Вир, стр. 83

— Хто такі? — запитав капітан, злазячи з коня.

— Ми хлопці веселі. Пий, гуляй. Ми тутешні партизани. А я — Олифір Кузьменко, з-під Журавного. Ще в громадянську війну по лісах ходив з партизанами. Та чого ж ви стоїте? Сідайте в коло, дорогі наші браття, і будьте як дома. Семене, а, Семене! — загукав він до молодого білочубого, що стояв, відставивши ногу, і, усміхаючись, крутив барабан нагана, застромленого за пояс. — Ану, давай сюди всьо, що треба. Ми запаслися всім. На два роки вистачить, — вихвалявся Олифір.

Капітан сів у коло, біля нього примостився Гнат, раз по раз позираючи на нього і ніби питаючи, як же його триматися і що робити при цій кумпанії. Капітанові піднесли стакан горілки. Він відпив, закусив солоним огірком.

Оксен сидів поряд із Гичкою.

— Ну як? — запитав він, кивнувши на лісовиків.

— Кумедія. Геть чиста кумедія, — зашепотів Панас.

— Слухай, а може, і ти б лишився у наших краях? Робота тут знайдеться.

— Аз тим, з капітаном як? Він же не відпустить? А і ниті що подумають. Утік, скажуть, заховався. Ні, піду я далі. За армією піду. Там наші бійці, наші люди. А про рідний край ти мені не нагадуй. Мимо дому проходив — ноги до землі прикипали, трохи було на Троянівку не завернув. А потім думаю — обійду десятою дорогою, подалі від лиха...

— А може б, ти подумав? У партизанах залишився. Тільки, звичайно, не з такими, як оце...

— Е, ні. Раз я вже вирішив, то хай так і буде. Ліоля невеликої гостини вершники знову зібралися в дорогу.

— Ще раз пропоную: їдьте з нами, — заговорив капітан.

Гнат був засовався їхати з капітаном і других підбивав :

— А що ж, капітан правду каже: чим тут нидіти в лісі, краще туди, де всі.

— Капітане, їдьте своєю дорогою і до нас не мацайтесь, — спалахнув Оіксен.

— Діло ваше, — капітан цьвохнув коня прутиком.

— Знаеш-понімаєш, ти не сердься, — ковзнувся на сідлі Гнат і розпрощався з Оксеном. — Живі будемо . — зустрінемося.

— Щасливої дороги, — махнув рукою Овсен і пішов до лісу.

Тимко Вихор, Марко Дудочка, Сергій Золотаренко і Денис Кошара перебували у Святогорську, куди їх направили разом з іншими молодими троянівцями в заласний артилерійський полк. Жили вони на чумацьких правах, стройовою підготовкою не займалися, ходили в домашньому, спали в соснових куренях і виконували різні роботи: рили окопчики, обставляли тинами,. плетеними з лози, чистили на полковій кухні картоплю. Кадровики дивилися на них, як на сторонніх, що плутаються без діла під ногами і всім заважають. Який-небудь військовий хлюст, особливо з нижчих чинів, що надійно присмоктався до запасного полку і знайшов собі притулок від воєнних бур, зазираючи в курінь, зичним голосом кричав:

— Троянівка, на сніданок і

Тоді в курені створювалася метушня: з торб витягалися глибокі, як ковші, дерев'яні ложки з квітками, глечики або інший посуд, і новобранці строєм тупотіли до кухні. Повар затуляв червоною пикою віконце:

— Троянівка прийшла?

— Осьдечки вона.

— Підходь по одному.

Кожному одмірялося по черпакові перлової каші, яку бійці охрестили "шрапнеллю". Хлопці нашвидку хлебтали її і за домашньою звичкою облизували ложки. Денисові не вистачало, він брав свій глечик, підв'язаний попід вінця мотузочком, і, розмахуючи ним, як мазницею, пхався до кухонного віконечка.

— Добавка є?

— Смажені цвяхи і

— Сам тріскай.

Сердито посалуючи, ішов до куреня і запускав руку в домашню торбу, яка вже давно була пустою.

— На фронт би швидше. Там хоч годуватимуть від пуза, — висловлював він заповітну думку.

— А в нас оце в Троянівці пастухи картоплю печуть, — мріяв уголос Марко. — Напалять сухого картоплиння, а тоді понаносять картузами картоплі, позагортають у попілі печуть. А мати з Ганнусею коноплі витягають. Вода холодна, коли б отам ще не попере-студжувалися. Сьогодні вранці такий мороз був, що трава посивіла...

— Картоплю печуть, — перекривив його Сергій Золотаренко. — Може, німці твою Ганнусю на сковороді піджарюють. Ти про це не подумав?

— Що вони, звірі якісь, чи що?

— А як же їх називати, по-твоєму, коли вони живцем людей у вогонь кидають.

У розмовах, у тривожному чеканні минали дні. Незабаром Дениса Кошару і Сергія Золотаренка перевели у навчальну команду. Якось надвечір прийшли вони до куреня обмундировані, вимиті, пострижені. Пахли водою і милом. Видно, тільки що з лазні. Сергій, туго перетягнутий брезентовим пасочком, задавакувато викручувався на одному каблуку, обсмикував гімнастьорку, поправляв пілотку, щоб сиділа точно на два пальці від брови. Денис повертався, як ведмідь за горобцями: пекли ботинки.

— Що ж, це, мабуть, нам і розлучатися доведеться, — сказав Сергій Золотаренко. — Нас у офіцерську школу направлять, а вас, мабуть, на фронт — і кожен по-своєму доріжку топтатиме. Правду я кажу, Тимку?

— Звичайно, правду. Хто свого шукає, той знайде. Циганкуваті очі Тимка примружились. Сергій зрозумів його слова, як шпильку під бік. І заворушилася в ньому каламутна неприязнь ущипнути Тимка якнайболючіше:

— Чого це вас так довго в цих телятниках тримають? Чи не в генерали відразу хотять висватати? Тимко встав, трусонув головою:

— Ти що, в морду просиш на прощання? Підходь, я за це дорого не візьму.

Сергій ступнув уперед, шкіра на вилицях зачервоніла.

— Куди? — перепинив його Денис. — Як барани на толоці.

Він подав Тимкові мозолясту руку і, підштовхуючи поперед себе Сергія, пішов вайлуватою ходою. І ні туги, ні суму не було в його очах, немовби він розпрощався не з односельчанами, а з випадковими супутниками при битій дорозі.

На другий день виявилося, що немає одного з тро-янівців — Гараська Сича. Шукали його по всіх підрозділах, по лісах, понад Дінцем — не знайшли. До Тимка в .курінь прибіг озброєний гвинтівкою боєць:

— Ви Тимко Вихор?

— Я.

— Ходім зі мною.

Тимко струсив із сорочки сухі соснові голки, вийшов із куреня. Боєць пропустив його вперед, ішов мовчки. Тим'ко озирнувся і хотів запитати, куди він його веде. Боєць ошкірився і легенько торкнув Тимка багнетом під лопатку:

— Тюпай, тюпай, нічого озираться...

— А ти не штурхайся багнетом. Я тобі не арештант,-— заграв жовнами Тимко.

— Це ще невідомо...

Тимко крутнувся на п'ятах, на його губах клекотіла лють. Боєць примружив очі, наставив гвинтівку:

— Ти що хочеш, зараза, щоб я тобі живіт розпоров? Ану вперед!

Тимко нехотя повернувся спиною до бійця, закрокував по піску. Такого приниження він ще ніколи не знав. Тимко увійшов у сосновий дощаний будиночок, який охоронявся двома вартовими, що стояли на дверях.

— Куди? — запитав один із них.

— До старшого лейтенанта Махоткіна.

— Проходь...

Тимко не один раз чув, як згадувалося це прізвище бійцями. Як тільки хтось із бійців нарікав на погану їжу в запасному полку, лаяв причіпливих командирів або висловлював своє незадоволення положенням на фронті, йому говорили:

— А чого це ти розбазікався? Хочеш до Махоткіна? — і боєць відразу ж затихав.

Коли мизаті, гостроокі і неговіркі бійці в малинових петлицях несли котелки, з яких скапував жир, хто-небудь обов'язково говорив:

— О, махоткінці пішли. Кашу із смальцем тріскають.

Вели когось без ременяки і пілотки, всі шепотіли:

— Он уже... Повели до Махоткіна...

Тимко не дуже цікавився, хто такий Махоткін, що він робить, тепер же насторожився і відчував неспокій. Усе, що він бачив, хотіло задавити його волю:

вартові, що мовчки стояли кожен біля своїх дверей, залізні шафи із величезними замками, тиша, настороженість, загадковість.

Боєць провів Тимка по коридору і відкрив двері, що вели до малесенького передпокою.

— Стій тут, — наказав він і, обсмикнувши гім-настьорку та поправивши на животі поясок, зайшов у другу кімнату. Через хвилину вийшов звідти і кивнув на двері: — Давай.