Слово після страти, стр. 91

Політичні, антифашисти дивилися на кримінальних злочинців як на скорпіонів, яких треба знищувати, але в силу обставин, в ім’я високої мети іноді змушені були контактуватися з ними.

Ми зайшли в кімнату старости Адольфа. Там уже був Жора. Ауфмейєр нервово ходив по килиму.

— Чого так довго? — спитав він.

Зігфрід розповів про інцидент з Янкельшмоком.

— Ану, поклич його сюди! — звелів Ауфмейєр.

За кілька хвилин Зігфрід привів блідого як смерть Янкельшмока.

— Навіщо ти побив в’язня, який одержав подяку од самого лагерфюрера і визнаний адміністрацією табору привілейованим? — спитав Ауфмейєр.

— Простіть мені... я винен.., У шлафзалі темно, я не впізнав його...

— Гаразд, на перший раз прощу, але покарати мушу. Зігфріде, зроби йому просвітлення, дай двадцять гарячих, тільки не перед строєм, а в туалетній. І зроби це зараз,— наказав Ауфмейєр.

Коли за ними зачинилися двері, Ауфмейєр усміхнувся до мене і сказав:

— Тепер він впізнаватиме тебе вдень і вночі. Його треба було б послати в штрафну за неповагу до розпорядження адміністрації табору, але такі, як Янкельшмок; потрібні й тут. Ну, гаразд, я викликав вас ось для чого: повезіть «канадцям» обід і зробіть усе, як учора. А поки що приведи себе в порядок,— сказав блокфюрер, звертаючись до мене.—Через десять хвилин я чекаю на вас тут.

Жора повів мене в туалетну кімнату, щоб я вимив закривавлене обличчя. Там ми побачили таку картину: Янкельшмок, спустивши штани, лежав долічерева на ящику з вапном, а Зігфрід неквапливо шмагав його шматком гумового шланга. Двоє піплів асистували Зігфрідові. Тут же на цементній підлозі лежало кілька мертвих в’язнів. Хоч їхні обличчя були посипані вапном, над ними, проте, дзижчали великі зелені мухи...

Жора допоміг мені вмитися, а коли з носа перестала іти кров, ми повернулися в кімнату блокового старости, взяли , в Ауфмейєра чотири фляги із спиртом і, супроводжувані Зігфрідом, пішли до кухні. Ішли мовчки. Біля самої кухні Зігфрід змовницькі підморгнув мені і сказав:

— Сьогодні, якби не я, тобі довелося б киснути в бочці з водою або валятися біля ящика з хлорним вапном.

— Ми вас зрозуміли,—відповів йому за мене Жора,— але давайте поки що не будемо ділити шкуру невбитого ведмедя. Ще коли б не втратити своєї.

— Звичайно, розрахуємося потім,—поквапливо мовив Зігфрід —Ну, а зараз шуруйте, я зазирну до мадам Пуфмутер у двадцять четвертий блок. Якщо повернетеся, а мене не буде, зачекайте біля цеху миття,— розпорядився Зігфрід і пішов у будинок розпусти.

І цього разу все обійшлося гаразд. Вернер дав нам двадцять п’ять золотих монет. Ми пронесли їх крізь вахштубу в роті. Просто дивно, що під час обшуку есесівці не зазирнули нам у рот. Мабуть, у них була певна домовленість з Ауфмейєром.

Як і слід було чекати, Зігфрід затримався у двадцять четвертому блоці, і ми, не діждавшись його, пішли в свій блок. Сховавши в Жориній комірчині десять монет, ми нетерпляче чекали на Зігфріда. Він прибіг через кілька хвилин, засапавшись.

— Чого не підождали?

— Там було небезпечно ждати — есесівці кругом,— сказав Жора і, вийнявши з кишені одну золоту монету, простягнув її Зігфріду.— Бери, ти її чесно заробив.

Зігфрід враз прояснів, монету сховав у черевик, і ми всі троє пішли до Ауфмейєра. У коридорі нас перестрів Плюгавий Вацек. Показавши в посмішці свої рідкі зуби, він спитав:

— Ну як, порядок?

Замість відповіді Жора поклав йому в кишеню куртки дві золоті монети, зробивши це так, щоб не бачив Зігфрід, котрий ішов попереду. Плюгавий змовницькії підморгнув нам і, насвистуючи модну злодійську пісеньку, пішов далі, а ми зайшли в кімнату Пауля, де нас чекав Ауфмейєр.

Виструнчившись, Зігфрід доповів блокфюреру, що його завдання виконано.

— Спасибі, Зігфріде, ти вільний,—приязно усміхаючись, мовив Ауфмейєр.—Хоча ні, мало не забув: візьми цей талончик, тобі не завадить побути годину в товаристві красуні.

З цими словами Ауфмейєр дістав із кишені кітеля квадратну картку із синього картону з червоним штампиком і дав її Зігфрідові. Той аж підскочив на радощах, подякував блокфюреру і пішов із кімнати. Коли двері за ним зачинилися, Ауфмейєр, свердлячи нас холодними сірими очима, спитав:

— Ну, як успіхи?

Жора вийняв з кишені дванадцять золотих монет і поклав їх перед Ауфмейєром. Той згріб монети в жменю і сховав в бумажник. Сьогодні в нього вже не було вчорашнього ентузіазму. Це насторожувало.

— Дозвольте йти?

— Так, ідіть. Не забудьте тільки взяти хліб і ковбасу, я ж обіцяв вам,— сказав Ауфмейєр і кивнув на тумбочку. Там лежала ще й пачка масла. Очевидно, вона також призначалася нам, але блокфюрер, мабуть, передумав давати її. Ми взяли хліб і ковбасу, перебільшено чемно подякували Ауфмейєрові і пішли в шлафзалу до Гриші.

— Ну що ж, малюк,— звернувся до мене Жора.— Тепер про нашу роботу знають підпільники, знають Вернер, Зігфрід, Вацек, Пауль. Таємниця перестала бути таємницею. Якщо нас не перекинуть в інше місце, справи наші — швах...

Що я міг сказати на це? Я добре знав, чим закінчують в Освенцімі «організатори». А наше становище було набагато складніше. Як тільки Ауфмейєр довідається, що ми його «обкрадали», нам капець! Здається, тільки тепер я побачив глибину прірви, над якою ми повисли.

Гриша лежав на своєму місці. Нас він зустрів страдницькою посмішкою. Ось уже другий день ніхто з промінентів не зачепив його й пальцем. Гришу не посилають на роботу, не виганяють на «спортивні заняття».

А сьогодні Плюгавий Вацек звелів одному з піплів принести Гриші миску баланди. Бач, що робить золото навіть у цій живій могилі. У гонитві за наживою і такі кати й садисти, як Вацек, ішли нам назустріч і, ризикуючи своєю шкурою, мимохіть допомагали підпільникам рятувати людей. А втім, вони не багато чим і ризикували, бо, зрештою, яка різниця, коли перемеле нас Освенцім — сьогодні чи завтра. Так думали есесівські підпомагачі. Ми ж думали інакше. Кожен день, відвойований у жорстоких катів, важив для нас, освенцімських в’язнів, дуже багато.,.

Я і Жора прощалися з Гансом. Важко розлучатися з людиною, яка врятувала тобі життя, та ще коли знаєш, що це розлука назавжди. Як правило, в Освенцімі люди вдруге не зустрічалися. Але примхлива доля звела нас іще раз у грудні 1943 року. Це було в Біркенау, куди мене привезли після селекції, простіше кажучи, вибраковки. Висотавши з мене всі сили й соки, Освенцім важив ще й на мій попіл. Ганс удруге врятував моє життя. Та це я забіг далеко наперед.

Почалося з того, що до нас знову прийшов дуже збуджений Ганс. Він приніс приголомшливу новину: завтра, в неділю, мене й Жору відправляють у Явожно. Прийдуть дві автоколони, які мають забрати з центрального табору сімсот в’язнів. Триста чоловік повезуть на роботу у вугільні копальні Кенігсхютте, а чотириста— у Явожно. Списки тих, кого відправляють на етап, уже затверджені лагерфюрером. Ауфмейєр дізнається про це тільки завтра вранці. Блокфюрер нічого не встигне зробити, хоч би й хотів. Та оскільки Ауфмейєр сам іде в «Канаду», йому не було рації затримувати нас.

Ми з Жорою раділи так, наче завтра виходили на волю.

— У Явожно постарайтеся знайти мого земляка з Кельна, звати його Франц Норден,— казав напослідок Ганс.—Його легко впізнати: низенький, увесь сивий, на правій руці немає двох пальців. Йому п’ятдесят років. У таборах із 1933-го. Два роки тому нас: розлучили. Його відправили з першим транспортом на будівництво нового табору в Явожно як капо. Не знаю, чи втримався він і досі на цій посаді. Франц у минулому соціал-демократ, але людина чесна й порядна. Передайте йому од мене привіт і скажіть, що я прошу його допомогти вам. За Гришу не хвилюйтеся, ми його поставимо на ноги. Привіт вам від Антоновича, Володі Бєлгорода (так Ганс називав Володю Білгородського). Спасибі велике від товаришів за золото.

Ганс пішов, і ми з Жорою відчули себе беззахисними сиротами.

Неділя 25 липня почалася, як звичайно, за давно усталеним порядком. На аппелі Ауфмейєр прийняв рапорт староста Пауля, двічі перерахував нас і пішов на доповідь до рапортфюрера. Той чомусь на цілих дві години затримав блокфюрерів. А в цей час в’язні усього табору, виструнчившись, стояли перед блоками. Нарешті Ауфмейєр повернувся. Слідом за цим у таборі було оголошено блокшперу, і всіх в’язнів загнали в блоки. Ми вже знали, що блокшперу оголосили у зв’язку з відправкою етапу. З хвилини на хвилину чекали прибуття автоколони. Та минула година, друга, а машин не було, вони чомусь затримувалися. Ми сиділи наче на голках. Від того, чи прийдуть зараз машини, залежало і моє, і Жорине життя. Цілковитим безглуздям було б загинути саме тепер, коли десятки підпільників доклали неймовірних зусиль; щоб вирвати нас із пазурів смерті. Невже все це робилося даремно?! Завтра вранці Ауфмейєр буде в «Канаді» і перше, що він зробить, це спитає Вернера, скільки той дав нам золота за вісім літрів спирту. Яку помсту придумає блокфюрер, дізнавшись, що ми обікрали його на цілих двадцять три монети? Адже есесівці вбивали в’язня за саму тільки підозру в крадіжці однієї картоплини чи брукви, а тут украдено двадцять три золотих монети!