Вир, стр. 59

— А при чім тут я?

— Ти не знаєш?! Ти не знаєш? — схопився Ионька, підступаючи із кулаками до Тимка.

— Ну, годі вже, годі, — примирливо обізвався Гаврило, намагаючись загасити сімейну сварку. — Коли вже так, то що зробиш? Доведеться шукати законну ділянку.

— Скільки ж труда вклали! — жалібно вихитував головою Ионька, оглядаючи розкішні валки скошеного сіна. .

— Ех, якби можна було б, так у пазуху забрав, — усміхався Тимко, весело ступаючи по сіножаті. Гаврило осудливо глянув на нього, але нічого не сказав.

— Що? Уже закінчили роботу? Уже додому? — радісно співаючи, зустріла косарів Юля.

— Обідать! — коротко кинув Йонька і, вийнявши з торбини ложку, витер її травою.

Уляна заметушилася біля казана, накраяла на рушник хліба. Вона чула про невдачу косарів і ні до кого не обізвалася ані словом, тим більше до Йоньки. За все життя вона була навчена змовчувати чоловікові, особливо тоді, коли його місило та гризло всередині, і добре знала, що в такі хвилини йому не можна ні заперечувати, ні потакати, бо він все одно причепиться як не до одного, то до другого і може кинути в неї чим попало. Хіба ж не було такого замолоду: вдарив ціпом так, що водою одливали? Молоді роки минули, а скажена кров зосталася, так що жартувати нема чого.

По обіді, не давши й півгодини для перепочинку, знову ловів свою ватагу Йонька на другий кінець лугу.

Коли заходили на першу ручку, він поклав люльку в кишеню і сердито сплюнув.

— Воно й трава там була чорти батька зна яка. Корова її все одно не їла б. Хіба, мо, одні верблюди, — і спересердя жигонув косою по траві. Жінки залишилися біля кухні одні. Уляна перемила теплою водою ложки, поклала проти сонця сушитися, вишкребла тріскою казанок, витерла віхтем із кропиви і теж викотила на сонце. Хліб Уляна загорнула в лопушняк і поклала в холодку. Тоді взяла граблі і пішла ворушити сіно. Вона знала, що це сіно їм не дістанеться, але її тішила думка, що його поїдять колгоспні корівки. «Все ж таки артільне, то теж наше».

Юля узяла граблі, але працювала ліниво, як людина, якій фізична праця не до вподоби. Уляна нічого їй не говорила, бо була рада вже тому, що вона хоч про людське око ворушить граблями, а не збирає квіточки на луках та не плете із них віночка. Не дай бог, побачили б її люди за такою роботою — засміяли б! От, сказали б, невісточку Уляна вибрала. Така ледаща, що одверни й оборони. Люди потом обливаються, а вона квіточки нюхає. «Ей, сусіди-лебідоньки, — загомоніла б тоді до них Уляна. — Не такий тепер час настав, що матері собі невісток вибирають. Самі вони в хату приходять».

Юля, навіть не підозріваючи, що вона своєю роботою і присутністю може викликати такі думки своєї свекрухи, ворушила сіно і крадькома позирала в той бік, де косив Денис. Він був майже поряд, за кущами, так що Юлі видно було його голі по лікоть сильні руки, засмажений сонцем стовбур шиї і мокру поміж могутніми лопатками вилинялу сорочку. Якось Денис озирнувся (він саме заходив нову ручку і витирав травою косу) і зустрівся поглядом із Юлею. Вона мацнула його очима по обличчі, і туга вишенька губів ворухнулася в грайливій посмішці.

Денис помітив той погляд. Хтиво поблискуючі щілинки очей його звузились, він по-молодецькому ворухнув плечима.

— Що, жарко, баришня? — запитав він, вийшовши із-за куща, розтираючи широкою чорною долонею волохаті груди.

— Просто неможливо. Я б скупалася, та тільки не знаю, де тут у вас купальня.

— Ходімте, я вам покажу. Тут недалечке. Юля поклала граблі. Легко занесла ногу, щоб переступити покіс, поли халатика розійшлися, і Денис ковзнув поглядом по червоних колінах, одвів очі.

— Не ліз би ти в провожаті, Денисе, — неприязно обізвалася Уляна, не повертаючи обличчя до Дениса і не покидаючи своєї роботи.

Той мовчки, як би не чуючи, що каже стара, пішов лугом розвальвуватою ходою, безжально підминаючи ведмежими лапами, густу траву. Слідом за ним, безсоромно закинувши назад голову, пішла Юля. Вони прийшли до тихої, порослої очеретом заводі, що вся блищала під сонцем, широкої і просторої. Вода була чиста й прозора. Крейдяні громаддя протилежного берега біліли у воді казковим палацом.

Юля зняла капелюшок, кинула його на траву і швидко розплутала поясочок; халат м'яко поплив по її руках і, тихесенько згорнувшись, ліг біля ніг. На сонці відполіровано блиснуло її сите, розкохане тіло.

— Баришня... — зашепотів Денис, роздуваючи- ніздрі, і його сильні і тверді, як залізо, руки підхопили її вище литок і за шию, підняли її, і вона побачила перед собою широке обличчя Дениса, його звірячі, ошалілі очі.

— Пустіть! Я покличу чоловіка! Пустіть, — заби:

лася Юля, дригаючи ногами, і вислизнула з його рук, червона й розпашіла.

Денис тільки дурнувато посміхнувся і, повернувшись, пішов геть, ламаючи верболіз, як розгніваний ведмідь лісові хащі. Юля, понакривавши долонями груди, що напинали купальник, деякий час стояла на березі, прислухаючись до тріску, потім відняла долоні, солодко потягнулася і, сама не знаючи чому, тихесенько і воркітливо засміялася.

Увечері Уляна вже шушукала Федотові про оте ку-паннячко та наставляла сина, щоб він дивився за своєю жінкою. Уночі, лежачи біля притихлої Юлі, Федот знімав допит:

— Чого ти водилася з Денисом? Ти знаєш, яка за ним слава, ходить?

— Яка? — зацікавилася Юля, вибираючи шпильки з зачіски.

— На дівчат він дуже ласий.

— Невже? А з вигляду такий непоказний... А ти що? Чи не ревнувати мене задумав? Ах ти ж, мій пу-сюнчик, мій котик смачноротий, — лащилася Юля, гаряче дихаючи йому в лице і обіймаючи його голими руками за шию. І сварка, як і завжди, закінчилася поцілунками, примиренням і міцним після цього сном.

XXII

У Гордія Кошари сім'я була невеличка — дванадцятеро дітей. Четверо, слава богу, померли, а восьмеро жерли хліб святий і стугоніли зимою на печі, як вівці в загоні. Як стануть, бувало, виплигувати в одних льолях на обід або на снідання, то аж п'яти холонуть; от-от потрощать зубами стіл на тріски. Жив Гордій бідно, дітей годував картоплею та квашею. Наллє жінка в ринку, обліплять її діти і хлюпаються в ній ложками, як утята в рясці. На вулиці Гордій часто скаржився селянам:

— Оце перед різдвом назмітав з горища пшениці на кутю, поставив у хаті, коли це чую серед ночі: хрум, хрум, хрум... Присвітив, а вони навколо, мішка, як прусаки, — пшеницю гризуть.

Зодягався Гордій бідно, як бог пошле. Прийде на побрехеньки до сусідів, селяни про врожай говорять, про землю, про худобу, а він розглядає латки на своїх колінах.

— Ех, — каже, — якби отакі штани були... Потім ткне пальцем на іншу латку та:

— Ні, з оцієї матерії були б ще кращі. Це колись а в одного цигана на овес виміняв. Добрячі штани були. Якби не порвалися, так і досі носив би.

Минали роки, росли діти. Одні повиходили заміж, інші поженилися. Залишився Гордій удвох із Мотрею при своєму наймолодшому синові — Денисові. Та не було їм ні спокою, ні затишку на старість: вдався Денис безжалісним, лінивим, грубим і злодійкуватим. Працював у колгоспі, як за якусь провину, і більше всього промишляв полюванням. Літом бив качок, зимою зайців і приблудних собак, здирав шкури, чинбарив і продавав хутірським хлопцям на бубни. Від постійного спілкування з тваринами виробилися у Дениса звірячі повадки: мав він такий тонкий нюх, що по запаху диму міг безпомилково визначити, у чиїй хаті смажиться сало, а в чиїй печеться свіжий хліб на капустяних листках. Були в нього сильні ноги, які ніколи не знали втоми, і мав він ще одну рису, яку навіть трудно було йому приписати, дивлячись на його вайлувату, ліниву у всіх рухах постать: вміння надзвичайно швидко, майже блискавично переходити від млявого, сонного стану до звірувато-хижого, спритного, зібраного, готового в любу секунду зробити стрибок і настигнути свою жертву. Іде Денис по полю переваги-ваги, голова як приліплена, очі в щілинках, рушниця десь аж за плечима теліпається. Раптом — шелесть що-небудь, — Денис голову в плечі, рушницю в руку — бах-бахі І є заєць. Як до землі пришиє. Лежить бідний косий і не ворушиться. Але таким Денис був лише на полюванні, а в звичайному житті — ледацюга з ледацюг. Вічно він запізнювався на роботу або й зовсім не виходив, а те, що робив, все рівно треба було після нього переробляти.