Слово після страти, стр. 89

— Донерветер! — радісно вигукнув Ауфмейєр, побачивши стільки золота.— Та ви молодці! Двісті франків,..

На початок непогано, зовсім непогано,— він підійшов до тумбочки, узяв з неї буханець хліба, півкілограма ковбаси і пачку маргарину.— Це вам. Крім того, відтепер ще й Пауль даватиме вам хлібину щодня. На роботу вас не посилатимуть, а якщо хтось зобидить, скажіть мені. Тільки ж дивіться, тримайте язика за зубами.

— Яволь! — відповів я, знаючи, що це слово Ауфмейєр найбільше любить слухати з уст в’язнів.

Вийшовши з кімнати, ми раділи, як малі діти. Таки щасливий сьогодні день. Здобуте золото якоюсь мірою гарантує нам хай і хистке, але не таке вже й безнадійне становище. Сьогодні ж франки ми передамо підпільному центру, за них куплять медикаменти, так потрібні нашим людям.

Найперше ми забрали з-під матраца золоті монети, однесли їх у Жорину комірчину й сховали там у бочці з вапном. Одну монету залишили, щоб віддати її Вацеку. Тільки після цього пішли до Гриші Шморгуна. Побачивши нас, хлопець стрепенувся і, шамкаючи беззубим ротом, сказав:

— Уже й не сподівався вас бачити,— по його виду покотилися сльози. Ми самі мало не плакали від жалю, та, згнітивши серця, почали годувати товариша, бо сам він їсти не міг. Ми розжовували хліб з маргарином і цю кашу перекладали в рот скаліченого Гриші. За цим заняттям і застав нас Вацек.

— Колись він допоміг нам,— сказав Жора,— тепер ми зобов’язані допомогти йому.

Вацек криво усміхнувся, потім спитав:

— Ну, як успіхи?

Замість відповіді Жора простягнув йому двадцятифранкову золоту монету. Вацек задоволено прицмокнув, грайливо підкинув монету і, наче фокусник, спритно сховав її в кишеню.

— Хай відлежується,—сказав він, кивнувши на Гришу.— Я даватиму на нього зайву порцію баланди.

Я вийшов на аппельплац, розшукав там Миколу Єрошка і ліг поруч із ним.

— Ну, як у вас, усе гаразд? — спитав Коля, який знав, куди ми ходили.

Я розповів йому про всі деталі операції. Він розказав мені про те, як знущався із в’язнів Янкельшмок, а під кінець заявив:

— Найперше, що нам треба зробити,— це знищити Янкельшмока. Він один варт десятка есесівців.

— А як це зробити?

— Дуже просто: заманити в туалетну кімнату і вперіщити по черепу, щоб і не писнув.

Мене вразила рішучість Єрошка, а його план здався простим і переконливим.

— А що скаже на це начальство?

— Нічого не скаже. Адже Янкельшмок не німець. Та й підозра впаде передусім на зелених, бо сьогодні Янкельшмок був зчепився з одним і навіть дав йому по пиці. Я не кровожерний, але ти сам розумієш, що така тварюка не має права жити на світі.

— Гаразд,— відповів я,— Тільки сам нічого поки що не починай. Спершу треба порадитися з товаришами.

На тому й розійшлися.

З кожним днем мені все більше й більше подобався цей русявий хлопець з великими голубими очима...

Увечері прийшов Володя Білгородський. Ми віддали йому одинадцять золотих монет — двісті двадцять франків. Володя сказав, що підпільникам ще ніколи не вдавалося за один раз роздобути стільки золота. Бували випадки, що посланці підпільників проникали в «Канаду», але здебільшого вони засипалися, або ж поверталися з порожніми руками.

— Ми дуже переживали за вас, і велике вам спасибі,—сказав Володя.

Він розповів нам цікаву річ. Виявляється, Скорцені знову був у таборі. Приїхав забрати ще одну групу кримінальників, а серед них і капо Адольфа. Як же він розлютився, дізнавшись, що Адольфа убив один «божевільний росіянин». Облікова картка Адольфа уже була в Скорцені, і писарі, природно, ще не встигли зробити в ній позначку про смерть. Через те Адольф рахувався живим. Скорцені звелів викликати його на співбесіду. Коли йому доповіли, що капо вбили, він у різкій І грубій формі зажадав від рапортфюрера пояснень. Як тільки не шпетив Скорцені рапортфюрера! І свинею називав, і бовдуром, і кретином. Рапортфюрер, який за званням був вищий за гауптштурмфюрера, обурився і собі почав кричати:

— Пане гауптштурмфюрер! Ви забуваєте, що перед вами полковник СС, а не рядовий солдат!

— Мовчати! Перед фюрером ми всі рядові солдати, а я виконую завдання самого фюрера! — і Скорцені ударив по столу так, що аж шибки задеренчали.

Лють двометрового здорованя, його страшні шрами на розчервонілому обличчі, громовий голос та величезні волохаті кулаки справили велике враження на полковника СС, і він вирішив за краще мовчати. Розмову Скорцені з рапортфюрером чули усі писарі, що працювали в сусідніх кімнатах.

Не встиг піти Володя, як прийшов Ганс. Я зрадів йому, як рідному батькові. Що й казати, Ганс Максфельд значив для мене тоді більше, ніж рідний батько.

Сьогодні Ганс приніс Гриші термос гарячого чаю, кілька грудочок цукру, шматок білого хліба і необхідні ліки. Він оглянув і перев’язав йому рани. Знову журився тим, що ми зайнялися справою, яка неминуче закінчиться провалом. Він сказав, що попросив кого слід, аби нас включили в списки на етап в один із філіалів табору.

— Залишатися вам тут більше не можна,— попередив нас на прощання.

Ми дали згоду на виїзд в інший табір. Домовилися зустрітися завтра ввечері перед відбоєм. Та сталося так, що наступна зустріч відбулася раніше, ніж ми домовлялися...

Цього разу Гансів візит до нас був цілком несподіваний. Він прийшов не ввечері, як обіцяв, а о десятій годині ранку. З виразу його обличчя я зрозумів, що сталося якесь лихо: Ганс був схвильований і навіть розгублений. Таким я ще не бачив нашого друга, завжди врівноваженого, спокійного. Хвилювання Ганса передалося й мені. Коли ми зайшли в Жорину комірчину, німець обняв нас обох і після хвилинної паузи сказав:

— Згідно наказу Гесса Ауфмейєра переводять на роботу в «Канаду».

Звістка приголомшила нас. Ми надто добре розуміли усі можливі наслідки цього переводу.

Виявляється, після візиту Гіммлера в Освенцім Гесс створив спеціальну комісію для перевірки роботи команди «Канада». В комісію ввійшло дванадцять есесівців з центрального табору. Ауфмейєра, який вважався зразковим офіцером і кращим блоковим, призначили заступником голови комісії. Комісія мала розпочати роботу з 26 липня, тобто з понеділка. Замість Ауфмейєра блокфюрером у нас буде якийсь унтер-офіцер.

Ганс висловив здогад, що нове призначення Ауфмейєра, очевидно, продиктоване інтересами впливової групи есесівських офіцерів, які гріли руки на «організації» і хотіли мати там свою людину, щоб і далі безборонно наживатися.

Хоч би там як було, але до нас із Жорою ця подія мала безпосереднє відношення: над нами нависала смертельна небезпека. Адже не пізніше, як післязавтра, Ауфмейєр зустрінеться з капо Вернером і спитає, скільки він дав нам золота за чотири фляги спирту. Не далі, як у вівторок-середу, Ауфмейєрові лакузи втоплять нас у бочці або підвісять до труби.

Який проникливий був Ганс, коли попереджав мене й Жору, що ми стаємо на дуже слизький шлях! Врятувати нас могло одне: несподіване зникнення з табору. Нам треба було загубитися в масі в’язнів. Як уже говорилося, Ганс просив, кого треба, влаштувати нам перевод в один із філіалів Освенціму. Та коли це буде? Жоден підпільник не знав точної дати відправки транспорту, цього не знали навіть есесівці. Усе залежало від того, коли в Аусшвітц прибуде автоколона.

— Будемо сподіватися на чудо,— похмуро мовив Ганс.— Чудеса теж бувають.— Його обличчя враз постаріло, осунулось. Я добре розумів Ганса. Бідолаха переживав не тільки за нас, але й за долю підпільної організації.

— Гансе, дорогий мій,— сказав я, звертаючись до зажуреного німця.— Якщо мене навіть різатимуть на шматочки, пектимуть на вогні, я все одно не видам організації, не стану на шлях зради.

— Та що-бо ти...— обома руками замахав Ганс.— Я в цьому не сумніваюся, інакше й на світі не треба жити.

Ми попрощалися, домовившись про наступну зустріч. З цієї хвилини я і Жора наче на пороховій бочці сиділи, чекаючи неминучого кінця.