небагатослівно називала «здійсненням далекосяжних задумів верховного командування рейху», тепер до цієї термінології не вдавалась. У зведеннях і коментарях уже з'явились такі визнання, як «переважаючі сили противника», або «давно відома натренованість росіян провадити воєнні дії в умовах зими», або «підступне використання противником типового російського весняного бездоріжжя». Тільки безнадійні дурники не могли зрозуміти, що стояло за цими поясненнями. Та Геббельс якраз і робив ставку на обмеженість німецького обивателя. Саме в цей час він у записці на ім'я Гітлера з приводу пропагандистських завдань окружних комітетів партії писав, що «нормальний німець від представників нашої партії чекає не безпредметної філософії, а солдатського наказу взяти в руки нерви і беззастережно вірити пропаганді, що несе ваші думки і сподівання…» Однак Геббельс явно переоцінював наслідки своєї невтомної діяльності по затуркуванню німецького народу: душі німців дедалі дужче й нещадніше мучила тривога. Навіть посилання на рятівний геній фюрера вже нікого не заспокоювали. Більше підносила дух обіцянка чуда, що його називали «секретною зброєю».
В той день, коли берлінське радіо передало, нарешті, аж надто коротке повідомлення про «блискуче організований» відступ німецьких військ «від Ленінграда, що втратив своє значення», німці біля своїх радіоприймачів прослухали промову Герінга. Він почав її словами подяки до всіх, як він висловився, незліченних його друзів, які надіслали йому поздоровлення з нагоди дня його народження. Це були не просто хвастощі,—оратор чудово знав, що нічим так не можна розчулити німця, як неухильним, незважаючи ні на що, дотриманням всіляких родинно-сентиментальних дат і традицій. І, нарешті, цей початок промови був чудовим трампліном для розмови про чудо.