Полтава, стр. 107

Король наче зі сну збудився.

— За Ворсклу? — спитав, ніби ніколи і не чув того імені.

— Так, через Коломак, Мерлу за Ворсклу, поки ще леди не сплили доостанка, поки вода не забрала останнього моста, поки ще де-небудь видно хоч шматок суші, котрою можна пройти.

Король все ще хитався, ніяк не міг рішитися сказати «так» або «ні».

Чого ж ті води ревуть і ревуть, невже ж це справді потопа? А коли би так захопити ті кораблі, що їх цар у Воронежі будує, і на них поплисти в Чорне море? Чи хоч оден у тому зборі про те саме гадає?

Глянув… ні!

— Рішення лишаю панам! — сказав і вийшов, схилений і наче переломаний у колінах.

XXXV

Піперові неважко було переконати загал, що відворот неминучий, відворот скорий, зараз-таки, бо це одинока дошка спасення.

І люди були, мабуть, тої самої гадки, бо жаден полк, жаден баталіон не противився і не нарікав. А гармаші, так ті навіть не окривали своєї радості, що їм ще поталанить якось спасти свої гармати.

Розлетілися кінні штафети на всі боки, заметушилися серед ночі села і оселі, в котрих розтаборилися були шведи, і на світанку почався відворот.

Доки сіріло і доки не виїхали в чисті поля, не виглядало ще так страшно. Але як розвиднілося і дощ трохи ущух, кров стялася в жилах. Як далеко оком не глянеш — вода й вода. Вчорашньої дороги і не шукай, нема! Хіба лиш який поторощений віз торчить понад хвилі, або хребет погибшої конини ледь-ледь визирає з води, а над ним гайвороння кряче. Тільки і сліду із учорашнього походу. Нині треба іншого переходу шукати.

Це вже робота козаків, що краще від шведів ті сторони знали. Роз'їжджаються вони направо і наліво, забігають до самотніх хуторів на пригорбках, розвідуються, питають і перечаться, куди безпечніше пройти. Деякий смільчак, що не досить вважно на ті розшуки пішов, загнався у таке, що насилу добувся, скупавшися з конем по самі вуха. Провідників дістати важко. Мешканці або перед шведами заздалегідь в сторону Харкова побігли, або перед водою поховалися на горища та на стріхи хат і звідтам щось таке беле ндять, у чому толку ніяк не ді б'єшся. Очам своїм вір і більш нікому. Як побачиш серед мутних і брудних розливів смужку чистішу і яснішу, так знай, що це ріка і що так на ній лід блищить. Тільки вважай, бо лід здувся і береться водою. Одинцем то ще пройдеш або й переїдеш, але як ускочиш більшим гуртом, то лід заломиться, і крига тебе придавить, коли вода не понесе з собою. Так само і на містках. Треба їх було переїздити та переходити по двох-трьох, бо підмулені були, і палі, на котрих стояли, хиталися, як зуби у старечих щоках. Не оден переплатив тоді свою сміливість і неввагу здоровлям або й життям. Не одного Бог вість куди занесуть ті весняні рвучкі води, що так напрасно втікають тепер із України. Ніби на півночі хтось гать велику пустив, щоб сполокати і в Чорне море занести шведів і їх союзників.

Від Коломака до Будищ було декілька мостів, довгих і високих, які тільки помостами знімалися понад водою. Карні відділи переходили по них щасливо, але всяка колотнеча і суматоха кінчилася звичайно тим, що люди і коні летіли шкереберть у воду. А це лучалося нерідко, бо всякий, бачучи, як вода підступає, спішився скорше пройти.

Король з гетьманом ставали тоді біля мосту і чекали, поки їх люди не перейдуть, тоді проходили останніми. Як доводилося гармати перетягати вбрід, король іноді перший впрягався у шлию і по пас брів водою, не слухаючи благань та прохань свого секретаря і Гультмана.

Зате військо забувало про свої великі труди, дивлячись, як король трудиться нарівні з останнім чурою з обозу.

Крізь один з тих мостів баталіони пройшли щасливо, але для гармат і табору, навіть для гетьманових грішми навантажених возів, він був задряхлий. Піоніри кинулися його скріпляти наскорі. А поки що гармати, табор, а з ними й оба вожді під охороною одного німецького полку осталися на другому березі ріки.

Бралося під вечір, небо випогоджувалося, рум'яніло, заповідався мороз.

— Мабуть, знов мерзнути будемо, — відізвався Люксембург до Рачка.

— Мерзнути чи мокнути — оден чорт, — відповів Рачок. — Але коли б так тепер Москва наскочила на нас, ото був би спектакль!

Та ще він не вимовив тих слів, як почулася команда, засуєтилися люди, гармаші кинулися до гармат й уставили їх здовж річки.

Перед гарматами уформувався табор, а напереді трьома чотирикутниками уставилися німці.

— Бережись, — гукнув Мручко в таборі.

— Gott mit uns! [114] — зверещали німці і двигнулися вперед. Гетьман остався у таборі, король не втерпів, вискочив на легкім степовім коні перед полк, добув рапір і наглив:

— Вперед! Вперед!

Втомлені німці добиралися останніх сил, щоб поспіти за королем, так цей, побачивши перед собою ворога, забув, що він піхотинців веде, а не кінницю, і пустив коня чвалом. Тільки баюри і розливи вод спиняли його на хвилину.

— Ваша королівська милосте, ваша королівська милосте, — гукали за ним офіцери, але даром силкувалися спинити свого вожда. Летів, як нетля на світло, просто на московські штики.

Кілька сотень вистрілило на нього. Кулі, як чмелі, загули кругом, та не влучила жадна. Ще раз, і знову ніщо.

— Несамовитий. Його не беруться кулі, — почулося між москалями, і останні захотіли стати першими, — втікали.

Король гонив їх і рубав відсталих без пощади.

Днина конала в сумерках вечірніх. Маліли різниці у віддалях, а предмети більшали. Король Карло скидався на якогось казкового велетня, котрому люди — трава, а море по коліна.

Між тим козаки, зачувши на задах пальбу, шульнули через річку. Мручко зі своїми прилучився до них, і заки німецький піхотний полк поспів за королем, вже вони його окружили і перли ворога, як стадо сполоханих овець. Ніч, вереск, зойки.

— Бережись! — гукнув Мручко. Король озирнувся.

— А німці де? — спитав.

— За нами, — відповів Мручко.

— Щолиш тепер? Нікчемні!

І кинувся перший розбивати вози, котрими москва на запорозький спосіб почала отаборюватися. Між тим піоніри наготовили міст, і Реншільд з двома кінними полками поспів королеві на поміч.

Багато москалів лягло, інші під охороною нічної темряви спаслися бігством. Втікали до Шереметєва, котрий з великими силами стояв недалеко від того місця, миль дві-три. Але ворог, хоч так численний, не важився ставати до бою з Карлом.

— Мала, але гарна забава, — казав король, вітаючися після бою з Реншільдом. А побачивши німців: — Тепер приходите?.. Відобрати від них полкову хоругов і оркестру. Нехай дують в кулаки, поки не зреабілітуються.

І, вдоволений та веселий, почвалав вперед.

Артилерія, табор і ті частини, що брали участь у бою, щасливо переправилися по добре наготовленім мості. Брав мороз. Короля вгорнули в шубу, і він сидів на коні, поки останній віз не продудонів по мості.

Тільки іноді повертався на північ і гукав, як розбавлений хлопчик.

— Гоп, Москва, гоп!

Гетьман сидів у повозці біля його. Хоч хорий, дотримував йому товариства.

— Правду ви казали, — почав король. — Азія недалеко. Ті азіати тільки ждуть, щоб з-поза плота кинутися на тебе й вкусити.

— Татари їх учили. Багато перебрали. від них, — відповів гетьман.

— Ну, і породили їх ліси і болото. Ви — степ і поле, а вони — ліс і болото. В полі хоробрість, а в лісі хитрість.

— У полі або пан, або пропав, а в лісі з-поза дерева най-нікчемніший трус найбільшого героя устрелить.

Королеві нелегко було зрозуміти, що гетьман без ніякого труду латиною балакав. А зрозумівши, притакнув головою:

— Так, так. Ви поле, а вони ліс, пуща. — А по хвилині: — А все ж таки жаль, що ніч нам битву перебила. Можна ще було побавитися з Москвою.

Задумався. І знов:

— Ще більший жаль, що цей дощ зупинив нас. От бачите, мерзне. За день-два можна було йти дальше.