Операція-відповідь, стр. 24
— Не треба так офіціально, капітане! Скажімо так: я та людина, якій Анна Лорх вважала за можливе довірити деякі ваші таємниці — не всі, звичайно.
— Де вона? — швидко спитав Суботін.
Хауссон подивився на годинника і підморгнув:
— Зараз вона, мабуть, міцно спить у своєму готелі, де житимете й ви. Але ми чоловіки, і до того ж люди військові. Нам доведеться лягати трохи пізніше. Чи готові ви відповісти на кілька запитань?
— Будь ласка, — втомлено промовив Суботін.
— Чим скінчилися для вас партійні збори?
— Мене виключили з партії. Попереду — відправка на батьківщину.
— В чому вас звинувачували?.. Тільки, дуже прошу, якнайточніше.
— Кілька обвинувачень: дружба з німкенею Анною Лорх, нібито зв’язаною з якимись арештованими змовниками. Це головне. Потім спекуляція в Західній зоні…
— Це справді було? — швидко запитав Хауссон.
— Певною мірою так. — Суботін посміхнувся. — У мене, наприклад, накльовувалось солідне діло з вашим полковником, на прізвище Купер.
— Купер? — перепитав майор.
— Так…
Хауссон записав прізвище.
— Ну, і, звичайно, як завжди у нас буває в таких випадках, витягли на білий світ усе, що було і чого не було. І якусь п’янку з бійкою, і грубе поводження з підлеглими, і несумлінне ставлення до роботи. Але все це дурниця.
— Що значить «дурниця»? Невже обвинувачення безпідставні?
Суботін знизав плечима.
— У такій ситуації зробити з мухи слона — найпростіше.
Хауссон подумав і сказав:
— Поки що в мене все. Зараз вас одвезуть у готель, де ви житимете. Відпочивайте. А завтра повернемось до справ.
Наступного дня вранці Суботін у ресторані зустрівся з Посельською. Вони знали, що за ними стежать, поводилися так, як закохані після тривалої розшуки. За сніданком Суботін не зводив очей з Посельської.
— Що в тебе? — погладжуючи Наташину руку, тихо запитав він.
— Спочатку Хауссон удавав, що він зовсім байдужий до моєї появи, а наступного дня все пішло за нашим планом.
— Зі мною він уже теж розмовляв. Задав кілька питань. Думаю, тепер він намагається перевірити все, що тільки може перевірити.
Суботін не помилявся. Хауссон у цей час справді був зайнятий перевіркою. Насамперед — полковник Купер. Неважко догадатись, як зрадів Хауссон, встановивши, що серед американських військовослужбовців, які займалися в Берліні економічною розвідкою і валютною війною, справді є «полковник Купер». Це була умовна кличка капітана Джойса. Крім того, Хауссон одержав листа з радянської комендатури Берліна про втечу офіцера Скворцова. В ньому вимагали повернути перебіжчика, якого за вчинені службові злочини мали віддати до суду. А втім, цьому документу Хауссон вірив дуже мало, бо розумів, що такого листа комендатура могла спеціально виготовити для прикриття агента радянської розвідки. Більше того, коли б Хауссон мав тільки це підтвердження, він жодної хвилини не сумнівався б у тому, що Скворцова підіслано. Велику надію Хауссон покладав на перевірку з допомогою «полковника Купера».
Очну ставку Скворцова і Купера було влаштовано дуже хитро, так, щоб вени випадково не могли пізнати один одного.
Суботіна привели в кімнату, де було троє дверей: одні в коридор, а двоє — в сусідні кімнати, його посадовили на диван. Хауссон сидів за столом. Пославшись на те, що йому нібито треба закінчити якісь оправи, майор, не підводячи голови, щось писав. З сусідніх кімнат, через ту, де перебував Суботін, раз у раз проходили люди.
І ось на порозі з’явився «полковник Купер». Він повільно пройшов через кімнату і пильно глянув на Суботіна. За хвилину на столі у Хауссона задзвонив телефон. Майор послухав і сказав:
— Добре, зайдіть.
«Полковник Купер» повернувся, пройшов мимо Суботіна до стола Хауссона. Вони обмінялися кількома фразами, після чого майор запросив до стола Суботіна.
— Скажіть, капітане, ви особисто не знайомі з цим чоловіком? — запитав Хауссон, вказуючи на «Купера».
Суботін посміхнувся.
— Я не знаю, чи пам’ятає полковник Купер, а я добре пам’ятаю зустріч з ним.
— Де вона відбулася? — запитав Хауссон.
— У кафе біля Олімпійського стадіону. Ви пригадуєте? — звернувся Суботін до «Купера».
— Пригадую.
— Ви поводились надто обережно, — засміявся Суботін. — А от мені за зустріч з вами, хоч нічого у нас і не вийшло, здорово влетіло.
— Але ж ви були цивільним! І виглядали як справжній німець! — сказав «Купер».
— Я був би несосвітенним дурнем, якби займався спекуляцією у формі російського офіцера.
Обидва американці зареготали.
— Ви вільні, — сказав Хауссон «Куперу», і той пішов. — Ну, капітане, давайте розмовляти якнайвідвертіше. В мене до вас таке питання: чи знаєте ви лейтенанта Кованькова?
— Чув щось… — байдуже відповів Суботін. — Він з іншого відділу штабу. Я працював у відділі, що відає інженерними військами, а той лейтенант, якщо не помиляюсь, у відділі зв’язку з німецькою адміністрацією.
— Так, ви не помиляєтесь… — неуважно промовив Хауссон. — Скажіть, капітане, ви часом не знаєте, чи ввозять у Східну Німеччину з Росії хліб і продовольство?
— Це знають усі. Ввозять, і багато.
— А може, це тільки пропаганда?
— Ні. Про доставку продовольства, до речі, в газетах взагалі не пишуть.
— Он як! Значить, німці можуть цього і не знати?
— Так. Але хліб, масло, цукор є. А це певніше і смачніше за газетні повідомлення.
— Ну, а коли сказати населенню, що за хліб і масло з Німеччини вивозять всі її національні багатства?
— Безперечно, сказати можна, — посміхнувся Суботін, — тільки треба дуже хитро сказати.
Хауссон замислився, запитливо дивлячись на Суботіна. Майор починав довіряти офіцерові все більше. Шкода тільки, що він не Кованьков, який напевно знає багато, але мовчить. І раптом постала думка: а чи не доручити цьому офіцерові обробити Кованькова? Адже росіянин з росіянином швидше порозуміються.
— Так от щодо Кованькова, про якого я вас питав… Він поводиться дуже безглуздо — вперто мовчить. Чи не могли б ви вплинути на нього? Він, очевидно, більше поінформований, ніж ви, з питань, які цікавлять нас Його впертість нерозумна.
— Він утік сюди сам? — швидко спитав Суботін.
Хауссон посміхнувся.
— З нашою допомогою.
— А точніше? Це ж для мене важливо знати, перш ніж розмовляти з ним.
— Так, ми його взяли.
— Це гірше. — Суботін замислився, потім заговорив, ніби розмірковуючи вголос: — Тут уже зовсім інша психологія, інший стан. Для мене питання переходу на Захід було, так би мовити, підготовлене усім ходом останніх подій мого життя, а для нього це несподіванка. В нашому середовищі чимало фанатиків радянської ідеї, цього не можна забувати. Проте все-таки спробую…
Можна зрозуміти, як важко було Суботіну вдавати цілковитий спокій, адже йому в руки йшло те, заради чого провадилась уся ця рискована операція.
31
Суботін вимагав, щоб розмова відбувалася без свідків! Хауссон не заперечував, але сказав:
— Буде тільки один невидимий свідок — мікрофон.
— Це можна, — подумавши, згодився Суботін. — Коли відбудеться розмова?
— Спочатку я хотів би просити вас зробити коротку заяву для преси і радіо.
Суботін посміхнувся.
— Ви що ж, гадаєте, що в мене є шлях назад! Не хвилюйтесь, немає. — Він помовчав. — Заяву, безумовно, зроблю.
— Сьогодні ввечері зможете?
— Треба ж підготуватися.
— Я просив би вас тільки зачитати текст, який підготуємо ми. Питань до вас не буде.
— Можна ознайомитися з текстом?
— Звичайно, ось він… — Хауссон подав Суботіну аркуш паперу з досить коротким машинописним текстом.
Суботін почав читати. Про нього було тут лише кілька рядків на початку і в кінці. «Я втік з Радянської Армії виключно з особистих мотивів, які викладати немає потреби: вони стосуються тільки мене». Далі з заяві йшло несподіване. Суботіну пропонувалось перед представниками німецької громадськості засвідчити, що в Східному Берліні проводяться масові арешти німецьких патріотів — прихильників об’єднання Німеччини. Особливо переслідується стара німецька інтелігенція. Закінчувалась заява так: «Моя наречена — німецька дівчина-студентка. Тільки серед її близьких знайомих репресій зазнало відразу кілька чоловік. І немає нічого дивного, що у Західному Берліні я опинився разом із своєю нареченою».