Полтава, стр. 40
Солдат зірвався на рівні ноги. Віддав честь, кліпнув очима і не знав, що йому з мушкетом робить.
— Мушкет остав. Бігай!
Перестрашений, сонний, сповнив, не надумуючись, приказ. Побіг у стайню, що була зараз за хатою.
Одарка глянула в темні вікна і торкнула Сидора рукою.
— Чуєш?
— Що таке?
— Як здорово Гавриіл Миколаєвич хропе. Дійсно, крізь одно з вікон лунав такий здоровий хропіт, якби хто гарматами по хаті котив, аж шибки здригалися.
— Здорово випив добряга командір, — всміхнувся Сидір.
— Запорошив трохи око, — відповіла Одарка.
— Та й хитра ж бо ти, небого!
— І собака плисти навчиться, як вода ухами наллється.
— І брешеш, ніби шовком шиєш.
— Звідтіля правдою не вийдеш.
Почувши тупіт кінських копит, Сидір метнувся, скочив у
сідло, Одарку притулив до себе і почвалав.
— Пітєрбург… — промовив двічі гугнявим голосом крізь піднесений ковнір і — щез у темряві глухої, зимової ночі.
— Уліво повертай! — казала Одарка, коли вихопилися з села. — Бо направо в напрямі Чепліївки реконесанс поїхав.
Сидір, не допитуючись, слухав. Мимохіть пригадав собі біблійну Юдиту, майнула перед ним тінь Іродіади і Даліли, і всі ті хитрі жінки, про які чував в академії, бо щолиш недавно скінчив її, маючи ще в ушах краснорічиві слова Теофана Прокоповича… Всміхнувся…
Одарка тулилася до нього, як хміль до тичини, гарна, любляча, безмежно віддана йому, — чого ж тобі ще більше треба, козаче?
Недавно зустрілися з собою, а вспіли вже стільки пережити.
Господь пособляв їм досіль, може, й на дальше ласки своєї не відмовить.
І з тією надією принаглював коня до скорого бігу.
Сотників син, скінчивши академію, поступив до гетьманської канцелярії, але прослужив тільки два місяці і добровільно попросився до Мручковсї сотні на осавула, бо забажав козацької слави в час теперішньої війни. Почуття честі не дозволяло сядіти за паперами тоді, як другі життя у жертву Марсові несли. По війні сподівався знов у канцеляристи вернути, а звідтам або на сотника колись дістатися, або в бунчукові товариші за воєнні заслуги попасти, від чого була і честь чимала, і вигода велика, хоч би й та, що суду ніякого не треба було боятися, крім гетьманського, а гетьман з бунчуковими товаришами дуже ласкаво поводився, покладаючись на них, що вони в першу чергу будуть йому помічниками в будуванню нової держави.
Молодий Чуйкевич, про котрого добра слава кругом гула, був для нього зразком вірності.
Сидір числився теж. до свідомих молодих козаків, на котрих гетьман всю свою надію покладав, знаючи, що старше покоління, знеправлене дотеперішньою політикою, дбало в першу чергу про власне добро, а не про загальне.
І ось перші кроки на тій новій дорозі, котру Сидір вибрав добровільно, нелегкими показалися. Кождий день приносив нові пригоди, з дощу попадалося під окап.
Від тих пригод аж у голові бриніло. Приском в очі доля сипала, воду з нього варила. Дотепер… А що буде завтра?
Це щолиш початок баталії, а чим дальше в ліс, тим більше дерев. Бою з москалями ще й не було, лиш принагідні сутички. А вже й у тих душа на рамені сиділа. І тепер сидить, бо хтозна, чи командир не прочуняє зі сну і не пішле за ними погоні.
Скоріш, скоріш!
І вони з вітром у перегони летіли, як недавно, коли його
Одарка з-під відьминої хати в слободу на санях полуживого везла. Тоді вона його, а тепер він її спасає. Коли б тільки Господь дав щасливо дібратися до своїх.
В дотеперішніх пригодах він уже дещо обзнайомився з околицею. Догадувався, в якому напрямі лежить Чепліївка. Туди треба йому дібратися, не стрічаючися з московським реконесансом, про який натякнула Одарка.
І він нарошне пробирався балками й байраками, щоб безпечніше.
XXVI
Породистий, високої міри і великої сили кінь без надмірного зусилля ніс двоє їздців.
І, на диво, йшов так послушно, ніби Сидір здавна був його паном.
— Мабуть, це не московська коняка, а наша, — завважав.
— Чому б то? — спитала Одарка.
— Бо навіть не озирнеться тобі за своєю стайнею, лиш у Караївку спішиться.
— Можливо, що це гетьманської стаднини кінь або якого панського хову. Тому й спішиться до своїх.
— І звірині до своїх спішно.
Кінь дійсно аж стогнав, так щире двигав наших утікачів. Щасливо з'їздили і виїздили з балок, перескакували байраки, сугаком шульгали крізь очерети, аж і попали на гурток людей, що грівся біля варти в придолинку, над самою річкою. Сидір гадав зразу, що це якась козацька або шведська сторожа, яка продрогла на морозі і тепер гріється біля огнища. Але, під'їхавши ближче, завважав, що не воєнні це люди, а світські, узброєні принагідне і будь-як, хто яку зброю у руки запопав.
Огонь освічував їх хмарні обличчя, їх високі баранячі шапки і звисаючі вуса.
Така зустріч не віщувала нічого доброго, і приходилося жалувати, чому не оминули заздалегідь тієї, на всякий спосіб, непевної купи.
Але годі! Втікати було запізно, бо товариство побачило їх й гукнуло: «Стій!»
Ще коли б Сидір і Одарка на окремих конях їхали, то можна було б пробувати щастя, але двоє на одному, — то таки дуже небезпечно.
Тому й, не надумуючись довго, під'їхав до них і зупинився на кілька кроків перед огнищем.
Привиклий до всіляких пригод, обкинув оком ватагу. Людей було сімох, всякого віку й різно вдягнених. Видно, не з одного села.
Кілька коней ногами гребли сніг, добираючися до трави. Коні були хоч худі, але породисті, а по сідлах неважко було впевнитися, що це шведські воєнні коні. По них і догадався Сидір, на яке-то він товариство так несподівано наскочив.
Шумовиння, котре в каламутній воді рибку для себе ловить. Підкрадаються до шведських постоїв і коней крадуть. Конокради, а як треба, то й горлорізи.
Злість його взяла. Ось до чого несвідомість веде! Тут велике діло рішається, о майбутність країни змагання йде, а вони, — щоб коня запопасти!.. Коли б міг, повбивав би їх, як собак. Але затаїв у собі гнів і, під'їжджаючи, гукнув:
— Здорові були!
Спідлоба глянули на нього.
— Доброго здоровля і вам! — відповіли непевно.
— Далеко до Чепліївки, добрі люди? — спитав.
— Кому близько, а кому далеко, — відповів якийсь хитрун.
— Як же так?
— Декому до смерті ближче, як до Чепліївки, — і дивився на офіцерську шинелю, дивуючись, що москаль по-нашому балака, хоч і таке буває, бо й наші у москалях служать.
— Хто має доїхати, для того гонів десять буде, а хто ні, то й турбуватися не варто.
— Отож я доїхати хочу, і тому питаюся, — відповів різко Сидір.
— Московський офіцер до Чепліївки їде, та ще дівку везе? Від царя гетьманові дарунок? — і зареготалися.
— Старому прелюбодієві!
— Я не москаль, а свій, — відповів різко Сидір, — а гетьмана ти обиджати не смій!
— Ого! — почулося кілька голосів. Але другі загалакали тамтих.
— Лиши! Може, гетьман і правий. Пощо обиджать.
Сидір побачив, що гурт тільки на одній точці згідний з собою, а саме на крадежі коней від шведа, а поза тим, що голова — то розум. І нова надія вступила в його серце.
— Гетьман добра цілому народові бажає, від угнітів московських визволити вас хоче, — почав Сидір.
— Від московських, то, може, й так, але й старшинські не легші, — відповів котрийсь і додав: — Але, якщо ви свій, так не погордуйте нашим товариством. Вип'ємо по чарці, і поїдете собі в Чепліївку. Свойого чоловіка ми не скривдимо. Ось вам моя рука!
Підійшов і подав Сидорові велику, космату, як у ведмедя, руку.
Сидір надумувався хвилину. Злазити з коня — значиться збуватися останньої надії на втечу. Але ж не послухати — все одно, що відтрутити, може, й приязну руку і наразитися на нерівний бій одного з сімома, маючи ще й безборонну Одарку біля себе.