Слово після страти, стр. 53

Здавалося, що над цією нескінченною колоною живих мерців шугають якісь апокаліптичні страховиська і тчуть свій невидимий саван смерті. Та, незважаючи на це, більшість живих мерців бреде далі. Їх веде ненависть і жадоба помсти, непереборне бажання дожити до того часу, коли народи світу розгромлять і поховають фашизм. Вони не здаються, вони борються, і кожний відвойований у катів день мученицького життя, сповнений злигоднів і страждань, вони розцінюють як свою велику перемогу.

Відчиняється брама пекла. В неї втягується нескінченна сіра стрічка.

— Айн, цвай, драй...— голосно рахує в’язнів угодований обер-капо з коротким, як постріл, ім’ям Фріц. На голови й плечі тих, хто не досить чітко карбує крок, або й просто для порядку раз у раз опускається його дубова палиця. Фріц — бандит і вбивця, яких світ не бачив. Важко полічити, скільком в’язням він укоротив віку, скількох замучив! Він знічев’я міг проломити череп першому-ліпшому в’язню тільки для того, щоб подивитися, «є в нього мозок чи немає». Фріц у великій пошані в есесівців. Вони називали його диспетчером гіммелькоманди, тобто небесної команди. Йому запопадливо допомагають капо з інших команд, а серед них і наш Адольф. Тут і там лунають розпачливі зойки, моторошні передсмертні крики. Вони тонуть у звуках бравурного маршу, який грає освенцімський оркестр. Звуки музики химерно вплітаються в клацання тисяч колодок.

До брами підходить остання команда. Ці йдуть не стрункими рядами, а квадратиками. В кожному квадраті п’ять гефтлінгів— чотири живі несуть за руки й ноги п’ятого мертвого. Такі квадрати зручніше рахувати.

Мене обсіли розпачливі думки. Загавившись, спотикаюся і порушую стрункість ряду, в якому йду. Вмить на голову опускається палиця. Перед очима попливли жовті кола. З жахом відчуваю, що зараз упаду, упаду, щоб уже ніколи не встати. Теплий липкий струмочок стікає по моєму обличчю. Товариші із шеренги підхопили мене і потягли. «Покиньте,— прошу їх,— я хочу вмерти».

— Що, гайка послабшала? Не будь черв’яком, терші! — суворо сказав один із тих, що підтримували мене.

В Освенцімі, як і в кожному фашистському таборі смерті, Існував закон, який коротко можна сформулювати словами: «Бійся подумки». Його неухильно дотримувалися всі в’язні. Зараз я порушив цей закон, показавши при всіх свою легкодухість. Мало того, я порушив дисципліну і тим самим поставив під удар не тільки себе, а й усю шеренгу. Часто-густо порушників дисципліни карали самі в’язні, щоб відвести удар катів від. себе.

— Тримайся, малий, тримайся. Ну, чого розкис? Смерті злякався? — лагідно повчає в’язень, що дав мені в обід хліба.— Либонь, співав у школі «Орлятко», то будь же бійцем, а не ганчіркою.

В його голосі бриніла батьківська ніжність, душевність. Ці слова вирвали мене із стану відчаю й апатії, надали сил. Я з вдячністю звів на нього погляд і побачив літню людину з глибоко запалими карими очима, з суворим, наче з каменю висіченим обличчям, на якому застиг вираз рішучості й нескореності. В’язень усміхнувся, і враз його обличчя зробилося лагідним, турботливим.

— Поки живий— тримайся! Опустиш руки, впадеш у відчай — загинеш,—сказав він рівним, трохи захриплим голосом. Карі очі полтавця світилися розумом. Видно, це була людина незвичайної душевної сили і великої мужності. Він чимось нагадував Максима Киреєва, можливо, отією спокійною впевненістю, почуттям людської гідності за будь-яких обставин.— Візьми себе в руки і старайся йти в ногу, бо он наближається Адольф,— попередив він мене.

Як багато важить слово підтримки, сказане в скрутну хвилину! Цей в’язень подав мені приклад стійкості й мужності. Я остаточно опанував себе, мій крок став твердіший, хода впевненішою. Недремне око капо Адольфа на мить зупинилося на мені, але, не помітивши нічого підозрілого, ковзнуло далі.

З крематорію, як і раніше, валив густий чорний дим, зловісними протуберанцями вихоплювалися з труби рвані язики полум’я, кидаючи багряні полиски на дротяну загорожу, сторожові вишки і дахи блоків. Біля центральної брами табору оркестр грав бадьорі марші...

7

Перед підйомом мою ліву ногу звела судорога. Спросоння я закричав, сам злякався цього крику і більше вже не міг заснути. Невдовзі просурмила сирена — підйом. Звуки освенцімської сирени на все життя вкарбувалися в мою пам’ять. Вони й досі будять мене вдосвіта.

Перед туалетною кімнатою неймовірна тіснява, крики, лайки всіма мовами світу. Кілька чоловік, уже зовсім охлялих, упали. Затоптуючи їх, сотні в’язнів намагаються прорватися до кранів з водою, щоб принаймні сполоснути обличчя, бо при виході з блока стоять штубові з важкими палицями: коли вони побачать, що обличчя в тебе сухе — начувайся.

Так починався новий каторжний день.

Аппель пройшов як звичайно, і хоч він уже закінчився, Пауль усе ще тримав нас у строю, чекаючи, чи не прибіжить Адольф за поповненням.

Я стояв ні живий ні мертвий. Усе тіло здавалося суцільною раною, яка кровоточила і нестерпно боліла. Від голоду паморочилася голова. З жахом чекав тієї хвилини, коли прийде Адольф і забере мене в штрафну команду. Тоді сьогоднішній день буде останнім у моєму житті. А тут ще й ноги понабрякали так, що дерев’яні колодки стали тісними й боляче врізалися в розпухлі ступні.

Я боявся, що не дійду до місця роботи. Хворобливо запрацював мозок, шукаючи порятунку. А в глибині душі жевріла надія: може, якось обійдеться і мене сьогодні не візьмуть... Та де там. До нашого блока вже біг опецькуватий Адольф і ще здалеку закричав:

— Пауль, дванадцять гефтлінгів!

Плюгавий Вацек почав відбирати потрібну кількість в’язнів. У число приречених потрапив і я. Адольф погнав нас, наче худобу, на центральний аппельплац, де вже стояли вишиковані арбайтскоманди. Побачивши, що я насилу переставляю ноги, він заходився підбадьорювати мене гумовою палицею. При цьому ще й давав своєрідний інструктаж:

— Тільки не здумай упасти — шкуру спущу! До брами не маєш права падати, а вийде команда за браму — будь ласка, падай скільки завгодно.

Річ у тому, що кожна арбайтскоманда мала виходити на роботу в тому кількісному складі, який заздалегідь був визначений адміністрацією табору. Кількість працюючих в арбайтскомандах була постійна. Якщо хтось із в’язнів падав од виснаження ще до того, як команда виходила за браму, її повертали назад, поповнювали і знову вели. Того, хто впав, добивали, а труп відносили в тотенблок. Та це призводило до затримок, за які рапортфюрер суворо питав із капо. Ось чому капо старалися, щоб до виходу за браму ніхто з в’язнів «не підвів». Головне, щоб пройшов браму, а там можеш собі падати, скільки хочеш. Тебе доб’ють, труп понесуть на місце роботи, а ввечері принесуть у табір. Конвою байдуже, за кого звітувати: за живих чи мертвих, йому — аби цифра зійшлася. А як я вже казав, облікові живих і мертвих в’язнів у гітлерівських тюрмах і концтаборах надавали величезного значення.

За годину ми були на місці роботи. Я стояв у тій самій канаві, наповненій болотною тванню. Працював з останніх сил, а їх ставало дедалі менше. Мене били, та я не відчував болю, не стогнав, не плакав. Наче був під наркозом. І досі не можу збагнути, як я витримав стільки побоїв! Мовчки кусав губи і ковтав пекучі сльози. Поза всяким сумнівом, я не дотягнув би до вечора і за всіма законами Освенціму мав загинути. Та сталося інакше. Всупереч усьому я дожив до обіду. В обід випив чверть літра баланди й, остаточно розбитий, ліг на землю. Незчувся, як задрімав. Наснилися дитячі роки, рідне село Селезнівка, де я народився.

...Мені п’ять років. Зимовий ранок. Бабусина хата переснована напівтемрявою. У печі гоготить полум’я, стогне і завиває в комині. Здається, от-от спалахнуть і розтопляться на шибках крижані мережки. По долівці дибає червонясте телятко. Воно тільки вночі знайшлося, і його принесли на рядні в хату. Дрібно тремтить, біднятко,— у хаті ще холодно. Я зачаровано дивлюся то на нього, то на бабусю. Біля її очей і рота численними зморшками промениться ласкава усмішка.