Слово після страти, стр. 13

— Мені не треба... пробував пояснити англійцям Стасик.— Йому інша річ. Він росіянин... в’язень.

Та його не слухали. Англійці заспокоїлися тільки тоді, коли побачили, що нам уже нікуди дівати їхніх подарунків.

Дуже зворушені, ми щиро подякували їм і, насилу вибравшись з оточення, пішли: Стасик до воріт, а мене два веркшютці новели в табір. Усі мої кишені були наповнені подарунками, в руках я ніс цілий оберемок коробок з галетами, печивом, шоколадом, пачки сигарет. Веркшютці поглядали на мене з погано прихованою заздрістю, а потім заговорили про те, які чудові англійські сигарети.

— Шкода тільки, що все це добро,— сказав один із них,— відбере лагерфюрер.

Я зрозумів, куди вони гнуть, і запропонував їм по кілька пачок сигарет. Злодійкувато озирнувшись на всі боки, шуцмани поквапливо сховали сигарети в кишені, заодно прихопивши і по дві плитки шоколаду.

— Якщо лагерфюрер забере в тебе все, ми підкинемо тобі зуппе,— милостиво пообіцяв один із них. Я подякував йому, а сам подумав: «Якби оце в’язень відібрав у німця хоча б одну пачку сигарет, його неодмінно б повісили як злочинця. А за те, що ці німці-поліцаї «культурно» пограбували мене, треба ще й дякувати їм...»

Коли ми підійшли до табору, з воріт саме виходила колона в’язнів, яких вели в шахту на другу зміну. Рахував їх сам Кінь.

— Хайльхитла! Гер лагерфюрер! В’язень номер 1729, який був завалений у забої, доставлений! — відрапортував один із веркшютців.

— А це що? — показав Кінь на мої відстовбурчені кишені і на пакети в руках.

— Це англійці, гер лагерфюрер. Узнали, що він пробув дві доби під землею, ну й вирішили нагодувати... Нам незручно було перечити їм... англійці все-таки.,.

— Англійці... аллес шайзе...— крізь зуби процідив Кінь, а потім гаркнув: — Марш за мною!

У кабінеті Фаст зажадав, щоб я усе виклав на стіл. Після цього він уважно оглянув кожен пакуночок і кожну пачку сигарет, потім вибрав найменший пакетик з бутербродами, тицьнув його мені й наказав:

— Забирайся звідси!

І тут я зробив помилку: замість того, щоб блискавично виконати наказ, я на мить затримався, з сумом дивлячись на шоколад, пакети і пачки сигарет, що залишилися на столі. В очах Коня блиснув хижий вогник.

— Раус! — люто гаркнув він і вліпив мені такого ляща, що я ледве встояв на ногах, після чого кулею вилетів з кабінету.

Треба сказати, що веркшютці дотримали свого слова і під час роздачі баланди дали мені ще одну миску цього пійла. Більше того, вони довірливо повідомили, що в зв’язку з суботою лагерфюрера не буде на вечірньому аппелі і я можу поспати. Я одразу ж пішов у барак, виліз на нари і заснув мертвецьким сном.

Весь наступний день мене тіпало, наче в пропасниці. Я остаточно вирішив: тікати, негайно тікати! Та зараз це залежало від багатьох невідомих: а раптом Стасика переведуть в іншу зміну? А що, як нашу бригаду розформують і мене пошлють на інший горизонт, в іншу лаву?

На ранковому аппелі я ні живий пі мертвий стояв серед тих, хто мав іти в першу зміну. Та ось перша зміна вже вишикувалась біля воріт. Мій номер не викликали. Я з полегшенням зітхнув. Однак хвилювання на цьому не припинилися. А що, як Стасика перевели в третю зміну? Можна збожеволіти від думок! Після обіду вишикували другу зміну. В ній був і я. Біля кліті штейгери почали розбирати своїх в’язнів. Раптом хтось штовхнув мене ззаду до кліті.

— Ану ворушись, сонна тетеря, донерветер!

Я мало не закричав од радості. Це був Стасик. Опам’ятався уже в кліті, що мчала вниз. Коли вона зупинилася і з неї висипали шахтарі й почали розтікатися в різні боки, ми відійшли трохи осторонь, зупинилися й обнялися, наче після довгої розлуки. Від величезного нервового напруження я весь тремтів.

— Владеку, заспокойся...— схвильовано втішав мене Стасик.— Бачиш, ми живі і знову разом. Сьогодні ж ми підемо звідси назавжди. Заспокойся, любий!

— Стасику... я вже думав, що ми ніколи... ніколи не побачимось... Мені було так важко...— бурмотів я крізь сльози, припадаючи до Стасика, наче до рідного батька.

— Ходімо вже. Відробимо останню зміну. Якщо в забої з нами будуть німці, мовчи, не мов ні словечка.

Ось і наш штрек. Його вже не впізнати. Він розчищений під обвалу, заново розкріплений. Три попередні зміни поглибили виробку. В новому забої ми застали бринтмайстра і бригаду кріпильників.

— Хайль Гітлер! — несподівано привітався до німців Стасик. Ті здивовано глянули на нього і не відповіли.

— Відколи це поляки почали так шанувати фюрера? — в’їдливо спитав один із шахтарів.

— Хай вам буде відомо, камради,— анітрохи не збентежився Стасик,— що я не поляк, а фольксдойче. Сьогодні одержав документи. Нарешті справедливість перемогла.

— Ну що ж, вітаємо,— стримано відповіли німці.— Виходить, тепер ти замінятимеш Нагеля?

— Звичайно. Завтра мені дадуть іще двох росіян, і я очолю бригаду.

— Бажаємо успіху,—байдуже одказали німці і взялися за роботу.

Я з подивом відзначив, що Стасик артистично копіював Нагеля. Навіть на мене він покрикував точнісінько так, як це робив Нагель. Поставивши кріплення, німці пішли в інший забій, а ми із Стасиком взялися за роботу. Він був дуже збуджений, жартував, мимоволі заряджаючи своїм настроєм і мене.

— Уявляєш, як завтра прийдуть ці йолопи, а новоспеченого штейгера фольксдойче пана Станіслава Бжозовського і його доблесної бригади, тобто пана Владека, і слід пропав. Ото дивоглядія буде! Хотів би я побачити їхні пики,— не вгавав Стасик.

— А з тебе міг би вийти непоганий актор,— сказав я, милуючись другом.

— Актор — пусте діло,— серйозно відповів Стасик.— Замість того щоб блазнювати в цій дірці перед телепнями, краще б нам з тобою пускати під укіс німецькі ешелони, висаджувати мости. То справжнє. Ти готовий до цього, Владеку?

— Я готовий до всього. Якщо треба буде — готовий померти.

— Помирати не квапся. Не для того ми затіяли втечу, щоб помирати. Ми ще повоюємо, ще не одному арійцеві скрутимо в’язи, я купив дві фінки. Це вже зброя. З допомогою цих фінок роздобудемо карабіни або автомати. Тоді почнемо справжню боротьбу. Ти згоден зі мною?

— Звичайно!

— А ще затям,— вів далі Стасик,— справа, на яку ми йдемо, вимагає мужності. Буває так: людина одважилася на відчайдушний крок, але в критичний момент може виявитися слабкою на утори — спасувати. Тоді загибель. Ти розумієш, про що я кажу?

— Все розумію і присягаюся свободою: не підведу тебе ні в чому!

— Тоді давай поклянемося один одному на вірність за будь-яких обставин,— строго й урочисто сказав Стасик.

Обнявшись і поцілувавшись, ми поклялися один одному у вірності. Я розумів, що це робиться не з любові до романтики. Адже ми йшли на відчайдушну справу, де ставкою було життя. Відтепер ми ставали бійцями і відповідали один перед одним за все.

За роботою й розмовами минуло кілька годин. Стасик запропонував відпочити, а заодно й попоїсти. За обідом я розповів йому вчорашню історію з англійськими подарунками.

— Яка підлість, яка ницість! — обурювався Стасик.— Пограбувати в’язня, який протягом двох діб сидів у заваленій штольні, чекав смерті! Та що я дивуюся, вони, не кліпнувши оком, віднімають у в’язня життя, то чого ж не відняти в нього шматок хліба! Убивати, нещадно вбивати треба цих скажених псів!.. О Єзус, закликаю тебе в свідки! Як тільки мені пощастить вибратися з цього клятого Бойтена, я не заспокоюся доти, доки не відправлю на той світ два десятки фашистів! — Він устав і схвильовано заходив по забою. Потім вгамувався, сів, і далі я не почув од нього жодного слова. Стасик зосереджено їв, напружено про щось думаючи.

По обіді він запропонував по черзі трохи поспати, щоб набратися сил на дорогу.

— Поспи ти перший,— сказав він,— а я почергую.

Події останніх днів так витіпали нас, що Стасик і сам незчувся, як задрімав біля мене. Прокинувся я від удару по спині. Як ужалений схоплююся на ноги і перше, що бачу,— сліпуче світло акумуляторної лампи, а в цьому, прямо перед собою, драглисту, скривлену люттю фізіономію обер-інженера Гоппе. «Що ми наробили? — майнуло в голові.— Адже сон на роботі розцінювався як саботаж, тепер на нас чекає карцер або й тортури в гестапо. Та найголовніше — план втечі знову рухнув. Тепер нас уже розлучать».