Полтава, стр. 26
Жаром обдало її… Москаль… Пропало все… Один лишився, щоб пильнувати коней.
Але чому ж він не зірвався, коли його старшина з божевільним вереском гонив у ліс… Що таке? І чому ж він не рухається, хоч бачить, що вона добирається до коней? Невже ж замерз?.. Та що б не було, треба втікати з того місця. У неї за поясом пістоль, буде боронитися, коли прийде до того.
Скочила в сани і повернула кіньми.
Москаль почвалав гайта, Одарці треба брати вісьта. Потрясла віжками, коні врадувалися, що не потребують мерзнути на лютому морозі, пустилися вітром по лісовій доріжці. 3а плечима Одарки лежав невідомий. Не знала навіть, чи живий він, чи мрець.
XV
Кінчився ліс. Крізь дерева прозирало більше поле. На ньому іскрився сніг. За полем, у долині, мерехтіли огники, далеко-далеко, ніби зорі крізь густу імлу.
Село чи ворожа стежа? А може, цілий московський відділ розложив табор?
Їхати туди чи завертати?
Завертати не було як. Кождої хвилини могла наспіти погоня. Як не Павло Петрович, так солдати за кіньми стануть гнати.
Це одно, а друге, Одарка чула, що знемагає. Треба ж до людей, до теплої хати. Як обімліє тут посеред поля, тоді й всьому кінець.
Що б не було — вперед!
І вона принаглювала коні до бігу, хоч вони і без того летіли, ніби птахи. Сани неслися по замерзлому снігу, не як на полозах, а мов на крилах.
Вітер свистав наскучливо сумну пісню, то плакав, то реготався, як божевільний, а по голові Одарки пробігало сто гадок.
Що вона скаже, як попаде до своїх, до таких, що з гетьманом тримають?
А що ж би, як не правду? Розповість усе, як було.
А як до москалів?
Тоді хоч не хоч мусиш брехати. Покаже рану, що нібито її хлопи завдали за те, що з москалями тримала і подавала вісті про рухи гетьманських військ.
А цей, там, за її плечима?
Коли мертвий, так вона скаже, що в сутичці з хлопами погиб, а як живий, тільки мертвецьки п'яний, то придумає ось таке: вихопилася полуживою з рук хлопських харцизів і втікала в ліс до баби знахарки. Не застала її. Зате побачила сани і, не надумуючися довго, вскочила до них, щоб спасати життя. Отак і дісталася тут…
Кілька разів озиралася, але цей хтось за її плечима не давав знаку життя. Лежав прикритий кожухами з головою.
Здержувати коні не було як і коли. Одарці здавалося, що за нею женуть, що їздці вже ось-ось. Била віжками і кричала на коней не своїм голосом. Вйо!
Огники то вискакували, то ховалися між деревами, як вовки у байраках.
Це не вояцькі вогнища, а світло в хатах — село.
Що б не було — вперед!
Вже чути, як лають собаки. Одна до місяця виє, наче солдат сурмить.
Переїхала місток, скрутила в бічну вуличку, побачила відчинені ворота й увігналася туди.
В хаті вже спали. Застукала в двері, вийшов хазяй. Протирав заспані очі, ніби не вірив собі… Дівка серед ночі привезла щось.
— Приймете мене? — А ти хто така?
— Яз Гірок, від Векли, коли чували.
— Бував я в Гірках і Веклу твою знаю.
— Так і мене бачили, мабуть.
— Може, й бачив. Заходь.
— Спасибі вам. Але зі мною ще хтось є. Сама не знаю хто.
— Як же так? Привезла і не знаєш кого?
— Розкажу вам і правди не затаю, поможіть знести, ради Бога. А коні спрячте, щоб не торчали на виду. Господар покрутив головою:
— Гм. Тут щось не теє. Щоби ти мене, небого, у біду не ввігнала. Тепер і так небезпечно на світі.
— Богом клянусь, що нічого злочинного не зробила.
— Векла хазяйка чесна, так і тобі повірю… Іване! — гукнув на сина. — А ходи-но ти тут! Вийшов парубок, здоровий, як дуб.
— Знесемо до комори того там, а тоді бери сани і їдь загумінками до омшаника. Коні поміж наші постав, а сани зарий у сніг та ще гноєм прикрий!
Одарка підступила до саней і підняла кожух.
Під кожухом лежав її Сидір.
XVI
Село лежало осторонь від шляху. Не бачило ще ні москалів ні шведів, тільки неясні чутки доходили про війну. Говорили, що лютер з антихристом б'ється і що від того велика біда може прийти на народ християнський.
Але, може, Бог дасть, що тая буря мимо слобідки пройде, як бувало давнішими роками.
По хатах і загородах видно було. що милував їх Господь і хоронив від того зла, яке звичайно приносить з собою війна. Хати були здебільшого старі, загороди великі, сади теж чималі. Мабуть, народ у дереві і в бджолах кохався, бо пасік видно було кілька.
Хазяїн, до якого попалася Одарка, колись козакував, під Конотопи ходив, але це часи давнезні.
Минулося, забулося, а все ж таки осталась охота до пригод і цікавість до того, що діється у світі.
В добрі руки попалася Одарка. Старий Гліб Борисів заживав у своїй слободі великої поваги, як патріарх в роді. Всі односельчани родилися на його очах. Були йому, як діти. а він їм, як батько. Нічого в слободі не сталося без його поради і проти його волі. Щоб видали старого, донесли, доповіли, що він переховує когось у себе, об тім і бесіди не могло бути.
Захована від світа слобідка жила своїм стародавнім життям, не турбуючися багато про нові здобутки і про нові людські гріхи. Навіть суддів тут інших не знали, крім своїх власних. «Усіх нас грішних Бог колись розсудить», — мовляв старий Борисів і з тим Божим судом всі числилися більше, ніж з людськими суддями.
Від першого ранку була тут Одарка. ніби донька або невістка. Поралася коло печі, подавала страву й підмітала хату. Хазяїн здержував її у роботі, але вона хапалася до всього, бо хотіла віддячитися за приют і за гостину. Скоро вертало здоровля, і на блідих щічках стали злегка процвітати рожеві чічки. Сидора примістили в коморі, до якої входилося поза мисником біля печі. Треба було тільки присунути цей мисник до дверей, і ніхто й не догадався, що там є вхід.
В небезпечних часах люди забезпечали себе, як могли.
Старий Борисів, козакуючи колись, навчився лікарської штуки — вмів гоїти рани і від шаблі, і від кулі. Вмів і сторощені кості складати, що краще не поскладав би їх докупи навіть гетьманський хірург.
Бувало, і в неділю; і в свято, прочитавши Мінею і проспівавши київські канти, замість лягати під широкогіллею грушкою. брав свій кийок, припоясував від усякого припадку шаблюку, а через плече перевішував похідну скіряну торбину і йшов озирати поля. Вертаючи, приносив усякого зілля, корінців і листя; одне варив, а друге сушив і тер на порох, як табаку. Тим і лічив.
Кажуть, не було такої квітки, ні травки, ні комашки, якої він не вмів би назвати.
Не диво, що й Сидора скоро поставив на ноги.
— Не варт би ти в мене, козаче, і печеної цибулі, коли б від таких нікчемних ран скінчався. Москаль навіть шаблею гідно рубонути не здолен, штиком чоловіка, як порося великоднє, коле. Ні хлібороб він, ні вояка, ні лій, ні масло, ні се, ні те, ні третє, чортзна-що. От — кацарап.
Приговорюючи, натирав рани мастями.
— А все ж таки вони, іродові діти, добре тебе заділи. Дивно, як це ти їм так до руки дався.
— Гетьмана обороняв.
— Гарне діло робив, а все ж таки і власна шкура не решето. На другий раз не підпускай і близько до себе. Невже ж даром мушкет на рамені носиш? А спис, гадаєш, що? Це також непоганенький струмент, тільки ви, діти, орудувати ним не спосібні. Списом, бачиш, треба отак… — Він брав кочергу, сідав на лаву і показував, як треба добре орудувати цим непоганеньким струментом.
І стільки гнучкості було тоді в його тілі, кості так справно ходили в завісах, щоб тобі яка трісла хоч разочок, що годі було йому покласти більш шестидесяти літ, хоч він говорив, що вже доскакує сотки.
— Як ми під Конотопом на москалів ходили, — розказував, — то я списом з московськими копійниками потикався. Колійники і боярські роти не встояли, за ратників подалися, навіть сам князь Трубецький не здолів утримати строю. A тут тобі, ніби тая буря, летять запорожці. Корява перед ними, за ними, над ними, весь світ одна курява. Та й почалось тоді та й почалось! І вмирати буду, а того зойку і тих стонів не забуду. Річку Соснівку геть трупом загатило, старе й нове корито Десни кров'ю сплило, тридцять тисяч мерців купами лежало, як на доброму лані снопи в рік урожайний. Князь Трубецький ледве втік з недобитками, а князь Пожарський голову дав. Триста прапорів, між ними велику царську хоругов, гетьманові під ноги поклали, срібні литаври, чимало гармат і всякої другої здобичі попалося в наші руки. Не знаю, чи коли так сонце червоно заходило, як тоді. Бачу, у тих багрових блисках стоїть покійний Виговський, в синьому жупані, високий, ставний, з вірлиним носом і бистрими очима, — як орел.