Вир, стр. 113
Орися вскочила в хату, захлипала в подушки.
— За нею ревеш? — гримнула Уляна.
— Бо нещасна вона. Нещасна.
— Нещасні, дочко, сльозами давляться, а не бігають, як сучки, за германськими офіцерами! І щоб я імені її не чула в хаті!
Коли Юля добрела до казино, німецький гарнізон на машинах і фургонах витягувався із Троянівки на схід. Денщики вантажили речі коменданта, а сам комендант покурював, сидячи на ганку. Побачивши Юлю, насупився і наказав сідати в машину. Розшукавши маленький чемоданчик, Юля сіла і усміхнулась. Отто, забачивши посмішку, занепокоївся, відіславши шофера, сів за руль. Денщики розуміюче переглянулись і побажали комендантові успіху.
Отто їхав за колоною кілометрів сорок, аж до ох-тирських лісів, потім звернув ліворуч і поїхав глухою дорогою понад Ворсклою. Річка була чистою, на її дні лежало небо, і вона промивала у білих хмарах блакитні дороги. Луги відзеленилися, і рижі трави були такі високі, що в них сховалася б людина.
«К чорту війну, к чорту комендатуру, — роздумував Отто. — Я маю під боком красуню, і я хочу пересвідчитися, яких жінок мають російські офіцери. Будемо, як Шрам і Тізба. На природі. В джунглях».
Він шугнув машиною у траву і заглушив мотор. Місце, куди вони заїхали, було казковим: дикі лугові верби з дуплами і порохном, що висвічує, луговий острів, пахучий, безлюдний. Коли він глянув на машину, то побачив, що капот увесь усіяний трав'яним насінням.
«Символічно», —засміявся Отто і, розстебнувши мундир та взявшися в боки, довго петойдувався на каблуках. «Отут на лугах можна розвести ферму голландських корів. Добрий випас». Він ще раз засміявся, і риже волосся його сяйнуло самоварним блиском. Він скинув кашкет, відстебнув ремінь із пістолетом, зняв мундир і попросив Юлю, щоб стягла з нього чоботи.
Юля повісила сумочку на руку і білими довгими чистими пальцями взялася за покриті пилюкою каблуки. На каблуках чорними смугами відбилися її пальці. Він дав їй мило і наказав, щоб вона пішла до річки. Юля повернулася назад весела і чиста. Волосся на голові підв'язала хустинкою. Він, в одних трусах, лежав на пледі під вербою. Забачивши Юлю, схопився. простяг волохаті ручища. Вона засміялася, відбігла присівши в траву, майнула чорними рукавами плаття. Коли випросталася — він завмер. Надколінні м'язи затанцювали. Юля скинула косинку, зав'язала очі і, простягнувши руки, весь час сміючись, намагалася вловити його, і хоч не бачила, де він є, зате чула, звідки несе солодкувато-нудотним духом, від якого в неї крутилася голова.
Він сміявся і вивертався від неї, але вона все ж таки вхопила його і жигонула тілом. Він озвірів. Юля ледве вирвалася. Вона відбігла, зняла із себе косинку і показала, що хоче зав'язати йому очі, щоб він спіймав її.
Отто закивав головою, що згоден. Юля туго і ретельно зав'язала очі і весь час дивилася, як на шиї пухне, пульсуючи, жила. Відійшла на п'ять кроків, зупинилася. Надколінні м'язи у нього танцювали ще швидше, і жила ривками бухала на шиї.
Обережно пішов на неї, широко розставивши руки, тремтячи ніздрями. Юля не зводила очей з пульсуючої жилки. Коли він уже відчував її, а вона його, Юля вихопила із сумочки щось блискуче і гостре, і полоснула його по горлу.
Отто підскочив, як леопард, затис пальцями рану. Але розріз був глибокий і смертельний. Крізь пальці свиснуло і запорощало по траві. Він зірвав пов'язку, але нічого не бачив: очі каламутились. Йому захотілося крикнути по-звірячому, немависно. Та звуку не вийшло. Тільки хлюпнуло щось у горлі. Рештки свідомості штовхнули — до машини, там зброя. Не ступнув і кроку,впав.
Затисши білу костяну колодочку в руці, Юля допалювала очима конаючого ворога; а сонце їй трубило хорал, як молодій орлиці. Пильнувала, доки затих і на волохатих ногах здибилося волосся. Тоді закинула бритву, взяла пістолет, документи, свій маленький чемоданчик. Озирнулася. На його шершавих підошвах уже кишіла мурашва. Юля гидливо здригнулася і, пригинаючись, побігла густими травами до плаття.
«От тобі, гад, щоб ти знав, які радянські жінки», — вже одягнувшись, погрозила вона мертвому і побігла далі, думаючи, що, якщо притисне погоня, вона живою не здасться.
XII
Зима 1941—1942 року на Дону лягла рано. У вересні лили холодні, їдкі, як отрута, дощі, квасили суглинок так, що бик не міг витягнути ратиці. Дороги розбагнило: ні проїхати, ні пройти; евакуйована техніка — трактори, машини, комбайни, —намотавши на колеса десятки тонн густої, як смола, багнюки, забризкані, чорні, мокрі, чапіли по степу, провонюючи повітря бензиновим смородом. В калюжах — вода, змішана з машинним маслом,- запали — горітиме. Обабіч дороги — чорні кружала випаленого бур'яну, віхті обгорілої паклі, — то трактористи прогрівали мотори, палили вогнища, місили чобітьми грязюку, вичакловували із гарчливих моторів десятикратну силу, а тоді плюнули і розбрелися по найближчих хуторах варити куліш, перечікувати непогодь.
Там, по теплих хатах, вони милися, голилися, залицялися до самітних козачок, гнали з буряків самогон, кубрячили, нудилися, благальне зирили у степову безвість, затоплену холодною мжею. Коли ж пройде оцей нежить господень? Коли припиниться оцей відьмацький плач?
«Слинить і слинить, як скажена собака», — лаялися плечисті полтавчани, гнівно спльовуючи із крутих козацьких ганків.
— Моква, — похмуро і коротко кидали подоляки. — Відай, до другого пришестя тутка нам гибіти.
— Авось, подует северяга — разведрится, — втішали станичники.
Але непогодь не проходила. Над степом вовняними начосами висіло небо. По ярах з клекотом пінилася вода. Дон жовтів і каламутився, гнав посічену дощем хвилю, придонські ліси стояли чорні і холодні. Дощ ляскотів із металевим дзвоном.
Бовдури по хуторі дмухали кізяковим димом, що ішов не вгору, а вниз, синіми оборками зависав на тинах, доки і його не розмивало дощем. Евакуйована худоба, виснажена, табунилася у дворах, сумно повісивши голови, нюхала власні ратиці, — їсти не було чого.
Погінщики, брудні і сердиті, в мокрих брезентових плащах, що лопотіли, як жерсть, тинялися від хати до хати з погнутими відрами і міняли молоко на корм худобі. А з неба лило і лило без кінця, і серед білого дня над землею стояли такі сутінки, що хуторяни не пізнавали одне одного.
Так було з тиждень, а тоді задув із сходу вітер. І дув два дні, не перестаючи. Земля почала тужавіти, взялася шкіркою. Вдарила ожеледь. Знемічніла від голоду худоба розчахувалась. Кури дзьобали землю, як консервну банку. Дон зашумів, забризкав. В лісах стояв скляний дзвін — то на стовбурах лопалася льодяна кориця.
Підвечір вітер затих і цюкнув мороз, а вночі повалив сніг, тихий, густий: сяде на рукавицю — кожну сніжинку видно. Випав сніг — і все навколо повеселішало. Обрії поширшали, зробилися лункішими, степ уже не гомонів вітрами, а притих, скорився. У безмежному білому мовчанні лежали, присипані снігом, хутори. Димок пах присмаженою козацькою пишкою. Стальними кинджалами виблискував перший лід. Хтось прорубував ополонку, і поміж берегами витьохкувало і ляскало. Сніг сліпив очі людям і птиці. Щиглики билися у вікна, думали, що небо, і летіли на городи, клювали реп'яхи, збуджено крутили голівками в жокейських шапочках; синички в чорних фартушках і жовтеньких светрах вихвалялися: «Підсиню небо, підсиню небо»; горобчики мережали хрестиками сніжок, випрошували в господарів розвагу. «Дайте саночки, дайте саночки», — благали вони, піднявши хвостики козирком. І все раділо зимі — природа і птиця, тільки люди ненавиділи і проклинали її, замерзаючи в окопах, по степах, по лісах, по болотах, в непролазних хащах під снігами, виснажені, голодні, поранені, напрацьовані, і водночас просили більших снігів, жорстокіших морозів, скаженої снігової січки, такої шаленої, безконечної шарабури, щоб замело того німака на віки вічні, заморозило на костомаху, не дало йому, прасучому синові, ані кроку ступити.